додаток до оповідань про славне Військо Запорозьке Низове


Козак. За народним малюванням.

Хоч з часів зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі минає скоро 150 років, а з часів зруйнування останньої — Задунайської Січі скоро мине 100 років, а згадки про запорожців ще живуть навіть між простим неписьменним народом України та Добруджі. Згадки ті підтримуються трьома засобами: 1) народними думами та піснями, з котрих деякі ще й у наші часи можна почути од небагатьох уже по своїй кількості українських сліпців-кобзарів; 2) малюнками народного малярства; 3) оповіданнями старих людей.

Щодо першого засобу — народних дум та пісень, то з тої частини скарбу їх, що збереглася до наших часів, я вмістив у свої оповідання досить численні зразки і дум, і пісень, з котрих досить добре можна уявити собі, як дивився неписьменний люд на козацтво і на ті події, котрі мали зв'язок з козацтвом; через це спинятись на цьому засобі підтримування народної пам'яті про запорожців я вже не буду.

Народні українські художники, треба гадати, придбали для нащадків великий скарб картин на історичні події, та, на жаль, татарські наскоки на Україну та Велика Руїна її і «Згін» 1768 року майже нічого не лишили нам з того скарбу. Малюнки на теми козацького та гайдамацького життя ми маємо лише пізніших часів XVIII та XIX віків, коли через обставини життя образ козака-лицаря вже перетворювався на образ гайдамаки. Запорозький козак на таких малюнках, на всіх майже без винятку варіантах, малюється з бандурою у руках, а коли на картині декілька козаків, то хоч один з них буде з бандурою. Здається, що, за народною пам'яттю, вільне козацьке життя в степах та дібровах навіки сполучене з піснею під жалісні згуки бандури.

Під усякою картиною народного маляра обов'язково писалось коротенько про вдачу та звичаї того козака, котрий був намальований, коли ж на картині було декілька козаків, то під всяким з них на самій картині писалося, що він робить. От, наприклад, намальовано на одній картині молодого запорожця з бандурою у руках і з люлькою у роті; сидить він під деревом серед степу, а навкруг нього розкладене й розвішане по дереву все, що потрібно козакові у поході, і навіть ложка; підписано так:

Їхав козак полем та й отакувався,
Сів під зеленим дубом та й розперезався:
«Гей, як мені душно!
Я козак Бардадим, куди гляну — степ, як дим!
Гей, шкода ж мені великая молодому,
Що як доведеться в степу помирати,
То нікому буде козацькі кості мої поховати:
Татарин боїться, а лях не приступе,
Хіба прийде лютий звір та в байрак поцупе.
А я того не боюся — горілки нап'юся,
В бандуру заграю, з товаришем погуляю.
Гей, я, козак, був змолоду добряка,
Що не лишав у Польщі ні жида, ні ляха,
Там-то ми гуляли — ляхів оббирали.

Під другою, майже такою самою картиною, напис інший, а саме:

Козак Мамай. Народне малювання.

Хоч дивись на мене, та ба — не вгадаєш,
Звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не взнаєш.
Кому ж траплялось хоч раз у степу бувати,
Той може і прізвище моє угадати:
В мене ймення не одно, а єсть їх до ката, —
Так звуть, як набіжиш на якого свата:
Жид-псяюха мене з ляку за брата приймає,
Милостивим добродієм ляхва величає.
А ти, як хоч, називай, на все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за те полаю,
А якого роду я, то всяк про те знає.
Хто по світу ходе-блука та долі шукає.
Я — козак запорожець, ні об чім не тужу.
Як люлька є й тютюнець, то мені й байдуже!

Друга, теж дуже поширена картина, малює трохи підстаркуватого запорожця, що сидить під деревом у лісі так само з бандурою у руках:

Гай, гай, як був же я молодим, яку мав я силу,
А тепер од лиха-горя і вош одоліла.
Здається, плечі вже не ті, а ноги чужії.
Кругом мене одоліли вороги тяжкії,
Як бачу я, недобра є козацька година.
Цвіте, в'яне, наче в степу молода билина,
Хоча мені і не страшно в степу помирати,
А жаль тільки, що нікому в степу поховати.
Жид цурається, а лях не приступе,
Хіба яка зла звірюка у байрак поцупе,
А може, я в городах умирати мушу?
Може, хоч там одпом'януть попи мою душу,
Бо на степу попи, ченці ізвертали з шляху,
Протопоп, филозопи набирались жаху,
Але ж мені не годиться на лаві вмирати,
Бо ще в мене є охота і ляхів шарпати,
Бо ще в мене є що-небудь прокинуть до смерті.
Жидам, ляхам ще мушу й носа утерти.
Хоч я трохи зледащів, однак чують плечі —
Здається, я поборовся з ляхами на герці.
Траплялося, ще й не раз, варити те пиво,
Що пив турок і татарин, що пив лях на диво.
Багато десь і тепер лежить із похмілля,
Мертвих голов по степу із того весілля.
Надія в мене на мушкет, на ту сіромаху,
Що не ржавіє ніколи, — на шаблю на сваху,
Бо хоч вона і не раз мазкою умилась,
А все ж таки і тепер якби розізлилась,
То не одна б голова на дві розвалилась.
Надія в мене і на спис, на гостре ратище,
Коли хочеш утікать, скач на нього вище.
Як натягну ж лука я, брязну тятивою,
То від нього і хан кримський мусить утікати
Та із скрині усе добре, червінці хапати.
Гей, ну ж, братці, запалимо у степу пожари,
Щоб кожухи поміняти на лядські жупани!
Як ярмарок добрий буде, удачу покаже,
То не один і жид і лях від списів поляже.
А послі, братці, повертати до Січі не стану.
Кожухи нумо скидати та геть їх до ката,
Аби добігти до корчми, до першого свата,
Та могоричу більш у Січі та грошей достати.

Козак Мамай з товаришами

Часто запорожці змальовані цілими ватагами.

Дуже схожа до цієї картини картина у Катеринославському музеї Поля419, одшукана і подарована музею автором цих оповідань. На тій картині — четверо запорожців, кінь і двоє повішених ворогів невідомої нації. Головна фігура являє молодого запорожця з бандурою у руках і під ним напис:

Гей, бандуро моя золотая,
Коли б до тебе дівчина молодая —
Скакала б і плясала б до лиха,
Що не один козак одцурався б солі міха,
Бо як заграю, то всяк поскаче,
А після не один вражий син заплаче...
Козак душа правдивая, сорочки не має.
Коли не п'є, то воші б'є, а все не гуляє...
Хоч дивись — не дивись, та ба, не вгадаєш:
Відкіль я і як звали, нічичирк не знаєш420.

Біля козака стоїть сулійка з горілкою й чарка, тут же долі лежить шапка, а під шапкою окремий напис:

«Шапка моя сибірка, по тобі по всій дірка:
Коли б мені ляха обідрати, щоб цю шапку полатати»

Другий козак на тій же картині варить на тагані куліш, а під ним напис:

«Хоч я в степу веселюся —
Одним кулешем похмелюся»

Третій козак на картині сидить осторонь під деревом і, одвернувши комір сорочки, робить те, що зазначено у головному напису.

Четвертий козак на задньому фоні картини стріляє з рушниці, мабуть, полює на птахів.

Цікава ще картина, наведена в «Історії України» М. Грушевського.

Це вже малюнок не з похідного, а з січового життя запорожців, бо всі козаки не мають ні на собі, ні біля себе зброї. Треба гадати, що запорожці
Шестеро запорожців
гуляють на вільному повітрі десь біля Січі: один грає на бандурі, один танцює, двоє частуються з «михайлика» горілкою, а двоє заходились битись...

Що ж до останнього й найпростішого засобу підтримання у народі згадок про запорожців — народних переказів та оповідань, то їх збереглося й до наших часів дуже багато, але скористуватися з тих оповідань майже нічим. Ще в сімдесяті роки XIX віку автору сих оповідань доводилося чути од лоцманів, що проводять через пороги на Дніпрі плоти й барки, досить правдиві й серйозні відомості про життя й звичаї запорожців, але до наших часів і тих небагатьох оповідань не збереглося. Провідна ідея життя запорожців — боротьба за волю й за поневолених вже зникла з народної пам'яті. Великого духу вчинки запорожців, що робилися під натхненням високої ідеї, сучасний неосвічений і несвідомий селянин не може пояснити собі нічим іншим, як характерством, себто чарами. Від всякого селянина на бувшому Запорожжі можна почути, що запорожці се були такі характерники, що вміли наводити на ворогів «ману», тобто робити так, щоб ворогам ввижалося зовсім не те, що справді робилося; вміли замовляти себе од ворожої зброї, навіть могли руками ловити ворожі кулі. Запорожця, за їх переказами, ніяк неможливо було вловити, бо він міг, пірнувши у шаплик з водою, виринути аж на березі Чорного моря.

Наш художник Корнієнко421 намалював картину «Характерник», яким у наші часи темний люд уявляє собі запорожця: він кинув на річку килим, сів на нього — пливе та грає на бандурі, та так гарно грає, що зачарував навіть птиць і рослини.

Запорожець-характерник

Багато ще всяких нісенітниць можна почути тепер про запорожців, а правдивого дуже мало, і через те, на нашу думку, народні перекази про них у наші часи вже втратили свою вагу. Не бачимо ми правдивого розуміння провідної ідеї життя запорожців і на тих народних малюнках, які збереглися до наших часів, бо ті картини малювались, очевидно, не раніше XVIII віку, в часи вже занепаду Запорожжя. Вимирають та переводяться й кобзарі, заносячи на той світ свої стародавні думи, у котрих тільки й відбивається ще провідна ідея життя запорожців. Та, незважаючи на все те, пам'ять про козаччину й Військо Запорозьке, пам'ять про запорозьке лицарство, що вже оджило свій вік, не вмирає, тепер разом з освітою народних мас з'явилися нові, найбільше певні засоби до визнання свого минулого: правдиві книжки і музеї, до котрих зібрано дещо з того, що лишили по собі запорожці. Одним з таких музеїв є обласний музей імені Поля в Катеринославі, до котрого працею шановного історика Запорожжя Д. І. Яворницького зібрано досить багато скарбу, що торкається запорозького життя й побуту.

 

------------------------------------------------------------------

[419] Музей Поля в Катеринославі — нині історичний музей Д. Яворницького.

[420] Текст цієї пісні запозичений з вертепної інтермедії, або ж навпаки.

[421] Корнієнко Василь Онисимович (1867-1904) - український художник-реаліст. Походив з Катеринославщини, народився в селянській сім'ї (с. Мануйлівка). Художню освіту здобув у Петербурзі. На роботу приїхав до Одеси. Намалював картини «Еней був парубок моторний», «Біля корчми», «Чари» та ін.