Запорозькі вольності й
уклад військового та громадського життя на Запорожжі


[ Цей розділ складено на підставі досліджень Д. І. Яворницького і власних досліджень автора.93 ]

Я досі не згадував про те, як Військо Запорозьке жило у себе на Запорожжі, які мало розпорядки й звичаї, а також не розказував нічого про землі й річки Запорожжя, через те що історія не зберегла нам відомостей про перші десятиріччя життя запорожців.

У ті часи, до яких я дійшов, наприкінці XVI віку, розпорядок та звичаї Війська Запорозького вже склалися досить міцно та почали зазначатися й межі запорозьких земель, так що тепер вчасно розповісти про все те хоч коротенько.

Запорозькі вольності

Універсал короля польського Стефана Баторія не зазначив усіх меж запорозьких земель: у ньому тільки казано було, що запорожці мають пробувати на низу Дніпра до самого лиману, оберігаючи від татар дніпрові перевози. Через те межами запорозьких земель ми будемо мати ті, які зазначають пізніші документи з часів Богдана Хмельницького і які самі запорожці мали своїми, обстоюючи їх од сусідів і кажучи, що у тих межах запорожці володіли землею «споконвіку», себто скільки старі люди пам'ятають.

Степова могила на Запорожжі

На захід од Дніпра межа запорозьких земель йшла від устя річки Тясмину у Дніпр (так вона зазначена і в умові між Польщею і Росією 1636 року94, прямуючи до Чорного лісу95, далі ж — річкою Виссю до Синюхи. Од устя Синюхи межею своїх вольностей запорожці мали річку Буг, аж до лиману і ще й лиманом стільки, поки «кінь копитами дна достає». Од лиману межа йшла до того місця Дніпра, де у нього впадала річка Кам'янка, хоч певних ознак цієї межі ніколи не було. Вона прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі, що були обабіч цієї межі, однаково мали за свої і запорожці, й татари, і фактично по степах кочували татари, а по річках рибалили запорожці. Од річки Кам'янки межа з татарами справді «споконвіку» йшла Дніпром до річки Кінські Води, а далі тією річкою — аж до її верхів'я. Од річки Конки межа знову «зникала у степах і, перекинувшись через Токмак-Могилу, підходила до річки Берди», а з Берди йшла морем до устя Кальміусу. Піднявшись далі Кальміусом до верхів'я, знову зникала у степах в околицях Савур-Могили96. Тут, на сході, межі запорозьких земель дуже часто одмінялися. Часом запорожці ширили свої межі аж за річку Міус та Кринку до річки Лугань і нею на Донець; здебільшого межа з Кальміусу переходила на Кривий Торець і, захопивши трохи лісів за Дінцем, йшла до устя Береки, а з останньої річки переходила на Орель і Ореллю тяглася до Дніпра.

Татари довго не хотіли знати ніяких меж з запорожцями і, маючи всі ті землі за свої, не тільки переходили через запорозькі землі під час нападів на Україну й Московщину, а навіть і у спокійні часи кочували з великими табунами коней по запорозьких степах. Поки запорожці не мали своїх осель, опріч Січі, вони мало звертали уваги на порушення меж своїх земель, але вже на початку XVII віку, як тільки почалася боротьба з Польщею і запорозькі землі (найбільше правобережні) почали вкриватися хуторами й зимовниками втікачів з України, Військо Запорозьке стало обороняти свої межі оружною рукою, і часто татарам, що випасали коней на запорозьких степах, доводилося тікати до Криму без своїх коней.

Ще довше стояли незайнятими лівобережні запорозькі землі. На сході запорожці межувалися з донськими козаками, і поки землі по Дінцю були мало потрібні обом сусідам, з них більше користувалися татари. Запорожці жили з донцями у великій згоді, бо початок донських козаків пішов од козаків українських, котрі збудували біля Дону город Черкаський97, у славу черкаських козаків, за зразком Запорозької Січі. Обидва козацькі війська не один раз спільно ходили походами під турецький город Азов і навіть на Чорне море, та тільки, коли береги Дінця почали залюднюватися, через них між двома козацькими громадами почалися великі суперечки й ворожнеча. Проте я упевнено можу зазначити, що ще у XVI віці запорозька влада ширилася від Дінця, бо року 1588 цар московський Борис Годунов, посилаючи у Крим своїх посланців, наказував їм прямувати на річку Донець і там звернутися за охороною до запорозького отамана Матвія Хведоріва, що стояв на Дінці з козацькою залогою98.

З Україною Військо Запорозьке довгий час не хотіло знати ніяких меж, бо не одрізняло себе від України, проте з часом, коли наприкінці XVII віку на Лівобережній Україні почали заводитись московські порядки, а на Правобережній поновилося польське панування, запорожці стали обстоювати свої межі і з північної сторони, зберігаючи свої одвічні, политі кров'ю, вольності по річках Орель, Тясмин, Вись та Синюха. У зазначених межах запорозькі землі перерізалися упоперек річкою Дніпром і поділялися на дві половини, мало схожі одна на одну.

Західні землі запорозькі були порізані глибокими, скелястими, вкритими дубовими дібровами байраками. Ті байраки збігали до річок Бугу, Інгулу, Інгульця, Саксагані, Базавлуку. Дніпра й інших, що текли у глибших берегах, оточених сторчовими скелями і перетятих порогами. Східні ж землі були майже зовсім рівні. Річки Самара, Вовча, Кінські Води й Берда бігли тут у широких долинах з ледь помітними берегами, тільки біля Кальміусу та Дінця степи знову піднімалися високими кряжами, а річки текли у глибоких долинах. У цій половині запорозьких земель ліси були тільки по річці Самарі та на північ од неї, та ще над Кальміусом та Дінцем лісом були вкриті глибокі байраки. На південь же од Самари до самого Азовського моря розлягалися безкраї степи, вкриті тирсою, дерезою, велетнями-будяками та де-не-де по лощинах терниками.

Понад самим Дніпром, найбільше лівим берегом, росли добрі ліси, а, починаючи од острова Хортиці, більше як на сто верст, простяглися вкриті несходимими пущами лісу й очеретами луги. Ті луги звалися: од Хортиці між Дніпром та Конкою до того місця, де остання вперше впадає у Дніпро, Великим Лугом, а нижче від устя річки Томаківки і до Базавлуцького лиману, що зветься ще Великими Водами, ширився Луг-Базавлук99.

По всіх землях Запорозького Війська, опріч перелічених місцевостей, вкритих лісами, як на східній половині, так і на західній, розлягалися безкраї степи, де-не-де помережені високими мовчазними могилами, домовинами давніх кочових народів, з кам'яними «бабами» на верху. По тих степах росла така трава, що від коней над травою лишалися тільки голови, а од волів
Гайдамацький байрак (Дубова валка) у наші часи
з трави виглядали тільки роги. Коли зимою випадав сніг, то рясна трава не допускала його до землі, а держала на собі, так що коні й худоба всю зиму паслися по степах, розгортаючи сніг ногами.

По запорозьких степах водилося багато звіра й птиці. Перш за все по тих степах цілими косяками бігали дикі коні, що у запорожців звалися тарпанами. Вони водилися тут довго, навіть у XVIII віці, і зникли тільки тоді, коли після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році запорозькі землі почали чорніти під плугом.

Опріч тарпанів, по степах та лісах водилися: вовки, лисовини, дикі коти, олені, дикі кози, бабаки, сурки, вепри, ведмеді, зайці, сайгаки, борсуки, горностаї, хорки, бобри (звалися на Запорожжі водяними свиньми), куниці й видри (звалися виндихами). З гадів по наших степах плазували величезні полози, жовтобрюхи, гадюки та всіх кольорів ящірки. З птичини по степах та лісах були дрохви, хохітва (стрепети), журавлі, лелеки, тетерева, куріпки, чайки, зозулі, одуди, шпаки, орли, соколи, яструби, горлиці, соловейки, гайворони, гави, сороки, чижі, щогли, жайворонки й інші птиці, а по річках та у Великому Лузі — лебеді, баби (пелікани), гуси, качки, чаплі, мартини (морські чайки) та кулики. Всього того водилася така сила, що як, було, злякати дичину пострілом, то вона, злетівши у повітря, заступала світ сонця.

По річках була велика сила риби. По протоках Великого Лугу та по річках Самарі й Домоткані риба йшла такими щільними натовпами, що її можна було ловити руками. Тут та по річках Бугу, Берді й Кальміусу ловилися: осетри, білуга, севрюга, стерлядь, сом, короп, секрет (судак), щука, окунь, тарань, рибець, марена, лящ, чехоня, оселедець, карась і безліч дрібнішої риби. Білуги та соми ловилися до трьох сажнів завдовжки, та й вся інша риба була втричі і вп'ятеро більша за теперішню. Раки по річках Самоткані, Домоткані, Самарі, Сурі і по плесах степових річок, так само, як і по озерах Великого Лугу, ловилися більше, як у лікоть завдовжки, і сила їх була велика.

Як бачимо, було з чого прожити запорожцям на своїх вольностях і вони недурно оружною рукою обстоювали непорушність своїх вольностей з XV віку аж до середини XVIII. Най більше постачав на Січ риби та дичини Великий Луг, і недурно козаки співали:

Ой, Січ-мати, ой, Січ-мати,
А Великий Луг-батько.
Гей, що в Лузі заробити,
Те у Січі пропити!

Шляхи на Запорожжі

Через запорозькі землі йшли шляхи на південь до Чорного моря, до Криму й до Царгорода, а на північ — на Україну й Росію.

Найголовнішим шляхом Запорожжя був Дніпр, яким ще за часів Олега100 й Святослава101 ходили руси на Чорне море й Царгород. Пізніше, за часів запорожців, Дніпром щороку плавали з України козаки на Січ, а звідтіля далі на Чорне море, на турецькі й татарські городи. Дніпр був завжди осередком запорозького життя, до нього ж завжди тулилася й Запорозька Січ. У піснях народ український завжди звав Дніпр річкою славною, або Славутою, запорожці ж звали його до того ще й батьком або братом:

«Пекло» на Ненаситці
Кодацький поріг
Пороги на Дніпрі

«...Дніпре, брате, чим ти славен?
Чим ти славен, чим ти красен?
Чи своєю довжиною, чи своєю глибиною?
Чи своєю бистриною, чи своєю шириною?
Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками?
А чи темними лісами, чи зеленими лугами?»
«Ой я славен козаками, молодими бурлаками!»

Опріч козаків, Дніпром їздили через Запорожжя до Криму посланці польських королів та московських царів, бо ця велика річка сягала своїми верхів'ями та притоками аж у землі тих держав.

«Ой ти, Дніпре, ой ти, батьку,
Кажи мені всю правдоньку:
А де броди глибокії,
А це броди міленькії?»
«А де кручі низенькії,
То там броди міленькії...
З устя Дніпра до вершини
Сімсот річок ще й чотири.
Та всі вони в Дніпр упали,
Дніпру правди не сказали:
Одна річка — Кайнарочка,
Збоку вона в Дніпр упала,
Дніпру правду розказала:
— Жаліється лиман морю,
Що Дніпр бере свою волю,
Свої гирла прочищав,
Його тоні засипає».

Плавали б Дніпром і великі судна-кораблі, коли б на цій річці не було порогів. Порогами звуться ті місця річки, де з дна її на поверхню води повипинаються од берега до берега скелі й каміння, іноді у кілька лав (рядків).

Запорожці налічували порогів менше, ніж їх рахують зараз, а саме: дев'ять — Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситецький, Вовниги, Будиловський, Лишній та Вільний. Опріч порогів, на Дніпрі були ще й забори — такі ж самі лави скель, тільки не через усю річку. Заборів великих запорожці налічували шість: Волошинову, Стрільчу, Тягинську, Воронову, Криву та Таволжанську.

Першим порогом Дніпр спадає трохи нижче устя річки Самари, якраз проти Кодака, а останнім — Вільним на кілька верст вище Кічкасу й острова Хортиці. Од Кодацького порога до Вільного біля 60 верст, і тільки на цих верстах були перешкоди до плавання. Майже посередині порожистої частини Дніпра розлігся поріг Ненаситець, або Дід. Тут з західного берега до східного простяглеся 12 лав скель, неначе 12 разків намиста на шиї дівчини, і через ті скелі перепадає бистра вода дванадцятьма лавами. Нелегко тут пропливати. Треба мати на човні доброго, досвідченого стер-наря; а проте проїздити можливо було, бо посередині річки поміж скелями є так званий козацький хід, і хоч той хід вихиляється то в один бік, то в другий, проте добрий стернар проведе через поріг не тільки човен, а й пліт і навіть барку. Тільки покропить Дід людей піною, налякає та й пустить плисти далі.

Найбільший водоспад збився на Ненаситці під скелю Монастирку, і те місце порога запорожці звали Пеклом102.

Далеко важче було запорожцям підніматись човнами через пороги проти води. Тут на всякому порозі доводилося перетягати човни линвами попід берегом, а по деяких порогах прямо брати човни на плечі й переносити їх берегом до тихої води.

З інших річок, як шляхами, запорожці користувалися тільки Самарою, Вовчою та Кальміусом. Що ж до Бугу, Інгулу й Інгульця, то всі ті річки були повні скель та порогів і через те не годилися бути шляхами.

Занедбаний канал цариці Катерини ІІ на Ненаситці

Суходолом через запорозькі землі простягалися два великі одвічні шляхи. Під назвою шлях не слід розуміти сучасну дорогу з курявою або хоч з коліями. Таких шляхів, як тепер на Запорожжі, у давні часи зовсім не було. Всі степи однаково були вкриті високою, рясною травою, а ходили й їздили люди тоді навпростець, шляхами ж звалися ті степові кряжі й долини, якими найрівніше було їздити і найменше доводилося переїздити річок та сторчових балок і байраків. Бувалі люди розпізнавали ті шляхи по степових могилах, а вночі по зірках.

Перший з цих шляхів — Чорний шлях ішов од татарських перевозів через Дніпр, що був, як казано, вище острова Хортиці у Кічкасі та біля Таволжанського острова, і простягався по межиріччях так, що Сура лишалася з правої руки шляху, а Томаківка. Солона, Базавлук та Саксагань з лівої. Дійшовши до верхів'я річки Інгульця та до Чорного лісу, Чорний шлях повертав на річку Синюху, а перейшовши її бродом біля Торговиці, лишав Умань з правої руки, а ті, що впали у Буг, з лівої. Дійшовши так до Пиляви, шлях повертав на захід, на Вишневець, а далі на Львів та Варшаву. Од цього Чорного шляху у межах України одбивалося чимало шляхів на схід до Дніпра та на захід до Бугу.

Цим Чорним шляхом найбільше татари набігали на Україну, Білу Русь та Польщу, і мало коли траплявся такий щасливий рік, щоб трава по Чорному шляху не запікалася почорнілою кров'ю од поколотих та поранених ніг десятків тисяч українських невольників. На цьому ж шляху розливалося немало й татарської крові при тих випадках, коли татар наганяли або підстерігали на шляху запорожці.

Другий великий шлях Запорожжя — Муравський прямував од Перекопу на схід, лишаючи річку Молочні Води з правої, а Кінські Води з лівої руки. Далі він обминав верхів'я річки Вовчої і, повернувши просто на північ та перерізавши Слобідську Україну по межиріччю Дніпра й Дінця, простував у московські землі на Курськ та Тулу.

Цим шляхом кримські орди набігали на московські землі, а пізніше й на Слобідську Україну, та тільки й на цьому шляху, як ми бачили з походів Вишневецького та Богданка (Ружинського), запорожці не один раз перепиняли татар і одбороняли од них невольників.

До оповідання треба додати, що шляхом Чорним та Муравським ходили не тільки татарські орди, цими ж шляхами під тихомирні часи їздили до Криму польські й московські торгові люди і посланці з військовими залогами од всяких державців до кримського хана і від нього; починаючи ж з XVII віку і аж до кінця XIX цими шляхами ходили й українські чумаки.

У трохи пізніші часи від Січі Запорозької пробився ще шлях до Гарду, на річці Буг, та й повз все Запорожжя пролягало ще чимало шляхів чумацьких, по яких їздили з України на Січ з крамом, на Дон — по рибу та в Крим — по сіль.

Склад Війська Запорозького

Великі простори земель одвоювало Військо Запорозьке від татар, і треба було мати велику силу, щоб ті простори, ті вольності, як казали запорожці,обстоювати від ворога. У чому ж була сила Війська Запорозького?

З історії відомо, що Військо Запорозьке ніколи не бувало великим. У більшість походів запорожців виступало три—п'ять тисяч. Небагато було таких походів, коли Військо виступало у кількості десяти тисяч. Навіть з Богданом Хмельницьким, коли Запорожжя починало війну не на життя, а на смерть, з Січі виступило у похід всього біля 6000 козаків. Правда, ми знаємо, що за часів Сагайдачного проти турків під Хотин ходило козацького війська більше, як 40 000, та тільки з того війська запорожців було навряд чи й 10 000, останні ж були або козаки городові, або зовсім не козаки, а охочі з України люди.

Таким чином виходить, що сила запорожців була не у кількості їх: її треба шукати в організації Війська, а найголовніше в ідеї боротьби з бусурманським світом, що висмоктував з України всю кров, а пізніше — ще й у ідеї боротьби й з іншими гнобителями України, бо тільки ідея боротьби за рідний край могла так об'єднувати запорожців і зміцнювати їх у одне міцне, стале тіло.

Я вже згадував, що першими козаками були люди бездомівні — такі, що під час татарської руїни стеряли свої сім'ї. Здебільшого так воно було й далі, на Запорожжя йшли або бездомні бурлаки, або такі, що мусили покинути сім'ї через якісь пригоди. Там, де доводилося жити під вільним небом та ховатись од ворогів по печерах та очеретах, не місце було жіноцтву, і через те у запорожців зразу ж склався звичай, щоб на Січі жіноцтва не було. Той звичай з часом не тільки не викоренився, а навіть поширився, а саме: щоб запорожці дбали тільки про своє січове товариство, про матір Січ та про рідний край — неньку Україну, а не про власний рід та сім'ю, їм зовсім заборонено було мати жінок і навіть взагалі єднатися з жіноцтвом. Так що, коли до січового товариства хотів пристати хто-небудь з жонатих козаків, то мусив ховатися з тим, що він жонатий, і навіть забути про свою сім'ю.

Проте запорозькі звичаї не вимагали ні від кого з товариства лишатися запорожцем назавжди. Навпаки, всякому запорожцеві повсякчас було вільно покинути Січ, так, як вільно він і прийшов до неї, і з того дня йому вільно було й одружитися. Не заборонялося запорожцям і того, щоб, не покидаючи зовсім Запорожжя, а виписавшись тільки з куреня, одружитись і сісти на господарство своїм зимовником десь у захисному куточку того ж Запорожжя. Тільки було й усього, що такий запорожець вже не мав права брати участі у військових радах. Проте за запорозькими звичаями робити так годилося тільки козакам підстаркуватим або покаліченим, що нездатні вже були до бою; женитися ж замолоду вважалося для козака ганьбою.

На прохання захожої людини прийняти до Січі кошовий отаман питав:

— А в Бога віруєш?

— Вірую! — одповідав захожий.

— Перехрестись!

Якщо захожий хрестився, це вважалося за певний доказ того, що він хрещений, і захожий приймався на Січ. Про те, хто він є, навіть якої нації, ніякої мови не було. Розмова по-українському вважалася ознакою рідної нації, — те ж, якого походження був захожий і яке було його громадське становище, нікого не цікавило, бо на Січі всі були однакові й рівні.

Та хоч і вільно приходили всі люди на Січ, та з сього не виходить, що запорожцями могли бути поляки, росіяни, німці, волохи й навіть татари, як думає дехто з наших письменників і навіть істориків. За походженням, правда, вони могли бути й поляками, росіянами і навіть татарами, та тільки серцем і душею вони повинні були зректися своєї національності і стати українцями, татари ж до того повинні були ще й хреститися, бо нехрещеного татарина, поганця, ніколи в світі не прийняв би до громади жоден курінь. Звичайно, з чужосторонніх людей до Січі прибивалися тільки такі, що втекли, рятуючись од кари за якусь провину. Зрозуміло, що таким людям батьківщина вже переставала бути рідним краєм, і вони скоро ставали добрими січовими товаришами.

Щоб зовсім забулося походження й становище всякого нового січового товариша, на Січі було звичаєм нікого не звати по фаміліях, а до всякого прикладалося прізвище, яке обмальовувало б його особу або звички. Від такого звичаю й з'явилися такі прізвища, як-от: Перебийніс, Рябошапка, Сторчоус, Рудий, Палій, Лелека, Гава, Нечеса й інші.

Військо Запорозьке споконвіку (себто ніхто не пам'ятає, з якого часу) поділялося на 38 куренів. Назви тим куреням були надані здебільшого на згадку про городи України, з котрих вийшли на Запорожжя перші товариші, що заклали курінь, деякі ж з куренів були названі іменням якогось славного курінного товариша або першого курінного отамана. Ось назви запорозьких куренів:

1) Пашківський
2) Кушевський
3) Кисляківський
4) Іванівський
5) Конеловський
6) Сергієвський
7) Донський
8) Кирилівський
9) Канівський
10) Батуринський
11) Поповичевський
12) Васюринський
13) Незамайківський
14) Иркліївський
15) Щербинівський
16) Титаровський
17) Шкуринський
18) Коринівський
19) Рогівський
20) Корсунський
21) Калниболоцький
22) Уманський
23) Дерев'янівський
24) Нижчестеблівський
25) Вищестеблівський
26) Джерелівський
27) Переяславський
28) Полтавський
29) Мишастовський
30) Менський
31) Тимошевський
32) Величківський
33) Левушківський
34) Пластунівський
35) Дядьківський
36) Брюховецький
37) Ведмедівський
38) Платнирівський

Звалися поділи Війська Запорозького куренями через те, що у перші часи існування Січі запорожці жили по куренях. Ті курені були довгі, щоб у всякому можливо було міститися кільком сотням товариства, і вкривалися вони очеретом, а зверху ще й звіриними шкурами, щоб було зимою тепліше. З часом замість куренів по січах почали будувати для товариства довгі хати, по 12-15 сажнів завдовжки всяка хата, і хоч запорожці жили вже по хатах з самого початку XVII віку, та проте вже й ті хати почали зватися куренями, бо запорожці звикли до тієї назви.

Розпорядки Війська Запорозького

Козацька рада на Запорозькій Січі

Першого січня всякого року у Січі скликалася рада, у якій брали участь з однаковими правами всі запорожці, і на тій раді всякий курінь обирав собі на весь рік курінного отамана й кухаря, а після того всі курені разом обирали кошового отамана, військового суддю, писаря й осавула103 та ще підстарших: скарбника104, пушкаря105, довбиша106, хорунжого107, бунчужного108 й інших урядових осіб. Всі ці виборні особи складали січову старшину і заправляли всякий своїми справами, кошовий же отаман керував всіма справами Війська Запорозького і піклувався не тільки про те, щоб Військо було зодягнене й узброєне, а й про те, щоб у Січі було досить всякого припасу.

Над січовим товариством кошовий отаман мав майже необмежену владу і тільки на новий рік мусив давати одвіт товариству за свої попередні вчинки. Проте у зносинах з сусідніми державцями і їхніми урядовцями кошовий не смів нічого рішати без згоди всього товариства, коли ж траплялося, що який-небудь кошовий щось таке рішив, не спитавшись волі ради, то запорожці зараз же били у клепало, сходилися на січовий майдан і всією радою судили кошового за те, що порушив «запорозькі звичаї»; якщо той не міг виправдатись, то скидали такого кошового з посади, а у дуже важких випадках то ще ганьбили й били.

По-сучасному б сказати, Запорозьке Військо було республікою, а кошовий отаман президентом. Тільки не звичайною республікою була Запорозька Січ, бо у республіці всякий має своє власне господарство, на Січі ж господарство було тільки січове та курінне, окремі ж запорожці не повинні були мати ніякого господарства й майна. Власністю запорожця був тільки кінь, зброя, одежа й гроші, і тільки у пізніші часи запорозька старшина почала заводити своє господарство.

Про те, чим годувати товариство, повинні були дбати курінні отамани. Кошти і всякі припаси Військо Запорозьке добувало собі здебільшого на своїх вольностях. На тій же новорічній раді всі вольності розписувалися на 38 папірцях так, щоб у всякій частині було більш-менш однаково земельного й водяного добра. На очах всього товариства військовий писар скручував ті папірці (ляси, чи жеребки) і вкидав їх у свою шапку, а потім, добре потрусивши, давав курінним отаманам витягати ляси з шапки. Якому куреню які вольності припадали, з тих він і мав користуватись увесь рік.

Господарство січове й курінне

Напровесні по куренях запорожці знову тягли жеребки, кому з товаришів йти на вольності, а кому лишатись у Січі на випадок походу або нападу татар; а як тільки річки скидали з себе кригу, зараз же половина, а як коли, то й більше половини запорожців виходили на свої вольності рибалити й полювати. Головною здобиччю на вольностях була риба та звірині шкури. Рибу солили і, лишивши з неї стільки, скільки всякому куреню треба було до другої весни, решту одвозили продавати на Україну, а на добуті за рибу гроші купували по городах борошно, пшоно, сукна, порох та оливо. Шкури та хутро теж везлися на Україну, а звідтіля у Польщу й німецькі землі, гроші ж так само поверталися на курінне господарство.

Січове господарство мало здобутки здебільшого з військової здобичі. Під час нападів на татар або морських походів запорожці всякий раз верталися обтяжені здобиччю. З татарських степів вони приганяли до Січі тисячі коней і худоби, з турецьких же городів привозили коштовні речі, зброю, дорогу одіж, золото й срібло. Всякий козак всю добуту їм здобич, опріч зброї, повинен був покласти докупи, і вже на Січі загальна військова рада поділяла ту здобич: звичайно, не менше, як половина її, йшла у військову скарбницю, а з останньої половини частина віддавалася на церкви й монастирі — здебільшого на січову церкву св. Покрови та на Трахтемирівський монастир, а пізніше на Київське братство, Межигірський монастир109 та Самарський запорозький монастир, і тільки остання частина поділялася на товариство та й то однаково на всіх: і на тих, що були у поході, і на тих, що були на ловах, на вольностях або доглядали Січ. Винятком з здобичі була тільки ручна зброя — вона не йшла у поділ, а була власністю того, хто її добув.

Щоб заправляти січовим господарством, у поміч кошовому отаманові обирався скарбник, курінним же господарством заправляли курінний отаман та кухар.

Січ Запорозька

Під Січ запорожці завжди обирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його протоки і, лишивши посередині того місця майдан, будували навкруг нього 38 довгих хат (куренів), де товариство мало б притулок під час негоди.

Опріч куренів, у Січі робилися ще такі будівлі: 1) церква во ім'я св. Покрови; 2) паланка — будинок, де переховувалися військові клейноди, містилася канцелярія і чинився суд 'та розправа; 3) пушкарня — неглибокий, але просторий льох, у якому пере ховувалися гармати, ручна зброя, кінська збруя, зілля (порох), кулі, сірка, селітра й інше військове майно; 4) скарбниця — такий саме льох для переховування борошна, пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же у невеликих барильцях переховувалися й військові гроші.

Народні перекази і дослідження істориків сходяться на тому, що перша церква з'явилася на Січі тоді, коли вона містилася на напівзмитому острові Городищі, проти теперішньої слободи Капулівки Катеринославського повіту, нижче устя річки Чортомлику. Та Січ була збудована біля року 1575, за часів гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторія. Пізніше вона була прозвана Базавлуцькою, через те, певно, що острів, на якому вона містилася, належав до островів Лугу-Базавлуку. Безумовно, що церкви були й у всіх пізніших січах: Хортицькій, Томаківській, Микитинській, Алешківській та Покровській, хоч часом містилися у дуже легкій будівлі, од якої до наших часів не лишилося ніяких ознак, як, наприклад, в Алешках, де церква мала стіни й стріху з очерету. Запорожці завжди були побожні і не жаліли на церкву грошей, як військових, так і своїх власних, так що у пізніших січах: Чортомлицькій, що містилася на березі проти Січі Базавлуцької, та у Новій Січі, над річкою Підпільною, церкви були навіть багаті.

Запорозькі військові клейноди

Військові клейноди запорожців складалися з булави, бунчука, корогви, печаті й котлів, або литаврів.

Відкіля взялися у Запорозького Війська перші клейноди — невідомо, а тільки за часів Байди-Вишневецького Військо Запорозьке вже мало клейноди од польського короля і од царя Івана Грозного. Пізніше ж Війську Запорозькому дарували клейноди ще й німецький цісар, і кримський хан, і турецький султан.

Приймаючи клейноди од сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали у тому ознаки підданства тому, од кого приймали крейноди: навпаки, це вважалося ознакою признання незалежності Запорозького Війська, і не один раз траплялося, що, воюючи з поляками, запорожці йшли у бій з клейнодами, подарованими польським королем.

Невідомо з певністю, з яких саме часів з'явилася на Січі Запорозькій канцелярія, а тільки знаємо, що під час перебування у Базавлуцькій Січі посланця німецького цісаря Рудольфа II110 Еріха Лясоти111 року 1594, на Коші вже мався писар та канцелярія112.

Понавколо січових будівель робилися окопи, а поверх земляних валів робилися ще засіки з дубів, а у пізніші часи — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, набитих глиною. У окопах лишалося двоє воріт: головні з боку степу та бокові з базару. Біля воріт робилися здебільшого виплетені з лози та набиті глиною башти, а по тих баштах ставилися гармати. Базар завжди бував за січовими окопами. Там на майдані (запорожці звали базар Гасан-Баша, або скорочено Шабаш) були побудовані крамниці й шинки, й у тихомирні часи крамарювали не тільки люди з України, а й татари, й росіяни, греки, й турки, й вірмени, й євреї.

Униз од базару на річці Підпільній був січовий Ківш (глибока затока), у котрому приставали до берега під тихомирні часи грецькі, турецькі й італійські кораблі з усяким крамом. З того краму деяка частина лишалася в крамницях Гасан-Баші; більшість же розкуповували прямо з кораблів польські та московські торгові люди, що часто приїздили на Січ купувати у запорожців рибу, шкури, мед та вощину. Взагалі під тихомирні часи Запорозька Січ була значним торговельним осередком.

Військо Запорозьке не поділялося, як теперішні війська, на піхоту, кінноту та флот. Всякий запорожець, якщо мав коня, був вершником, позбувшись же коня, ставав пішим, коли ж у Січі викликали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що мали коней, і ті, що їх не мали, ставали матросами і сідали на чайки. Так само майже всякий запорожець вмів поводитись і біля гармат, і тільки у пізніші часи до гармат приставлялися окремі козаки, що вміли найкраще націлятись, і звалися вони гармашами.

Зброя у запорожців була дуже різноманітна: у XV та XVI віках перевагу мали сагайдаки із стрілами113, списи, келепи114 та гаківниці115; пізніше ж зброєю запорожців були: рушниці або мушкети, шаблі, списи й пістолі. Опріч того, у всі часи не останню ролю між зброєю запорожців грали чингали116, одібрані од турків ятагани й ножі.

Мушкети й рушниці117 були у запорожців не однакові, а хто яку добув. У одного постріли з рушниці досягали лише кроків на 100, а у інших й на 300. Шаблі були теж дуже різноманітні: хто не бував ще у походах — мав просту шаблю у дерев'яних піхвах, а хто побував та одняв у татарського мурзака чи у польського пана, той носив шаблю з срібним держалном і у срібних піхвах або у шкіряних, цяцькованих камінцями; кому ж пощастило одібрати зброю у турецького паші, так той мав шаблю часом і з золотим держаком, цяцькованим самоцвітами.

Те ж саме треба сказати й про останню зброю і про додатки до зброї — ладунки й кесети для куль, порохівниці, сідла, стремена, уздечки й інше. Всякий мав зброю таку, яку спромігся купити або яку добув од ворога.

Гармати у запорожців теж були дуже різноманітні, бо самі запорожці гармат не виробляли, а стріляли з таких, які пощастило добути од ворогів. Кількість гармат у війську була дуже не однакова. Траплялося, що після щасливого походу на море, запорожці привозили на Січ кілька десятків гармат, захоплених по турецьких галерах; траплялося ж, що при лихій годині вони позбувалися й своїх гармат.

Турецька галера й запорозькі чайки

Військовим флотом Запорозького Війська були виключно чайки, що звалися також байдаками. Правда, були випадки за часів Самійла Кішки та Сагайдачного, що запорожці користувалися у боях і кораблями, та тільки ті кораблі були не запорозької будови, а захоплені у турків. Чайки ж запорожці виробляли самі й будували їх так: днище чайки видовбувалося з товстої липи; до того днища прироблялися дубові ребра, а на ребра набивалися боки з товстих дубових дощок. Вироблена чайка мала сажнів до десяти у довжину. Після того її конопатили, приробляли на обох кінцях чайки чердаки, по яких під час походів переховувалися харчі й зброя. Під боками чайок прив'язувалися товсті в'язанки з очерету, щоб чайка не могла йти на дно, хоч би її зовсім залило водою. З обох боків чайки було по 15-20 весел, посередині ж прироблявся станок з щоглою на одне вітрило. На одному з чердаків під час походу на море ставилася і добре прибивалася кухва з солодкою водою, а на другому було прироблено стерно. У тих випадках, коли чайками доводилося плавати Дніпром через пороги, то до чайки додавалося ще й друге стерно на передньому чердаці.

Кількість чайок у Війська Запорозького не завжди була однакова. Під час занепаду Війська або під гнітом заборон з боку польських правителів кількість чайок у запорожців зменшувалася до десятка або двох, коли ж виявлялася спромога йти на море й на турецькі городи, запорожці вміли за два тижні зробити кілька десятків нових чайок. Іноді у Війську малося до трьох сотень чайок, але у один похід так багато чайок ніколи не виходило. У найбільших морських походах за часів Сагайдачного у море виходило до 150 чайок, а позаяк всяка чайка піднімала од чотирьох до шести десятків козаків, то у тих походах брало участь біля 7500 запорожців.

Одежа запорожців

Празникова одежа запорожців складалася з жупана з вильотами, каптана кольорового, широких червоних або інших кольорів штанів, пояса з китайки, шапки з виндихи118, обшитої навхрест позументом, та з вільчуги (бурки).

У походи запорожці виходили у найпоганішій своїй одежі, з походу ж верталися у тій одежі, яку добували на війні.

Часом напади запорожців на турецькі землі повставали з того, що у них поносилася одежа, що вони, як казали, були «босі й голі», дома ж, під час рибальства та полювання, запорожці здебільшого ходили тільки у найпоганішій своїй драній одежі, крізь котру світилося тіло. Зате коли запорожець виїздив на Україну гостювати, то убирався в кармазиновий жупан, обував червоні сап'янці, вичищав, як скло, свою зброю й збрую на коні так, що весь грав і сяяв навдивовижу селянським парубкам та дівчатам.

Військові звичаї

Запорожці викликають ворогів на герць

Коли Військо Запорозьке виступало у похід суходолом, то поділялося воно не на курені, а на полки так, що полк складався з козаків трьох і чотирьох куренів або з охочих козаків від усіх 38 куренів. На ворогів запорожці наступали хутко, у бойовищі були дуже рухливі і, щоб менше страчувати товариства, не били всією силою прямо на ворожий табір, а завжди заходили його з боків, навіть забігали ззаду. Билися вони завзято, забуваючи про своє життя, у бранці не давалися і ран своїх не помічали, аж поки падали непритомні. Їм не було для кого й для чого берегти своє життя, бо не мали ні жінок, ні дітей, ні господарства. Зате й ворогам не було од них милосердя — рубали й кололи ворогів, поки у руках ставало сили. У бранці ворогів не брали, хіба що вже обридало лити кров; коли ж вороги починали тікати, то запорожці гнали їх, аж поки було всіх повистинають або подавлять кіньми.

За запорозькими звичаями смерть на ліжку вважалась ганебною, навіть карою Божою за гріхи, і через те у бойовищі запорожець не ховався од смерті, а йшов їй назустріч.

Здибавшись з ворогом дуже великої сили, запорожці ставали до оборони. Щоб не допустити до себе ворожу кінноту, вони обгороджували табір возами і з-за тих возів палили на ворогів з мушкетів, одбиваючись так по кілька тижнів. Якщо вороги дуже насідали, то запорожці ставали за возами у кілька рядів (лав), і поки передня лава палила, задні лави набивали рушниці та передавали переднім, так що кулі летіли дуже рясно. Для того ж, щоб вороги не порозкочували возів, запорожці прив'язували віз до воза ланцюгами.

У таких таборах запорожці одбивалися від удесятеро більшої татарської сили, а коли ті, стративши даремно чимало людей, знімали облогу і відходили геть, запорожці зараз же сідали на коней і, догнавши татар, кидалися на них ззаду.

Великі бої запорожці ніколи не починали відразу. Щоб обдивитись краще на ворожий стан та навести ворогів на свій табір, вони насамперед висилали охочих товаришів на герць. і ті, наблизившись до ворогів, викликали ворожих богатирів битись один на один, а коли ті вагалися, то запорожці починали так висміювати та ганьбити ворогів, що, здається, й мертвий встав би, щоб обстоювати свою честь. Роздратовані герцями вороги здебільшого кидалися на козацький табір, а тут їх вітали такою «залізною квасолею» (тобто кулями), що все поле навкруг козацького табору вкривалося ворожим трупом.

Походи на море давали запорожцям ще більше небезпеки, ніж походи степові. Щоб вийти у море, треба було перш за все якось обдурити турків, що стерегли запорожців на Дніпрі нижче Січі. Я вже казав, що на острові Тавані з давніх-давен стояла турецька кріпость Аслам-город. З неї турки бачили добре і ліву, вузьку, протоку Дніпра і праву — широку, і коли треба було, палили й на ту й на іншу протоку з гармат. Пізніше, вважаючи на те, що ширшою протокою
Запорозький табір. Малюнок Погрібняка.
Дніпра запорожці все-таки вміли проходити у море, турки збудували на правому березі Дніпра проти Аслам-города ще й другу кріпость — Кизикермень, так що запорожцям з того часу доводилося проходити вже повз» дві кріпості. Коли й це не помогло, то турки надумали протягти од Аслам-города ланцюги через увесь Дніпр до Кизикерменю на те, щоб, як запорожці плистимуть чайками, та зачеплять за ланцюги, так вони бряжчатимуть, а турки, почувши брязкіт, будуть палити по чайках з гармат.

Щоб і при тій нагоді обдурити турків, запорожці підпливали до тих городів у темну ніч і, зрубавши з десяток верб, в'язали з них торок119 та й пускали його за водою. Торок бряжчав ланцюгами, а іноді й розривав їх; турки палили по торокові з гармат, а запорожці, підождавши, поки туркам обридне палити, непомітно й нечутно пропливали повз кріпості до лиману.

Ще трудніше було запорожцям підніматись повз ті городи вгору Дніпром, вертаючись з походу. Не один раз доводилося їм обминати ці городи суходолом, несучи чайки на плечах, а часом потопляти їх нижче городів у примітних тільки запорожцям місцях і вертатись на Січ пішки, розгубивши здобич.

Щоб спекатися перепони на Дніпрі, всі більш жваві запорозькі гетьмани починали своє гетьманування з того, що йшли походом на дніпровські турецькі городи, що, як кажуть, болячкою сиділи запорожцям у печінках; поки ж турки поновляли поруйновані кріпості, запорожцям років 5—6 можна було безпечно виходить у море.

Де лиман сходиться з морем, запорожцям була друга перепона до походу на море — це Очаків. Тільки там морська протока має завширшки 10 верст, і запорожцям легше було обминати кріпость, а інколи проскакувати й повз турецькі галери.

У безкрайому морі запорожці завжди забачали турецькі великі кораблі й галери з високими щоглами й вітрилами далеко раніше, ніж турки розпізнавали низенькі запорозькі чайки, і через те запорожці завжди мали змогу або обминути турецькі кораблі стороною, або напасти на них несподівано. Задумавши напасти на галери, запорожці весь день стежили за ними так, щоб бачити самі тільки вітрила і щоб себе не виявити; надвечір же вони наближали свої чайки до галер з заходу, щоб проти сонця туркам неможливо було їх розгледіти, і тільки вже поночі наближалися до самих галер, обступали їх своїми чайками з усіх боків, зачіпалися гаками за чердаки галер, і поки частина запорожців палила у турків з рушниць, інші лізли на галеру по линвах та по веслах, рубали турків, розбивали кайдани невольникам, що були біля гребок, переносили з галер на чайки гроші і добро, а галери або палили, або потопляли у морі, прорубуючи їм днища.

Зате коли на морі вставала хуртовина — біда була запорожцям; великі хвилі розкидали їхні чайки в усі боки, як тріски, і хоч не могли їх потопити, то заливали водою, перекидалися через них і змивали з чайок людей, Іноді хуртовина заносила запорозькі чайки до турецьких берегів і розбивала там об скелі. Небагато тоді запорожців рятувалося, та й ті попадали до турків у неволю. Не один раз траплялося, що з морського походу поверталася лише половина козаків, а бувало й так, що не було кому навіть звістку з моря подати про те, що все славне товариство, скільки його пішло з Січі, загинуло у морі. Ну зате коли похід був щасливий, то козаки привозили з моря величезну здобич грішми, золотом, сріблом, шовками, одежею й зброєю.

Побратимство

Запорожців не лякала небезпека й морських походів, бо головною метою їх все ж таки було визволення з неволі своїх ближніх, у всякого ж з запорожців був десь за морем у неволі або брат, або батько, сестра або мила-наречена, або щирий товариш-побратим, і всякий добрий козак-запорожець охоче йшов на небезпеку і навіть оддавав своє життя за волю свого ближнього, не кажучи вже про родичів та побратимів.

Побратимство було у запорожців дуже розвинене й у великій пошані. Народні оповідання дають нам багато випадків, коли запорожець, одшукавши свого побратима у неволі і не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам у неволю з умовою, щоб турок випустив його побратима на волю. Всякий турок охоче на це згоджувався, бо йому було корисніше мати свіжого, здорового невольника замість знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши декілька років на волі, знову вертався в неволю, щоб визволити свого побратима, що раніше віддався за нього.

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі у їх було все спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. У походах побратими один без одного не з'їдять, було, шматка хліба, у боях же побратими завжди билися поруч і не раз один одного рятували од смерті або захищали своїм тілом.

Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було одною з таємних причин їхньої непереможності і того, що взяти у бранці запорожця ворогові щастило дуже рідко. Коли траплялося, що одного з побратимів хтось кривдив або ображав, то другий побратим зараз же за нього заступався, коли ж побратима було зрадливо вбито, то той побратим, хто лишився живий, був за нього месником.

Січове життя

Повернувшись з походу, запорожці, як я уже згадував, поділяли здобич; одібравши ж всяк свою частину, починали гуляти. Всякий козак неначе поспішався прогуляти все те, що йому припало; неначе умисне виставляв всім на очі своє нехтування грішми і всяким добром. Ще з середини XVI віку поза січовими окопами були шинки, по яких євреї добре торгували горілкою, а крамарі не тільки продавали козакам все, що їм було потрібне для простого козацького життя, а ще й скуповували од них добуту на війні здобич. У перші дні після походу на січовому базарі не вгаваючи грали музики, горілка виставлялася повними кухвами, і запорожці вибивали гопака так, що курява вставала вище куренів. Гульня протягалася кілька днів з ранку до пізньої ночі, поки стомлені козаки не падали на землю й засипали, де хто впав.

Те, що запорожці нехтували всяким добром, можна бачити з народної пісні:

Запорожець танцює. Старовинний малюнок.

Гуляв козак-нетяга сім год ще й чотири
Та прогуляв з-під себе три коні воронії,
І як на дев'ятий год навертає,
А козак-нетяга до города, до Черкас, прибуває.
І що на козаку-нетязі три сермязі:
Опанчина рогозовая, поясина хмельовая,
Сап'янці — видно п'яти й пальці,
Шапка-бирка — зверху дірка,
Хутро голе, околиці Біг має,
Вона дощем покрита,
Травою пошита,
А вітром на славу козацьку підбита:
Куди віє, туди й провіває,
Молодого козака та й прохолоджав.

Далі, коли гультяї пропивали своє добро, січове життя починало наближатись до звичайного — буденного. Військовий осавул або й сам кошовий виходили на майдан і умовляли останні гурти гультяїв покинути вже гульню та йти до куренів обідати або вечеряти. У спокійні ж часи на Січі не дуже пиячили і життя січове складалося по-іншому.

Всі запорожці вставали завжди до схід сонця і йшли на річку вмиватися або купатися. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Коли всі знову сходилися до куренів, кухарі становили по столах вагани120, повні гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою й засмажене олією), і запорожці, помолившись Богу, сідали до столу та, витягши з халяви чобота або з-за пояса всяк свою ложку, снідали.

Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав свою одежу або правив чобота, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку. А сорочка у козака була одна: випере її у річці, обсушить на сонці та й надіває знову. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лагодили військові човни. А чимало було й таких, що, побравши з військового косяка своїх коней, виїздили за січові окопи на герць. Найбільше охоча до герців була січова молодь, запорожець танцює. Молоді козаки виробляли на конях всякі вигадки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці; перестрибували кіньми рівчаки й тини; вибігали кіньми на крутобокі могили і таке інше, а далі заводилися один з одним рубатися шаблями «до першої крові».

Дивитися на герці виходили з Січі мало не всі вільні козаки, і як тільки забачать, було, у одного з тих, що билися на герці, кров, то зараз тих бійців розводили, щоб часом у запалі вони один одного не повбивали.

Тут же за січовими окопами часто бувала боротьба поміж запорожцями, а часом і кулачки — курінь на курінь.

У всякого статечного запорожця був джура. Після всякого татарського наскоку на Україну по селах та містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи татар з України, запорожці, жаліючи сиріт, брали чимало хлопців з собою на Січ і оддавали годуватись до курінних кабиць. Допомагаючи там кухарям, хлопці-приймаки за кілька літ навчалися всіх запорозьких звичаїв, переслухували од захожих кобзарів всі думи та пісні і ставали навіть свідомими у минулому України та Війська Запорозького. Коли такому хлопцеві минало років 12-14, той запорожець, що привіз його з України, робив його своїм
Фелон з Покровської Січової церкви
джурою. Джура чистив своєму названому батькові зброю, ходив біля його коня, їздив разом з ним у походи, приносив під час бою пити й таке інше. Пробуваючи зі своїми названими батьками у степах та походах серед небезпеки, джури часто ставали батькам у великій пригоді, а, діждавши парубочих літ, робилися найзавзятішими запорозькими козаками.

Під час запорозьких герців джури теж вибігали за січові окопи і, дивлячись на козаків, починали й собі боротися та виробляти всякі витівки, набуваючи собі хисту та завзяття.

Так протягався на Січі час до півдня, у південь же на січовій башті палили з гармати, і все товариство поспішалося мерщій до куренів; а там уже на столах парували кілька десятків ваганів з тетерею, що варилася з пшона або житнього борошна на квасі. Біля столу курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті — під образами, і коли все товариство збиралося і ставало навкруг столу, отаман голосно читав «Отченаш», і тільки після того всі сідали на ослонах до столу.

Військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар і осавул обідали й спали по тих самих куренях, до яких були приписані товаришами, і сідали поруч курінного отамана. Тільки уже за часів Нової Січі, у XVIII віці, запорозька старшина почала будувати собі у Січі окремі хати біля паланки.

Після тетері кухарі й їх помічники здебільшого виносили на стяблях (дошки з трохи видовбаною серединою, щоб не збігала на стіл юшка) варену або печену рибу і становили по столах. Не бракувало у запорожців на столах і трунків (напоїв). Була тут і горілка, й мед, і пиво, й брага. Все те ставилося до столу у кінвах (невеликі відра) з навішаними на них коряками, або михайликами121. Всяк набирав собі з відра михайликом чого хотів і запивав їжу.

Опріч тетері, соломахи та риби, запорожці вживали ще галушки, юшку од звареної риби, куліш з салом або з олією, а іноді, хоч і не часто, їли баранину, дичину й інше. Все те варилося й пеклося кухарями на кабицях122, що містилися у сінях всякого куреня.

Після обіду дехто з козаків лягав де-небудь у холодку спати, інші вилежувалися понад берегом Дніпра, інші ж, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пісень та дум, розповідаючи один одному у ті хвилини, коли кобзар відпочивав, про пригоди з свого життя.

Надвечір подавалася вечеря — здебільшого гречані галушки з часником або юшка з риби, а після вечері, хто не спав удень, лягав спати, хто ж спав — збиралися на січовому майдані або над Дніпром та співали гуртом пісень, аж поки зовсім погасне вечірня зоря, а часом вигравали на сопілках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах, охочі ж до танців під ті музики танцювали гопака.

Так минав на Січі час, поки запорожцям не ставало нудно без праці, тоді вони йшли до довбиша і наказували йому йти на майдан та бити у котли, а після того, коли, зачувши котли, на майдан збиралося все товариство і виходила старшина, козаки питали кошового:

— А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, Бог допоможе нам хоч мало-мало визволити з неволі братів наших?

Якщо рада одностайно рішала йти Війську Запорозькому у похід, то все життя січове відразу одмінялося. У Великому Лузі цюкали сокири та тріщали дерева, а берегом біля Січі у котлах кипів дьоготь, вкриваючи й річку, й Січ пахучим димом... То Військо Запорозьке лагодило до походу військові чайки та конопатило їх. Тоді вже у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикути неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів.

У XVI та XVII віках мало хто з запорожців доживав до старості — всі полягали в боях або гинули під час походів, коли ж траплялися такі, що їх минала ворожа куля й шабля, так такий козак, почувши вже неміч, несподівано зникав з Січі невідомо куди. Здебільшого такі похилі запорожці йшли у захисні кутки запорозьких земель і де-небудь у байраках, між дубами та скелями, обробляли собі печери, робили криниці й жили там, розводячи бджіл та спасаючи свої душі у пості та молінні.

Інші підстаркуваті запорожці йшли доживати віку у монастирі, а перед тим, якщо мали гроші, то зчиняли на Січі й по дорозі до монастиря страшенну гульню. Кого здибає було такий «прощальник» по дорозі, зараз же частує, а проходячи повз містечка, купує по базарах всякі гостинці і розкидає дітям; а то ще найме, бувало, музиків та танцює, аж поки наблизиться до монастирської брами, та тоді вже зразу схаменеться і що лишилося у нього, віддає на монастир.

Монастирі, церкви й освіта

Самарський запорозький монастир

Найбільше йшли запорожці у монастирі Самарський, Мотронинський, Межигірський та Братський. Самарський монастир заснували двоє запорожців біля року 1576, себто за часів гетьмана Богданка (Ружинського). Він стоїть і в наші часи у лісі за дві версти од запорозького города Самари, що зветься тепер Новомосковськом. Мотронинський монастир був у лісах Чернігівщини, Межигірський — біля Дніпра, недалеко Києва, а Братський — у самому Києві, на Подолі.

На Запорожжі, в останні його часи, опріч січової церкви, були ще церкви й по паланках. Монастирі та церкви мали на Запорожжі велике значення, бо вони не тільки задовольняли духовні потреби запорожців, але разом з тим були осередками освіти й допомоги калікам та недужим. При всіх церквах Запорожжя були школи й шпиталі. Освіту по школах давало дітям біле духовенство: у січовій же церкві та по монастирях ієромонахи з різних монастирів та Києво-Печерської лаври.

У січовій школі вчилися не самі тільки діти (молодики та приймаки), але часом і дорослі запорожці, серед яких значна кількість була добре грамотна.

За шпиталями при церквах так само доглядало духовенство. Взагалі вплив його на запорожців був великий, це можна бачити, наприклад, з того, що року 1775, під час атакування Січі військом генерала Текелія123, запорожці віддали москалям свої клейноди без змагання виключно під впливом промови січового священика Володимира, що за пролиття братньої крові погрожував їм своїм прокляттям.

 

------------------------------------------------------------------

[93] Примітка автора.

[94] Історик Скальковський додав до своєї «Історії Нової Січі» карту вольностей Війська Запорозького, які були вони року 1770 опісля одібрання од Війська великих просторів під Ново-Сербію та Слав'яно-Сербію. Через непорозуміння та карта потрапила в «Історію України» Аркаса, неначе повна карта земель Війська Запорозького. (Примітка автора)

[95] Чорний ліс — лісовий масив (близько 9 тисяч га) між річками Інгулом та Інгульцем в Олександрівському районі Кіровоградської області, входив до складу володінь Запорозької Січі, був одним з центрів формування гайдамацьких загонів.

[96] Савур-Могила — оспівана в українській народній творчості могила, яка знаходиться в степах десь на шляху від гирла Дону до гирла Самари. В даному контексті — могила біля хутора Саурів Сніжнянського району Донецької області.

[97] Черкаський — Черкаси, нині Новочеркаськ.

[98] Д. Яворницький. Істор. запор, коз. Т. II, с. 82. (Примітка автора)

[99] Ой, та їдь ти понад Лугом-Базавлуком та понад Дніпром-Славутою... (Уривок з думи про Хведора Безрідного). У пізніші часи обидва луги малися за один і звалися Великим Лугом. Тепер звуться плавнями. (Примітка автора)

[100] Олег — київський князь (помер у 912 р.). В 882 р., прибувши з Новгорода, опанував Київ. Покорив племена деревлян, сіверян та радимичів. У 907 р. здійснив переможний похід на Візантію й уклав вигідну для Русі угоду (911 р.)

[101] Святослав (Святослав Ігорович, помер у 972 р.) — київський князь, видатний полководець. Розгромив Хозарське царство, переміг камських болгар, завоював узбережжя Азовського моря, захопив Болгарію, але, виснажений у боях з Візантією, змушений був повертатись на батьківщину. Був убитий печенігами на острові Хортиця.

[102] Попався у Пекло — буде тобі й холодно, й тепло. (Примітка автора)

[103] Осавул — виборна службова особа, що обіймала одну з адміністративно-військових посад на Україні в XVII і XVIII ст. Були генеральні, полкові та сотенні. Відали матеріальними справами козацького війська, оберігали булаву, вели військову підготовку, стежили за виконанням присудів та вироків.

[104] Скарбник — військовий чин у Запорозькій Січі, старшина, відповідальний за військовий скарб та інше майно.

[105] Пушкар — начальник січової артилерії.

[106] Довбиш — окремий військовий чин у Запорозькій Січі, литаврник, або уповноважений козак, який б'є в бубон чи казан, скликаючи козаків на раду.

[107] Хорунжий — член генеральної старшини козацького війська, відповідав за головний прапор, міг бути призначений наказним гетьманом.

[108] Бунчужний — один із високих постів у козацькому самоврядуванні, старшина, відповідальний за охорону гетьманського бунчука, головним чином відав військовими та посольськими справами, виконував адміністративні та судові доручення.

[109] Межигірський монастир — заснований у 988 р. біля Вишгорода. В першій половині XVIІ ст.— один із осередків боротьби проти унії. Після зруйнування в 60-х роках XVII ст. польсько-шляхетським військом Трахтемирівського монастиря став шпиталем для старих запорожців. Багатством поступався тільки перед Києво-Печерською лаврою.

[110] Рудольф ІІ — імператор Священної Римської імперії (1552-1616) з династії Габсбургів, вихованець єзуїтів, провідник католицької реакції. У боротьбі проти «невірних» мав намір використати запорозьких козаків.

[111] Лясота Еріх (бл. 1550-1616) — автор записок про Запорозьку Січ кінця XVI ст., австрійський дипломат. З 1585 р. служив при дворі імператора Рудольфа II. За його дорученням виїхав у 1594 р. на Січ на острів Базавлук з метою запросити козаків до участі у війні проти турків. Під час подорожі писав щоденник, записи якого — важливе джерело для вивчення військової організації і побуту Січі.

[112] Військовий писар Лев Воронович. Д. Яворницький. Істор. запор. коз. Т. II. с. 119. (Примітка автора)

[113] Сагайдак із стрілами — чохол на лук і стріли, в запорозьких козаків сагайдаком називався і сам лук.

[114] На грабовий держак набивався залізний молот, з одного боку загострений. Келепами запорожці розбивали ворожі панцири та шоломи. (Примітка автора)

[115] Довга й важка рушниця. (Примітка автора)

[116] Чингал — кинджал.

[117] Мушкетом звалася легка рушниця німецького виробу. (Примітка автора)

[118] Виндиха — видра.

[119] Невеликий пліт.

[120] Ваган — продовгувата дерев'яна миска.

[121] Коряк, або михайлик — ківш для пиття алкогольних напоїв.

[122] Кабиця — піч у землі або взагалі місце для вогнища, на якому варили їжу.

[123] Текелій (Текелій Петро Аврамович, 1720-1793) — російський генерал, походив з сербського дворянського роду. Спочатку служив в австрійському війську. З 1747 р. — на службі в російській армії. За дорученням Катерини II і з наказу Потьомкіна 15-16 червня 1775 р. зруйнував Запорозьку Січ.