Оповідання друге (роки 1590—1648)

боротьба за визволення України з-під Польщі


Утиски на козаччину

Перша доба козацького життя — часи, коли воно організувалося та набувало сили, — кінчилася з смертю короля Стефана Баторія. Той король хоч і робив деякі кривди козакам і намагався держати їх у своїх руках, а проте визнавав козацтво потрібним для оборони України й Польщі од татар і не тільки не мав на мислі його знищувати, а навіть наблизив права козаків до прав шляхетства. Наступник Стефана Баторія — Король Жигмонт III124, що почав королювати року 1587, був зовсім інших поглядів на козацтво і скоро, як побачимо, став його запеклим ворогом.

Козацькі морські походи років 1584-1586 так роздратували турецького султана, що у Стамбулі великий візир гримав на польського посланця, неначе на наймита, страхаючи, що поведе на Польщу величезне військо і всіх поляків поверне на бусурманів. Почувши про такі погрози, король Жигмонт III занепокоївся і року 1590 скликав сейм, щоб порадитись з шляхтою — що робити. На сеймі польські пани дуже ремствували на свавільство козаків. Козацька воля була їм найгіршою болячкою, бо баламутила їхніх українських підданців, нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вільними, як козаки. Під час наради польська шляхта вимагала од короля, щоб козацтво зрештою винищити. Король і сам був не від того, та тільки коли піднялося питання, як оборонятися од турецького війська, коли воно справді насуне на Польщу, то всі згодилися на тому, щоб воно не жило своєю волею, а тільки справляло королівську службу.

Постанови сейму звелися головним чином до того, щоб коронний гетьман ішов з коронним військом на Запорожжя і упорядкував Військо Запорозьке по-новому, а саме: 1) всіх свавільників в Січі розігнати, а над слухняними настановити ротмістрів та сотників з польської шляхти; 2) всіх козаків списати у реєстр, щоб у тому реєстрі було не більше як 6000 козаків і щоб всі козаки присягнули на слухняність польській короні; 3) без відома коронного гетьмана щоб нікого на Січ не приймали; 4) призначити двох комісарів, які б стежили за січовим життям і, кого піймають на сваволі, передавали б на суд; 5) заборонити по всій Україні продавати селянам порох, оливо й зброю; 6) по всій Україні наказати урядникам та війтам, щоб нікого на Запорожжя не пускали, а хто пускатиме, того карати на смерть; 7) заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переходити за межі сусідніх держав як суходолом, так і водою.

Хто читав перше моє оповідання про Військо Запорозьке, той зразу побачить, що такі постанови сейму ніяк не стосувалися до запорозького життя та до військових запорозьких звичаїв, бо ними касувалися: право запорожців обирати свою старшину вільними голосами, необмежена влада військової ради та право приймати до Січі всякого, хто постукався у двері куреня. Мало статися щось з двох: або Військо Запорозьке мало скасуватись, або нові порядки мусили лишитись тільки на папері. Сталося останнє.

Почувши про постанову сейму, запорожці зібралися на раду і у великому обуренні постановили зустріти польське військо й коронного гетьмана із зброєю в руках. Тієї постанови було досить, щоб коронний гетьман на Запорожжя не пішов і ніяких нових порядків у Січі не заводив. Він помстився на запорожцях тільки тим, що коли минула турецька небезпека, то замість шести тисяч козаків записав у реєстр тільки одну тисячу і то не з запорозьких, а з городових козаків.

З усіх постанов сейму здійснилися тільки утиски на тих городових козаків, що не увійшли у реєстр, та ще на українських селян, що хотіли тікати од панів або на Запорожжя, або за Дніпр — на схід, на вільні землі. Чутки про ті утиски скоро дійшли до Запорозької Січі і викликали там обурення на поляків. На найближчій військовій раді вперше почулися голоси про те, що треба Запорозькому Війську заступитися за українське селянство і покарати панів за їхні утиски. Проте січова старшина і більшість запорозького товариства вважали ще неможливим робити оружний напад на військо свого ж короля та ще під той час, коли воно не зачіпало Запорожжя, і через те рада не ухвалила походу Війська Запорозького на Польщу.

Косинський

Незадоволена такою постановою ради меншість запорозького товариства обрала собі гетьманом курінного товариша українського шляхтича Косинського125, що був особисто скривджений князями Острозькими, і року 1592 під його проводом вирушила на Україну карати польських панів126. На Україні до Косинського прилучилося чимало городових козаків — «випищиків», що були позбавлені козацьких прав через те, що не вмістилися у реєстр, і він, згуртувавши біля себе понад 5000 козаків, напав на маєтки князя Острозького, добув оружною рукою замки у Білій Церкві та Богуславі, пограбував панське добро і забрав гармати і зброю.

Після того Косинський те саме зробив з Переяславом, і далі пішов з козаками господарювати по Волині, руйнуючи панські маєтки й замки. Тільки те протяглося вже недовго, бо коронний гетьман, князі Острозькі, Корецькі та інші польські пани, власники поруйнованих козаками маєтків, зібрали проти Косинського велике військо і, найнявши ще військо угорське, оточили його під містом П'яткою127.

Тут, у війську князя Острозького, служив і сотник реєстрових козаків Северин Наливайко128, що згодом сам підняв повстання проти поляків. Тепер він бився проти своїх, і цей вчинок викликав перше непорозуміння між запорозькими та городовими козаками, що з часом перейшло навіть у ворожнечу.

Польське військо перемогло під П'яткою козаків, і Косинський мусив скоритися коронному гетьманові і дати слово не зачіпати більше шляхетських маєтків.

Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.

Лобода

Стерявши свого ватажка, козаки Косинського пішли на Січ і, зібравши раду, розказали все, як було. Кошовий отаман Війська Запорозького Лобода, почувши про таку ганебну зраду Вишневецького, не хотів того йому подарувати і пішов з частиною війська під Черкаси, щоб помститись.

Коронний гетьман до того часу вже розпустив польське військо і, побачивши козацьку силу, змушений був іменем короля підписати з козаками згоду про те, щоб запорожцям вільно було ходити з Січі на Україну купувати собі порох та зброю і щоб людям з України вільно було ходити на Запорожжя129.

Не заспокоївшись ще й на тому, запорожці попливли Дніпром до Києва, примусили ще й воєводу київського Острозького виплатити 12 000 злотих та підписати таку саму згоду, яку підписав Вишневецький.

Білгород (Аккерман)

Не вспів Лобода з козаками повернутись на Запорожжя, як там припала вже нова робота. Турки, розпочавши війну з Цесарщиною130, перевозили чимало турецького й татарського війська морем у Молдаву повз Білгород, що стояв на Дністровому лимані. Щоб перешкодити бусурманам воювати християн, Військо Запорозьке під проводом Лободи вийшло у море, підпливло до Білгорода, атакувало його серед ночі несподівано і, побивши більш 2000 турецьких яничарів та порізавши 8000 бусурманів-мешканців, зібрало на чайки турецьке добро та білгородські гармати і щасливо повернулося на Січ.

Скоро після того, на початку року 1594, запорожці знову вистежили, що кримська орда рушила воювати разом з турками Цесарщину і перевозилась через лиман у Очакові. Щоб перешкодити орді, кошовий отаман Війська Запорозького Богдан Микошинський вийшов з козаками на 50 байдаках у лиман до Очакова, та тільки, побачивши там велику турецьку флотилію, що складалася з 8 галер великих, 15 менших і більше як з півтори сотні сандалів, не наважився зчепитися з турками, потопив тільки уночі декілька їхніх сандалів, забрав з них турків у бранці та й повернувся на Запорожжя. А на Січі вже чекав його посланець німецького цісаря Рудольфа II, Еріх Лясота.

Спілка Війська Запорозького з німецьким цісарем Рудольфом II

Наприкінці XVI віку Європа була у дуже скрутному становищі од нападів турків. Турки поруйнували й заполонили по берегах Чорного та Середземного морів всі італійські колонії (Генуезькі й Венедські), дуже утиснули іспанців, давно підтоптали собі під ноги Візантійське Грецьке царство, — всі слов'янські народи Балканського півострова і нарешті погромили військо німецького цісаря і, одвоювавши у нього Угорщину, погрожували навіть столиці Цесарщини — Відню.

Турецькі войовничі заходи дуже стурбували римського папу Григорія XIII131, і він разом з німецьким цісарем Рудольфом II почав збирати велику спілку, щоб разом з усіма народами Європи воювати турків і вигнати їх назад у Азію. Прочувши про великий войовничий хист запорозьких козаків, папа та цісар послали і до них просити, щоб запорожці йшли на Угорщину воювати разом з німцями турків.

Посланець римського папи Комулео не наважився їхати через дикі степи на Січ і обмежився тим, що у місяці травні перебалакав з тими козаками, яких здибав на Поділлі, посланець же Рудольфа II Еріх Лясота у місяці червні 1594 року прибув Дніпром через пороги на Запорозьку Січ і, діждавши з походу кошового отамана Микошинського, урочисто доручив Запорозькому Війську прислані цісарем клейноди: велику військову корогву і срібні сурми.

Про свою подорож на Січ і пробування там Лясота склав дуже цікаве оповідання, і ми не наводимо його цілком, виключно щоб не поширяти книжку. З того оповідання132
Місцевість, де були Січі Базавлуцька й Чортомлицька.
ми довідуємося, що татари у ті часи держали понад порогами Дніпра на лівому березі річки свої чати й залоги і нападали на козаків, коли ті невеликими ватагами проїздили з України на Січ, що року 1594 Січ Запорозька була на одному з островів Базавлуку біля Чортомлицького Дніприща.

Річка Чортомлик впадала у Дніпр проти запорозького Лугу-Базавлуку, що поділяється на кількасот островів. З тих островів тільки на одному, що хоч і дуже змитий водою, а ще й у наші часи лежить біля Чортомлицької дніпрової протоки, проти теперішньої слободи Капулівки, є видимі ознаки давніх будівель. Немає сумніву, що на цьому острові, прозваному пізніше Городищем, і була наприкінці XVI віку Запорозька Січ, історик Скальковський133 зве ту Січ «Баторієвою» через те, мабуть, що вона заклалася за часів короля Стефана Баторія, інші ж історики не одрізняють її од Старої Січі (Чортомлицької), що була за часів кошового Сірка, і навіть малюючи Базавлуцький острів, звуть його Чортомлицькою Січчю. Проте, хто з увагою огляне руїни на острові й на березі, зразу побачить, що руїни на острові давніші.

Далі з оповідання Еріха Лясоти ми знаємо, що на Базавлуцькій Січі запорожці вже жили не по куренях, а по хатах, що тільки звалися куренями, що військо вже мало свою канцелярію і військового писаря (Левка Вороновича) і що Базавлуцький острів вже й у ті часи був невеликий, так що коли військо приймало од Лясоти послані цісарем гроші, то рада військова одбувалася не на острові, а на степу — на березі проти Січі.

У своїх нарадах з запорожцями Лясота не зовсім досягнув того, чого бажав, хоч йому й допомагав своїм впливом бувший кошовий Лобода. Запорожці на своїх радах говорили, що охоче, як і завжди, воюватимуть бусурманів, не шкодуючи життя свого, та тільки не можуть, як просив Лясота, іти зараз на Угорщину доганяти татар перш за все через те, що зимою татари захопили мало не весь запорозький косяк, вдруге через те, що на Січі було тільки 3000 товариства, вважаючи волохів за дуже зрадливих людей, запорожці не наважувалися з такою малою силою йти походом через Волощину й Молдаву, і втретє через те, що Лясота не міг сказати Війську Запорозькому певних умов про харчування війська і про плату за участь у війні.

Таким чином Лясота виїхав з Січі тільки з обіцянкою од запорожців, що вони воюватимуть турків на своїх шляхах та на Чорному морі.

Лобода та Наливайко

Тим часом Северин Наливайко, що служив у князя Острозького, почувши, що римський папа та німецький цісар закликають козаків на свою службу, покинув князів Острозьких і на власну руку почав збирати козаків по Україні, щоб доганяти татар, котрі пішли на Угорщину. Про те, як робилися такі збори, розповідає нам народна дума з трохи пізніших часів:

Корсунський полковник Хвилон, як став в охотне військо виряджати,
Осавули по вулицях розсилав,
Червонії прапорки у руки давав;
Осавули по вулицях пробігали,
Червонії прапорки у руках проношали,
Козаків на Черкень-долину134 у охотне військо викликали,
Крикне, покрикне на винники, на броварники,
На п'яниці, на костерники135:
«Годі вам по винницях горілок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
Годі вам по грубах, по запічках валятися,
Товстим видом мух годувати,
Очей своїх молодецьким димом викуряти,
Своїми молодецькими плечима сажі витирати:
Ходіть з Хвилоном, корсунським полковником,
На Черкень-долину в охотне військо гуляти.

На заклики Наливайка знайшлося чимало охочих воювати, і поки Лясота перемовлявся на Січі з запорожцями, Наливайко з двома тисячами охочих козаків вже вирушив у похід і хоч не зміг з малою силою перепинити татарам шлях до німецьких земель, а проте кілька разів зачіпався з ними і захопив 4000 татарських коней.

Тим щасливим випадком Наливайко скористувався, щоб запобігти ласки Запорозького Війська і, знаючи, яка була потреба на Запорожжі в конях, послав на Січ 1000 коней у подарунок, перепрошуючи через посланця товариство за те, що торік бився проти Косинського.

Запорожці погодилися з Наливайком, і восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову побідника над турками у Білгороді Грицька Лободу, вийшли всім військом на Поділля, сполучилися там з наливайківцями і почали виганяти турків з Молдави, а позаяк молдавський господар Арон був покірний туркам, то воювали й його.

З чималою силою у 12 000 козаків Лобода та Наливайко перейшли під Сорокою за Дністр, добули кріпость Цоцору та, погромивши під Сучавою військо турецьке й волоське, опанували Яссами і, обтяжившись здобиччю, знову пішли за Дністер.

Козацький погром примусив господаря Молдави разом з Угорщиною й Семиграддям покинути турків, перейти на бік німецького цісаря і покликати своїх же ворогів — козаків собі на поміч. Вважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595 знову пішли воювати турків і, добувши городи Тягиню (Бендери), Білгород та Килію, поруйнували всі татарські улуси по Буджаку й понад низом Дунаю. Далі ж, побачивши, що поміж волохами та семигородцями немає згоди, а почалася зрада, пішли з великою добиччю на Україну.

Тільки завзятий Наливайко не заспокоївся на тому, а з своїми козаками ходив-таки через всю Галичину й город Самбір за Карпатські гори на Угорщину й Цесарщину допомагати цісарю Рудольфу проти татар та турків.

У народних піснях мало лишилося згадок про походи козаків за Дністр, де тоді панували турки, а все-таки вони є, і з них видно, що нелегко було козакам боротися з турками.

Ой, три літа, три неділі
Минулося на Вкраїні,
Як козака турки вбили,
Під явором положили.
Під явором зелененьким
Лежав козак молоденький,
Його тіло почорніло,
А од вітру пострупіло.
Над ним коник зажурився,
По коліна в землю вбився, —
Не стій, коню, наді мною,
Бачу вже я щирість твою!
Біжи ж степом та гаями,
Долинами, байраками
До моєї родиноньки,
До вірної дружиноньки!
Стукни в браму копитами
Та й забрязкай поводами,
Ой, вийде брат понуриться,
Вийде мати — зажуриться,
Вийде мила — порадіє,
Стане, гляне та й зомліє!..
«Ой, десь, коню, пана скинув?
Кажи, коню, чи не згинув?»
«Мене турки надігнали,
Пана мого з мене стяли,
Постріляли, порубали,
Там над Дністром поховали!»
Ой, цить, мати, не журися!
Вже ж бо твій син оженився,
Він взяв собі за жіночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку.

Поки козаки були так захоплені боротьбою з бусурманами і все ще не розуміли свого обов'язку обстоювати права українського народу од поляків, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсім знищити і козаків, і навіть всю українську націю. Він саме тоді почав здійснювати те сполучення, або унію грецької віри з латинською, що вигадав римський папа Климент136. Пригноблені утисками на православну віру і улещені всякими обіцянками, православні єпископи: Луцький — Кирило Терлецький137 та Волинський — Іпатій Потій138 прийняли унію і почали висвячувати уніатських попів, лишаючи православних українців без попів і без церков.

Одночасно з тим король перестав приймати на державну службу православну українську шляхту, так що українське панство, щоб добути посади, теж почало переходити до унії, а часто й прямо до католицтва. Зміна віри панами зовсім одірвала українську шляхту од міщанства та селян і викликала з боку останніх ворожнечу до своєї ж шляхти.

Лишившись без помочі освіченої шляхти, українські міщани й селяни все-таки міцно держалися православної віри і в обуренні на пригнічування її хвилювалися і, переходячи у козаки, підняли й поміж козацтвом ворожнечу до католицької віри і до польського та свого споляченого шляхетства.

Повернувшись з 2000 козаків з Цесарщини, Наливайко наприкінці року 1595 під впливом народного обурення на утиски православної віри, рішив оружно стати в оборону її. Почувши, що єпископ Луцький Кирило Терлецький саме поїхав у Рим до папи висвячуватись на унію, Наливайко прийшов з козаками у Луцьк, понівечив і побрав майно Терлецького, взяв з города окуп і, нагнавши на всіх уніатів страху, пішов далі на Білу Русь.

Військо Наливайкове хутко збільшувалося. Він оружною рукою добув Слуцьк139 і, захопивши там 12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць, придбав уже велику силу та й пішов далі на Бобруйськ та Могильов і, добувши обидва городи, поруйнував костьоли, вернув уніатські церкви православним, розігнав панів, пошарпав їхнє добро і до того взяв ще з обох городів окуп.

Тим часом за наказом короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивілл140 з чималим військом, а саме 14.000 литовців та 4.000 татар. Почувши, що Радзивілл наближається, Наливайко вивів козаків з Могильова на зручну до бою місцевість і там дав коронному гетьману таку одсіч, що той не наважився більше на нього нападати.

Одбившись од коронного війська, Наливайко пішов на Річицю, але зараз же наткнувся на друге військо під проводом Уніговського, озброєне польськими панами. Уніговський хотів перепинити Наливайкові шлях і навернути козаків знову на військо Радзивілла, та тільки те йому не вдалося — козаки упень погромили поляків, вбили навіть самого Уніговського і пішли повз Річицю, Турів та Городню на Волинь.

Карта війни 1596 року

З початку року 1596 Наливайко розташувався у маєтках князя Острозького і, знаючи, що той міцно держався православної віри, не чинив йому ніякої шкоди, а почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатів, одбираючи тим часом од уніатів церкви та визволяючи селян од їхніх панів.

Вісті про рух українського люду проти поляків скоро дійшли до Запорожжя, і на початку 1596 року Лобода з половиною запорозького війська вигребся з Січі Дніпром у Черкаси, друга ж половина запорожців під проводом Шаули141 пішла кіньми через всю Україну аж на Білу Русь. Обидві частини запорозького війська ставали постоєм по панських маєтках, забирали по економіях всякі припаси, а поспільство підбурювали до неслухняності, проте насильства над панами запорожці ще не чинили ніякого.

Сполохане й розігнане козаками польське панство кинулося з скаргами у Варшаву до короля, і Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському142, що був під той час з польським військом у Молдаві, йти на Україну та приборкати козаків. Жолкевський прикликав до себе чимало польської шляхти з панськими надвірними ротами і, сполучивши те рушення з коронним військом, прибув на Волинь. Біля Наливайка під той час було всього 1000 козаків, останні ж порозходились дрібними ватагами по всій Волині.

Наливайко зрозумів, що при такому становищі зчепитися з коронним військом йому неможливо, і, забравши свою армату, почав одходити на Брацлавщину, а звідтіля на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слідом, намагаючись оточити Наливайка, і це йому трохи не вдалося на перевозі через одну річку. Побачивши лихо, Наливайко потопив свої гармати у річці, порох, кулі та всяку вагу закопав у землю і, обминувши Умань, пішов на межу Запорожжя до Чорного лісу та Чути143.

Жолкевський не наважився йти у ліси, а Наливайко, скористувавшись з того, вспів послати кілька козаків до Лободи просити, щоб Військо Запорозьке прийняло його до спілки з собою.

Запорожці не зразу згодилися на прохання Наливайка. На раді чимало було голосів, що пригадували, як Наливайко бився поруч з поляками проти запорожців; були й такі, що натякали й взагалі на непевність реєстрових козаків; проте діяльність Наливайка, що обстоював православну віру та волю українського люду, була дуже мила запорожцям, так що ідея єдності козацтва взяла між запорожцями перевагу, і рада вирішила прийняти Наливайка до спілки та купно боротися з поляками.

Покинувши ловити Наливайка, Жолкевський кинувся на Білу Церкву з метою погромити Шаулу, що з кількома полками запорожців і арматою йшов на сполучення з Лободою. Тільки поляки не поспіли попередити козаків, всі три козацькі ватажки: Шаула, Лобода й Наливайко під Білою Церквою сполучились і на загальній раді обрали Шаулу гетьманом всього сполученого козацького війська.

Довідавшись, що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великим військом, Шаула вивів козаків з міста і став табором на урочищі Гострий Камінь біля озера. Навкруг табору він поставив у п'ять рядів вози, скувавши їх ланцюгами, і, поставивши поміж возами 24 гармати, дожидав нападу.

Жолкевський, маючи гармати більші і у більшому числі, ніж мали запорожці, зразу почав розбивати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кількох місцях, послав своє військо штурмувати табір. Тільки козаки стояли міцно: одбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й билися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було криваве. Врешті козаки таки одбилися і, вибігши з свого табору, гнали поляків аж до Білої Церкви.

Проте втрати козаків були дуже великі: гетьману Шаулі, що бився, як певний лицар, одірвало гарматною кулею руку; Наливайко теж був поранений; кілька полковників та курінних отаманів Запорозького Війська наклали під час бою головами, і простих козаків вбито й поранено було біля 2000, що складало четверту частину всього козацького війська.

Обраний гетьманом замість Шаули, Лобода зрозумів, що битися з польським військом у козаків немає сили, і через кілька день, знявши табір, пішов на Трипілля, а далі почав перевозити військо на східний бік Дніпра. Жолкевський не йшов за козаками і не перешкоджав їм перевозитись, бо у його військові були ще більші втрати, ніж у козаків. Він стояв у Білій Церкві, чекаючи Потоцького144, що, за наказом короля, поспішався до нього на поміч.

Через якийсь час, довідавшись, що запорожці пішли на Переяслав, а у Трипіллі лишили залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на Васильків, сполучився там з військом Потоцького і, просунувшись далі у Київ, почав перевозити там своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо військо його було удвічі менше.

Побачивши, що запорожці покидають Переяслав, мешканці того города, а найбільше жінки та діти козачі, страхаючись помсти поляків, кинулися тікати разом з козацьким військом, так що з Переяслава на схід потяглися сотні возів з жінками та дітьми.

За сучасних війн стороннім людям не дозволяють іти разом з військом, навіть виганяють з військових таборів, у запорожців же оборона жіноцтва та всяких немічних була одною з непорушних військових регул, і через те Лобода, хоч і знав, що жіноцтво йому заважатиме, та мав за неможливе покинути жінок з дітьми на поталу ворогам; до того ж він ще мав надію на те, що поляки не підуть за ним далеко у степ, як не пішли й за Наливайком.

Надії Лободи й Наливайка не здійснилися. Жолкевський завзявся вигубити козаків і рішив доганяти їх і у степах. Прибувши у Переяслав, він діждав там ще й Литовське військо, що привів Огінський, і, маючи вже силу утричі більшу проти козацької, догнав козаків біля Лубен і перетяв їм всі шляхи на схід та на південь. Лобода змушений був стати табором за 5 верст од Лубен біля Солониці і почав там обкопуватись до оборони.

Військо польське облягло козацький табір з усіх боків і почало громити його гарматами та добувати штурмами. Проте козаки держалися міцно й давали полякам таку одсіч, що Жолкевський, не вдіявши нічого за місяць облоги і стерявши чимало війська під час штурмів, врешті послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнітити козаків голодом.

На другому місяці облоги у козацькому таборі справді почалося тяжке бідування: коням не вистачило у таборі паші, і вони дохли тут же серед табору, отруюючи повітря своїм трупом; солі у таборі давно не було, харчів теж не вистачало, вода ж була тільки поза табором. Щоб добувати воду та сіно, Лобода посилав козаків на герці та чинив на поляків несподівані наскоки, і поки одні козаки билися з поляками, інші добували сіно та тягали у табір воду, так що всякий день за кілька десятків відер води запорожці мусили віддавати на смерть кілька десятків товариства.

Опріч того, весь час, поки тяглася облога, Жолкевський все перемовлявся з Лободою про згоду і сіяв ворожнечу між козаками Наливайка та запорожцями. Через всяких підісланих зрадників він страхав наливайківців тим, що Лобода хоче замиритись з поляками, а їх видати на страту; запорожців же він все умовляв відцуратися Наливайка, упевнюючи Лободу, що воює запорожців тільки через те, що вони обороняють Наливайка. Під впливом таких вигадок запорожці й наливайківці почали поглядати один на одного вороже, і врешті на одній великій раді між козаками збилася колотнеча, у котрій наливайківці вбили Лободу, вимагаючи, щоб гетьманом був Наливайко. Обурені на Наливайка запорожці не схотіли його обирати, а обрали замість Лободи січового товариша полковника Кремпського, наливайківцям же за смерть Лободи погрожували кривавою помстою.

Під час такого неладу між козаками до поляків прибули з Києва великі гармати, і Жолкевський почав руйнувати ними козацький табір. Вози козацькі розліталися на тріски і нівечили людей; перелякані та змучені безводдям жінки й діти галасували, а козаки сварилися поміж себе й падали побиті й поранені без ніякої помочі. За чотири дні, що Жолкевський громив козацький табір великими гарматами, серед табору повиростали цілі купи людського й кінського трупу, а під возами гинули й діти, і жіноцтво.

Кремпський бачив, що держатися більше немає сили, і кілька разів намагався видертись з козаками з табору та пробитися крізь польське військо, та тільки всі його змагання були даремні, бо поляки всякий раз завертали козаків назад у табір. Нарешті 8 червня 1596 року запорожці, побачивши, що прийшов їм останній час, заграли у сурми, припинили пальбу і послали спитати Жолкевського, що він од їх хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу і Шостака і привезли б до польського табору всі свої гармати та клейноди, подаровані Війську Запорозькому німецьким цісарем Рудольфом II.

Помщаючись за Лободу, запорожці зараз же схопили Наливайка й видали полякам, а після того оддали й гармати, й клейноди Рудольфа II.

Ніч після того минулася спокійно, і у козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світу, щоб вийти на волю. А у польському таборі сміялися з козаків, що вони видали свої гармати, і лагодилися ранком залити Солоницю козацькою кров'ю. Світом, коли козаки розкотили свої вози і почали виходити у степ, поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що ще пани мають переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадливою вимогою, запорожці одмовились видавати панам своїх товаришів і хотіли було йти на південь, та по гаслові Жолкевського поляки кинулися на козаків кінно й пішо.

Тепер у козаків не було вже ніяких засобів до оборони, бо табір був розірваний і без гармат. Вони кидалися то у той, то в інший бік, намагаючись пробитись крізь поляків, і 1500 козаків з Кремпським таки пробилися й, одбившись од поляків, пішли на Запорожжя, останні ж, біля 4500 козаків, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жіноцтва й дітей, поляки рубали й тих, поки не потомили собі рук. Переказують, що неозброєного люду у козацькому таборі було на Солониці біля 12 000, і з того загинуло під шаблями поляків більше половини. Все поле навкруг Солониці було скривавлене, і всі околиці Лубен були засіяні трупом.

Український історик і поет П. Куліш говорить, що Жолкевський тільки через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки були на його боці. В поемі «Солониця» Куліш пише так:

Бенкетує шляхта,
Іграючи в карти,
А козаки-лейстровики
Додержують варти.
Поскидала шляхта
Панцирі й шишаки,
Бо козаки-лейстровики
Вірні, як собаки.

Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за запорожцями на Січ, а пішов у Київ. Наливайка ж через який час привезли у Варшаву і почали там допитувати про його заміри. Народні перекази оповідали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка у мідяному баці, а інші казали, що ніби його садовили на розпечену мідяну кобилу і надівали йому на голову розпечену залізну корону... Мабуть, того справді й не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук, і тільки через рік, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності панів четвертовано, а шматки його тіла були порозвішувані на палях по вулицях та майданах польської столиці.

Нові утиски поляків на козацтво й православну віру

Скаравши Наливайка на смерть, польський сейм разом з тим проголосив козаків ворогами Польщі і позбавив їх всіх прав, наданих Війську Запорозькому королем Стефаном Баторієм; од козаків було одібрано город Трахтемирів, грунти козацькі порозбирали собі сусідні пани, а кварцяному війську надано було право, обороняючи панські маєтки, вбивати запорожців без ніякого суду.

Недоля, що спіткала козацтво на Солониці, тяжко відбилася на національному й релігійному житті України. Унія й католицтво почали розпускати своє коріння глибше й ширше, ніж до того. Православні митрополії були знищені зовсім, а у православні церкви почали призначатися попи за гроші все тільки такі, що не дбали про духовні потреби народу, а тільки про власну кишеню. Селянство українське було вже до того поневолене, що звалося вже од панів бидлом, себто тварюкою, а міщанство було позбавлене багатьох прав і через те збідніло. Шляхта українська у Галичині й на Поділлі майже без винятку попереходила до римської віри, і така ж зрада вірі батьків з боку української шляхти, колишніх руських князівських та боярських родин, почалася вже й на Волині, Київщині і навіть по Лівобережній Україні. Ті ж верстви української шляхти, що ще держалися своєї старовини і покладали надію на те, що у змаганні їхнім з польщизною їм допоможе козацтво, після Солониці занепали духом, передбачаючи наближення руїни української культури й православної віри.

Після тяжкої пригоди під Солоницею козаки два роки хвилювалися, ворогували поміж себе і навіть билися. Поміркована частина козацтва намагалася покірливістю повернути собі ласку польського уряду, щоб знову придбати втрачені права, запорожці ж ні у чому не хотіли одступитися од своїх стародавніх прав та звичаїв і звали городових козаків зрадниками. З гетьманом своїм Полоусом запорожці навіть ходили на реєстрових козаків війною і зчинили з ними криваву розправу.

Самійло Кішка (друге гетьманування)

Під такий тяжкий час мов сонце освітило козацтво — повернувся з турецької неволі гетьман Самійло Кішка, упорядчик перших козацьких походів на море. Поки на Україні минали славні часи Богдана й Підкови і тяжкі часи Наливайка й Лободи, Самійло Кішка, захоплений турками у неволю, плавав на турецькій галері, прикутий ланцюгами до гребки, і не бачив нічого, опріч води та неба. Коли-не-коли, може, галера приставала до Очакова або проїздила повз острів Тендру145, так тоді Кішка знав, що тут близько рідний Дніпр і Січ-мати, та важкі ланцюги нагадували йому, що він для України вже вмер.

Проте хоч яка була тяжка турецька неволя і хоч яка вона була довга, а не вбила у серці Самійла Кішки ні любові до рідного краю, ні козацького завзяття й хисту, і він зрятувався з неволі сам та ще й товаришів своїх визволив і привів на Україну. Як думав народ про життя Самійла у неволі і про те, як він од неї зрятувався, нехай розкаже дума:

Ой, із города із Трапезонта146 виступала галера,
Трьома квітами процвітана, мальована.
Ой, первим цвітом процвітана —
Злато-синіми киндяками147 побивана;
А другим цвітом процвітана —
Гарматами вриштована;
Третім цвітом процвітана —
Турецькою білою габою покровена.
А в тій галері Алкан-баша,
Трапезонськеє княжа гуляє;
Ізбраного люду собі має:
Сімсот турків, ячичар чотириста
Та бідного невольника півчвартаста
Без старшини військової.
Перший старший між ними пробуває
Кішка Самійло, гетьман запорозький;
Другий — Марко Рудий, суддя військовий;
Третій — Мусій Грач, військовий трубач;
Четвертий — лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський.
Недовірок християнський,
Що був тридцять літ у неволі,
Двадцять чотири, як став на волі,
Потурчився, побусурманився
Для панства великого,
Для лакомства нещасного.
В тій галері од пристані далеко відпускали,
Чорним морем далеко гуляли.
Проти Кафи-города приставали,
Там собі великий та довгий опочинок мали.
То представиться Алкану-башаті,
Трапезонському княжаті, молодому паняті,
Сон дивен, барзо дивен напрочудо.
То Алкан-баша, Трапезонськеє княжа,
На турків-яничар, на бідних невольників покликає:
«Турки, каже, турки-яничари,
І ви, біднії невольники,
Которий би міг турчин-яничар сей сон одгадати,
Міг би йому три гради турецькі дарувати;
А котрий би міг бідний невольник одгадати,
Міг би йому листи визвольні писати,
Щоб не міг ніхто ніде зачіпати».
Сеє турки зачували, нічого не сказали;
Бідні невольники, хоч добре знали,
Собі промовчали.
Тільки обізветься між турків лях-потурнак,
Клюшник галерський, сотник переяславський,
Недовірок християнський:
«Як же, — каже, — Алкане-башо, твій сон одгадати,
Що ти не хочеш нам повідати?»
«Такий мені, небожа, сон приснився, Бодай ніколи не явився!
Видиться: моя галера, цвіткована, мальована,
Стала вся обідрана, на пожар іспускана;
Видиться: мої турки-яничари
Стали всі впень порубані;
А видиться: мої біднії невольники,
Которії були у неволі, то всі стали по волі;
Видиться: мене гетьман Кішка
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав...»
То скоро теє лях-потурнак зачував,
К йому словами промовляв:
«Алкане-башо, трапезонський княжату,
Молодий паняту!
Сей тебе сон не буде нітрохи зачіпати;
Скажи мені получче бідного невольника доглядати,
З ряду до ряду саджати,
По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,
На руки, на ноги надівати;
Червоної таволги148 по два дубці брати,
По шиях затинати,
Кров християнську на землю проливати».
Скоро-то сеє зачували,
Од пристані галеру далеко відпускали;
До города до Козлова
До дівки санджаківни на зальоти поспішали,
То до города Козлова прибували, —
Дівка санджаківна навстрічу виходжає.
Алкана-башу в город Козлов зо всім військом затягає.
Алкана-башу за білу руку брала,
У світлиці-кам'яниці зазивала,
За білу скам'ю саджала,
Дорогими напитками напувала,
А військо серед ринку саджала.
То Алкан-баша, Трапезонськеє княжа,
Не барзо дорогії напитай уживає,
Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:
Щоб не міг лях-потурнак Кішки Самійла одмикати,
У поруч себе саджати.
То скоро ся тії два турчини до галери прибували.
То Кішка Самійло, гетьман запорозький.
Словами промовляє:
«Ой ляше-потурначе, брате старесенький!
Колись і ти був у такій неволі, як ми тепера.
Добро нам учини,
Хоч нас, старшину, відомкни:
Хай би і ми у городі побували,
Панське весілля добре знали».
Каже лях-потурнак:
«Ой Кішко Самійло, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Добро ти вчини:
Віру християнську під нозі підтопчи,
Хрест на собі поламни.
А ще будеш віру християнську під нозі топтати,
Будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати».
То скоро Кішка Самійло теє зачуває,
Словами промовляє:
«Ой ляше-потурначе, сотнику переяславський,
Недовірку християнський!
Бодай же ти того не діждав,
Щоб я віру християнську під нозі топтав!
Хоч буду до смерті біду та неволю приймати,
А буду в землі козацькій голову християнську покладати.
Ваша віра погана,
Земля проклята».
Скоро лях-потурнак теє зачуває,
Кішку Самійла у щоку затинає.
«Ой, — каже, — Кішко Самійле, гетьмане запорозький!
Будеш ти мене в вірі християнській укоряти,
Буду тебе паче всіх невольників доглядати,
Старії і новії кайдани направляти.
Ланцюгами за поперек утроє буду тебе брати».
То тії два турчини теє зачували,
До Алкана-баші прибували:
«Алкане-Башо, трапезонське княжа!
Безпечно гуляй!
Доброго і вірного клюшника маєш:
Кішку Самійла в щоку затинає,
В турецьку віру ввертає».
То Алкан-баша,
Трапезонськее княжа,
Великую радість мало,
Пополам дорогі напитки розділяло,
Половину на галеру одсилало,
Половину з дівкою санджаківною уживало.
Став лях-потурнак дорогії напитки пити-підпивати,
Стали умисли козацьку голову клюшника розбивати:
«Господи! Єсть у мене що іспити і ісходити,
Тільки ні з ким об вірі християнській поговорити...»
До Кішки Самійла прибуває,
Поруч себе саджає,
Дорогого напитка метає,
По два, по три кубки в руки наливає.
То Кішка Самійло по два, по три кубки у руки брав,
То в рукава, то в пазуху, крізь хустку, третю додолу пускав.
Лях-потурнак по єдиному випивав,
То так напився, що з ніг звалився.
То Кішка Самійло та й угадав:
Ляха-потурнака до ліжка вмісто дитини спати клав;
Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав,
На п'яти чоловік по ключу давав:
«Козаки-панове! Добре дбайте;
Один одного одмикайте,
Кайдани із рук, із ніг не скидайте,
Полуночної години дожидайте».
Тоді козаки один одного одмикали,
Кайдани із рук, із ніг не скидали,
Полуночної години дожидали.
А Кішка Самійло чогось догадав,
За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,
Полуночної години дожидав.
Стала полуночная година наступати,
Став Алкан-баша з військом до галери прибувати.
То до галери прибував, словами промовляв:
«Ви, турки-яничари, помаленьку ячіте,
Мойого вірного клюшника не збудіте;
Самі ж добре поміж рядами проходжайте,
Всякого чоловіка осмотряйте,
Бо тепер він підгуляв,
Щоб кому пільги не дав».
То турки-яничари свічі у руки брали,
Поміж рядів проходжали,
Всякого чоловіка осмотряли...
Бог поміг: за замок руками не приймали!
«Алкане-башо, безпечно почивай:
Доброго і вірного клюшника маєш:
Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,
По три, по два, старії кайдани посправляв.
А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».
Тоді турки-яничари у галеру входжали,
Безпечно спати лягали,
А котрії хмельні бували, на сон знемагали,
Коло пристані Козловської спати полягали.
Тоді Кішка Самійло полуночної години дождав,
Сам між козаків устав,
Кайдани із рук, із ніг у Чорне море пороняв;
У галеру входжає, козаків пробуджає,
Шаблі булатнії на вибір вибирає,
До козаків промовляє:
«Ви, панове-молодці, кайданами не стучіте,
Ясини не вчиніте,
Ні которого турчина в галері не збудіте!..»
То козаки добре зачували:
Самі з себе кайдани скидали,
У Чорнеє море метали,
Ясини не вчинили,
Ні одного турчина в галері не збудили.
Тоді Кішка Самійло до козаків промовляє:
«Ви, козаки молодці, добре, браття, дбайте;
Од города Козлова забігайте,
Турків-яничарів упень рубайте,
Котрих живцем у Чорнеє море метайте!»
Тоді козаки од города Козлова забігали,
Турків-яничарів упень рубали,
Котрих живцем у Чорнеє море метали.
А Кішка Самійло Алкана-башу із ліжка взяв,
На три часті розтяв,
У Чорнеє море пометав,
До козаків промовляв:
«Панове молодці! Добре дбайте:
Всіх у Чорнеє море метайте,
Тільки ляха-потурнака не рубайте, —
Міждо військом для порядку за яригу149 військового наставляйте».
Тоді козаки добре дбали;
Всіх турків у Чорнеє море пометали.
Тільки ляха-потурнака не зрубали, —
Міждо військом для порядку за яригу військового зоставляли.
Тоді галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
Та ще у неділю, барзо рано-пораненьку,
Не сива зозуля закувала,
Як дівка санджаківна коло пристані походжала
Та білі руки ламала, словами промовляла:
«Алкане-башо, трапезонськеє княжа!
Нащо ти на мене такеє великеє пересердіє маєш,
Що од мене сьогодні барзо рано виїжджаєш?
Коли б була од матері
Сорому і наруги прийняла,
З тобою хоч єдину ніч переночувала!»
Скоро ся тоє промовляли,
Галеру од пристані одпускали,
Самі Чорним морем далеко гуляли.
А ще у неділеньку,
У полуденну годиноньку,
Лях-потурнак од єна пробуждає,
По галері поглядає, що ні єдиного турчина на галері немає.
Тоді лях-потурнак із ліжка вставає,
До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає.
«Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Не будь же ти на мене,
Як я був на останці мого віку до тебе!
Бог тобі допоміг неприятеля побідити.
Та не вмітимеш у землю християнську входити!
Добре ти вчини:
Половину козаків у окови до опачин посади,
А половину у турецькеє дорогеє плаття наряди.
Бо що будемо од города Козлова до города
Цареграда гуляти,
Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,
Будуть Алкана-башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти;
То як будеш одвіт давати?..»
Як лях-потурнак научив,
Так Кішка Самійло, гетьман запорозький учинив:
Половину козаків до опачин у окови посадив,
А половину у турецькеє дорогеє плаття нарядив,
Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,
Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати
І галеру із гармати торкати,
Стали Алкана-Башу з дівкою санджаківною
По зальотах поздоровляти,
То лях-потурнак чогось догадав:
Сам на чердаю виступав,
Турецьким біленьким завивалом махав:
Раз то мовить по-грецьки,
Удруге по-турецьки,
Каже: «Ви, турки-яничари, помаленьку, браття, ячіте,
Од галери одверніте:
Бо тепера він підгуляв, на упокої почиває,
На похмілля знемагає,
До вас не встане, голови не зведе.
Казав, як буду назад гуляти,
То не буду вашої милості й повік забувати».
Тоді турки-яничари од галери одвертали,
До города Цареграда убігали,
Із дванадцяти штук гармат гримали,
Ясу воздавали.
Тоді козаки собі добре дбали:
Сім штук гармат собі арештовали,
Ясу воздавали,
На Лиман-ріку іспадали,
К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:
«Хвалим тя, Господи, і благодарим!
Були п'ятдесят чотири роки у неволі,
А тепер чи не дасть нам Бог хоть час по волі!»
А у Тендрові-острові Семен Скалозуб
З військом на заставі стояв
Та на тую галеру поглядав,
До козаків словами промовляв:
«Козаки, панове молодці! Що сяя галера:
Чи блудить,
Чи світом нудить,
Чи за великою здобиччю ганяє?
То ви добре дбайте:
По дві штуки гармат набивайте,
Тую галеру з грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте».
Тоді козаки теє зачували,
До його промовляли:
«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,
Батьку козацький!
Десь ти сам боїшся і нас козаків страмишся:
Єсть ся галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє;
Се, може, є давній, бідний невольник із неволі утікає...»
То Семен Скалозуб те зачуває,
До козаків промовляє:
«А ви таки віри не доймайте,
Хоч по дві гармати набивайте,
Тую галеру із грізної гармати привітайте,
Гостинця їй дайте.
Як турки-яничари, то упень рубайте,
А як бідний невольник, то помочі дайте!»
Тоді козаки, як діти, не гаразд починали:
По дві штуки гармат набивали,
Тую галеру із грізної гармати привітали,
Три дошки у судні вибивали,
Води дніпрової напускали...
Тоді Кішка Самійло, гетьман запорозький,
Чогось догадав,
Сам на чердак виступав,
Червонії, хрещатії, давнії корогви із кишені виймав,
Розпустив, до води похилив,
Сам низенько уклонив:
«Козаки, панове молодці!
Сяя галера не блудить,
Ні світом нудить,
Ні много люду козацького має,
Ні за великою здобиччю ганяє:
Се єсть давній бідний невольник,
Кішка Самійло із неволі утікає.
Були п'ятдесят чотири годи у неволі.
Тепер чи не дасть нам Бог хоч час по волі!»
Тоді козаки у каюки скакали,
Тую галеру за мальовані облавки брали.
Та на пристань стягали,
Од дуба до дуба
На Семена Скалозуба
Паювали.
Тую галеру та на пристань стягали.
Тоді; злато-синії киндяки — на козаки,
Златоглаві — на отамани,
Турецькую білую габу — на козаки на біляки,
А галеру на пожар спускали.
А срібло-злото на три часті пайовали;
Первую часть брали, на церкви накладали:
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святую січову Покрову давали,
Котрі давнім козацьким скарбом будували,
Щоб за їх, вставаючи й лягаючи,
Милосердного Бога благали,
А другую часть поміж собою паювали;
А третюю часть брали,
Очеретами сідали,
Пили та гуляли,
Із семип'ядних пищалей гримали:
Кішку Самійла поздоровляли.
«Здоров, — кажуть, — здоров, Кішко Самійле,
Гетьмане запорозький!
Не загинув єси у неволі,
Не загинеш із нами, козаками, по волі!»

Як говорить дума, зустріч Самійла Кішки з гетьманом Скалозубом сталася біля острова Тендри. Справді, року 1598 гетьман Війська Запорозького Семен Скалозуб вийшов з Січі морським походом на далекий турецький город Азов, що стояв на гирлах річки Дону. Можливо, що якраз під той час, коли Самійло Кішка рятувався з турецькою галерою до Дніпровського лиману, Скалозуб з запорозькими чайками перестоював біля Тендри, дожидаючи, мабуть, доброго вітру.

Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пішов з запорожцями у море, Кішка ж зі своїми сивими товаришами щасливо повернувся до Січі і, пробувши там небагато, поїхав до свого рідного міста Канева. На Україні старий, посивілий у неволі гетьман дуже був вражений одміною у відносинах поляків до українців і навпаки, а ще дужче його вразив розбрат, між самими козаками.

Не вспів Самійло Кішка розпитатися про всі події, що за 26 років без нього стались, як на Січ прибула лиха звістка, що Скалозуб майже з усім запорозьким товариством загинув у Керченській протоці. Запорожці при такій лихій годині покликали з Канева свого старого ватажка і обрали його гетьманом.

Незважаючи на дуже складне становище, у якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь України й козацтву. Розуміючи, що тільки у єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових і запорожців. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товариством, бо малися вісті, що турки, застукавши козацькі чайки у Керченській протоці, загнали їх у затоку і, порозбивавши чайки гарматною пальбою, побрали більшість козаків у бранці та повезли до південних берегів Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити нові чайки і послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків.

Церква Микола Доброго в Києві, перебудована
з старої, поставленої Самійлом Кішкою.

Давня слава Самійла Кішки жила ще у народі і зразу підняла козацтво на ноги. З України прибуло на Січ кілька тисяч козаків, і похід на море одбувся щасливо. Кішка, хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою на Дніпр декілька турецьких галер з визволеними невольниками.

Цей щасливий похід об'єднав козацтво, і ворожнеча поміж запорожцями й городовиками погасла, так що наприкінці того ж 1599 року Кішка повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волоському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той похід теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.

По весні року 1600 господар волохів Михайло напав на польського ставленика — молдавського господаря Могилу150. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж на той час вона зовсім не мала. При тій нагоді коронний польський гетьман Замойський151 звернувся до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході, обіцяючи за те ласку короля та грошову заплату. Кішка скористався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, наданих Стефаном Баторієм, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків своїми ворогами.

Козаки послухали старого гетьмана і не, рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-таки Кішка діждався, що королю самому довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення.

Діставши королівського листа, гетьман одповів, що козаки раді б служити королю, та тільки з умовою, щоб з них було знято засуд, безвинно на них накладений, щоб повернено було їм стародавні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм від старостів та урядовців польських. Тільки діждавши од короля Жигмонта нового листа з повідомленням про те, що він зараз же носила старостам на Україну наказ не чинити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман Кішка виступив з Січі Дніпром на човнах угору, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке, кількістю більше 4000 душ, суходолом до Дністра.

Під Буковим, біля Плоешт, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою гарматною й рушничною брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».

Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському уряду знову довелося просити козаків, щоб ішли на війну разом з ним, та Самійло Кішка одповів на заходи Замойського, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволені.

Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1597 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта і козакам були повернені їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і з свого боку додержали умов. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо людям, як і коням, не вистачало там припасу. Нарешті надійшла зима на 1602 рік, і становище козаків ще погіршало. Старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні і, щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої. У одному з таких боїв, під містом Фелином152, року 1602 Самійло Кішка загинув козацькою смертю — був вбитий кулею. Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою за козацьким звичаєм.

По скінченню лівонської війни, Військо Запорозьке, заспокоєне на деякий час з боку поляків, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Воно нападало на Крим і виходило, хоч і з невеликою силою, у лимани та Чорне море, нападаючи на дунайські турецькі городи й Білгород. Року 1604 польський уряд розпочав походи на Москву, щоб посадовити на царство неправдивого царя Лжедмитрія153, і закликав козаків до участі у тих походах. Чимало козаків реєстрових та випищиків справді ходили разом з поляками у московські землі, а через те на Україні кількість козаків зменшилася. З цього скористалися татари і великою ордою року 1606 набігли на Україну. Під час того наскоку вони поруйнували всю південну Київщину з Корсунем та Богуславом, і тільки за цим містом запорожці догнали орду, одняли частину бранців і примусили Ногайську орду повернутися назад.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

У цей час з-поміж запорозького товариства встає велична постать Конашевича-Сагайдачного. Родом Сагайдачний був з-під города Самбора. Як син українського шляхтича, він і освіту дістав в українській школі князя Острозького, та тільки, маючи з роду войовничий хист та рухливу вдачу, Сагайдачний не пішов шляхом тодішніх вчених, а ще у молоді роки захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Під час другого гетьманування Самійла Кішки, Сагайдачний брав участь в усіх його походах, добув собі у тих походах великого войовничого хисту і зажив поміж козаками великої слави, бо, як писав сучасник Сагайдачного, поляк Собеський154, «був він чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, в битві був перший, коли ж доводилося одступати — останній; був жвавий, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».

Коли саме Сагайдачний став гетьманом Війська Запорозького, з певністю не відомо. Бантиш-Каменський155 та Антонович156 кажуть, що з року 1606, але перший додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного з неслухняними козаками, запорожці не один раз скидали його з гетьманського уряду, а далі, під час рішучих подій, знову обирали гетьманом.

Чи був Сагайдачний у 1606 році гетьманом, чи ще не був, а тільки з певністю можна сказати, що славний похід запорожців у тому році на море одбувався не без його участі. Над осінь 1606 року запорожці вийши на чайках у море, вистежили недалеко од турецького города Варни157 десять турецьких галер, несподівано уночі атакували їх, повлазили по линвах у самі галери і, вирізавши всіх турків, попереносили з галер менші гармати на свої чайки, а після того атакували й добули штурмом саму Варну.

Про цю подію кобзарі зберегли уривок пісні аж до наших часів:

А в неділю пораненьку
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки:
Стали раду радувати —
Відкіль Варни добувати:
Ой, чи з поля, ой, чи з моря,
А чи з річки невелички?
Ой, в неділю пораненьку
Біжать-плинуть човенцями,
Поблискують весельцями,
Ударили з самопалів,
В семип'ятдесят запалів,
Ударили із гармати,
Стали її добувати,
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
Бодай річка висихала,
Щоб нас турків в себе взяла.
Була Варна здавна славна —
Славнішії козаки,
Що ту Варну дістали
І в ній турків забрали.

З цієї пісні можна собі уявити, що запорожці атакували Варну і з моря і з берега, причому, мабуть, як звичайно запорожці робили, вони виманили турків з города за річку, вдарили там на них з усією силою і потопили у тій річці і вже після того, коли турецьке військо зменшилося, атакували Варну разом з моря і з суходолу і добули її штурмом.

Гетьман Петро Сагайдачний

У Варні козакам досталися великі скарби і сила всякого добра, як говорить історик, на 180 000 злотих. Опріч того, вони визволили тут кілька тисяч невольників, що складалися не з самих тільки українців, а ще й угорців, волохів, поляків та німців, та чимало ще козаки й самі побрали значних турків у бранці, щоб потім взяти за них викуп або поміняти на своїх товаришів, що загибали у турецькій неволі.

Року 1608, коли значна частина Війська Запорозького і все городове козацтво було з Лжедмитрієм другим158 під Москвою, Сагайдачний з останніми вийшов потайно з Січі, підступив до міцного татарського города Перекопа і, виманивши хитрощами татарське військо у степ, погромив його, а самий город пошарпав і спалив. На другий рік більшість козацтва, під рукою самого польського короля ходила воювати Московщину і була під Смоленськом, ті ж з запорожців, що не ходили в Московщину, вийшли теж, мабуть, під проводом Сагайдачного у Чорне море і поруйнували дунайські турецькі городи: Ізмаїл, Килію та Білгород.

Дальніші три роки козаки дуже були захоплені походами в Московщину. Польський уряд і польське панство заохочували козаків до цих походів і не робили тепер ніяких перешкод до переходу селян у козаки, добра ж пожива у Московщині і без того манила козаків до тих походів. Через таке становище козаччина, починаючи з 1604 року, почала хутко зростати. Року 1612 запорожці знову виходили на Чорне море, на другий же рік, 1613, вони під проводом Сагайдачного ходили всім військом на Московщину і. руйнуючи городи московські, доходили до Калуги.

Повернувшись з Московщини, запорожці вспіли того ж року вийти у Чорне море і добре пошарпати береги Криму, зруйнувавши, між іншим, город Ахтіяр159, що лежав там, де зараз Севастополь. Турки, почувши про цей напад запорожців на Крим, зібрали до Очакова кільканадцять галер і багато сандалів, щоб погромити запорожців, як вертатимуть повз Очаків до Дніпра, та тільки вийшло навпаки — запорожці серед темної ночі самі напали на турків і. погромивши їхній флот, безпечно піднялися Дніпром на Січ.

Воюючи з татарами й турками, Сагайдачний не забував, що й Польща була потайним ворогом України, бо все дужче й міцніше підгортала українське селянство під польських панів, все дужче обмежувала права української шляхти й міщан і все тяжче утискувала православну віру, поширюючи унію й католицтво. Під тими утисками українське національне життя наприкінці XVI віку зовсім занепало, а з смертю старого князя Острозького, року 1608, загинули й останні огнища української культури — Острозька школа й друкарня, сам стародавній рід українських князів Острозьких пішов слідом більшості української шляхти і скатоличився.

Сагайдачний добре почував потребу розпочати боротьбу з Польщею, та, маючи за спиною бусурманський Крим, він вважав неможливим для України боротися з Польщею зброєю, бо, на його думку, тією боротьбою скористалися б татари, щоб украй сплюндрувати Україну. Він гадав, що з Польщею треба було боротися не зброєю, а лише культурними засобами, і через те звернув свою увагу на піднесення національної української культури.

З початку 1614 року Сагайдачний прибув у Київ і взявся до спільної праці з своїми земляками-галичанами: Плетенецьким160 — ігуменом Києво-Печерського монастиря та Борецьким161 — вченим зі Львова. Вони купили монастирським коштом друкарню Балабанів162 і року 1615 видрукували у Києві першу книжку, а далі заснували Київське українське братство на зразок Львівського братства. До того братства зразу почали приписуватися всі свідомі українські люди, що мали на меті боротьбу з польщизною: приписався до братства й сам Сагайдачний, а слідом по ньому і все Запорозьке Військо, так що Київське братство, спираючись на козаччину, зразу стало на міцний грунт.

Над осінь року 1614 Сагайдачного знову було викликано на Січ, бо там сталася тяжка пригода: січове товариство по весні вийшло було без нього на море, то там застукала козаків така хуртовина, що чайки козацькі були розкидані по всьому морю і декотрі з них потопли, а декотрі порозбивалися об турецькі береги.

Треба було рятувати тих козаків, хто був ще живий. Сагайдачний, прибувши на Січ, спорядив до морського походу 40 чайок і, перепливши з двома тисячами козаків Чорне море упоперек, напав на турецький город Трапезонт. Тут козаків ніхто не сподівався, бо вже три віки, як турки на південному березі Чорного моря не бачили ніяких ворогів. Поруйнувавши та пошарпавши Трапезонт, запорожці
Запорожці споряджаються до морського походу
попливли понад берегом на захід сонця, руйнуючи до ряду всі городи. У всякому місті до їх прилучалися захоплені турками у неволю товариші і показували їм, яким способом легше нападати на турецькі замки й вибивати ворожі залоги. Так запорожці дійшли до найбагатшого на сьому березі турецького города Синопа163, що через красу свою й розкоші був прозваний містом кохання. Напавши на Синоп, запорожці добули замок, вирізали залогу, спалили турецькі кораблі, галери й сандали, що були у затоці, і, забравши на свої чайки великі скарби й багато визволених невольників, попливли до Дніпра.

Звістка про сплюндрування запорожцями Синопа, мов громом, вдарила султана, і у запалі гніву він звелів повісити великого візира: ледве вже жінки та доньки вблагали султана. щоб змилувався, і той, трохи одійшовши, обмежився тим, що добре побив візира булавою. Щоб виправдатись перед султаном, візир послав кораблі й сандали з яничарами до Очакова, щоб перестріти там запорожців. Турецький флот справді поспів до Очакова раніше за козаків, та Сагайдачний довідався про те і, щоб якось вбрати турків у шори, поділив свої чайки надвоє: з одною половиною він пристав до Кінбурнської коси164, що проти Очакова, і почав перетягати чайки через Прогноїнські озера до лиману, другу ж половину послав пробиватися у лиман серед ночі повз турецькі кораблі.

Тільки на цей раз запорожців дуже пильнували і турки, й татари: на тих козаків, що перетягалися через Прогноїнські озера, напали татари і засипали їх стрілами. Козакам довелося одбиватися, та все-таки вони, хоч і стеряли кілька десятків товаришів, а таки пробилися до лиману і попливли до Дніпра. Ті ж запорожці, що йшли водою, хоч і щасливо обминали турецькі кораблі, та турки світом їх помітили і, догнавши, почали громити з гармат. Все-таки й ці козаки пробилися до Дніпра; туркам пощастило тільки потрощити гарматними кулями одну чайку та взяти з неї у бранці двадцять запорожців. Тих нещасних бранців турецький султан послав до Синопа, і там їх було замучено на смерть, на втіху синопським туркам.

Після нападу запорожців на Синоп та Трапезонт султан пригрозив королю Жигмонту, що сам піде з військом на Україну й Запорожжя, щоб винищити козацтво. Польський уряд збентежився цими погрозами і почав навіть збирати військо, та запорожці на те не вважали і напровесні року 1615 знову вийшли з Сагайдачним у Чорне море вже на восьми десятках чайок.

Запорожці біля Босфору. Стародавній малюнок.
Морський бій запорожців з турками. Малюнок Погрібняка.

Цим разом, маючи під рукою 4000 козаків, Сагайдачний намислив, як казали запорожці, «обкурити мушкетним димом самий Царгород». Несподівано запорожці підпливли до Босфору, пропливли далі до самого Царгорода, запалили його передмістя Архіокой та Мізовню разом з усіма портовими будівлями і почали шарпати заможних турків. Турецький султан, що саме під той час був на ловах, на власні очі бачив ту пожежу й чув пальбу запорозьких мушкетів. Страшенно розгніваний, побіг він верхи у Царгород і звелів вислати на козаків всі свої кораблі й галери — наказавши потопити всі козацькі чайки, а козаків привести йому на очі бранцями. Султан Осман165 хотів власноручно мордувати запорожців, та тільки те йому не вдалося, бо налякані козаками яничари, не хотіли сідати на кораблі, а поки їх позаганяли туди киями, козаки, обтяжені здобиччю, пливли вже Чорним морем.

Через кілька день напроти Дунайського гирла турецькі галери почали таки доганяти козаків, та тільки те вийшло їм же на лихо: побачивши ще здалеку погоню, запорожці весь день громадили на всі гребки, чимдуж поспішаючись на північ, коли ж увечері почало сутеніти, вони підпустили турків ближче, а як стало зовсім темно, вони повернули свої чайки на ворогів і, оточивши турецькі галери з усіх боків, почали їх штурмувати. На деякі галери вони закидали залізні гаки з линвами і лізли по тих линвах на галери, другі галери мазали дьогтем і підпалювали, третім прорубували дірки у боках і потопляли їх. Врешті дуже небагато турецьких галер врятувалося і втекло до Царгорода, останні ж або були потоплені, або попалені запорожцями, а декілька цілих галер, що козаки побрали штурмом, вони пригнали до Очакова і вже там спалили на очах турків. Всіх яничарів, що були на галерах, запорожці повикидали у море або повбивали, пашу ж, що керував флотом, забрали було пораненого у бранці, та тільки й він скоро помер.

На другу весну, року 1616, турецький султан, сподіваючись нового нападу козаків, завчасу послав під Очаків цілий флот, щоб не пускати запорожців на море. Сагайдачний справді-таки налагодив новий похід на море і на цей раз взяв козаків багато, як ніколи, — аж 7000, на півтори сотнях чайок. З такою великою силою він сміло напав на турецький флот, і хоч турецького війська по галерах було далеко більше, ніж козаків по чайках, він погромив турків упень. Паша турецький Алі з кількома галерами втік, а десятка півтора галер та біля сотні сандалів запорожці захопили.

На цей раз Сагайдачний не звелів ні топити, ні палити галер, а, обсадивши їх запорожцями та визволеними невольниками, прилучив до своїх чайок і, випливши в море, напав на турецький город у Криму Кафу (тепер Феодосія). Навкруг того города стояли міцні замки й фортеці, збудовані ще італійцями, турки ж, однявши у італійців чорноморські городи, ще дужче зміцнили Кафу і риштували її гарматами.

Сагайдачний добуває Кафу. Гравюра 1622 р.

За часів Сагайдачного Кафа була найголовнішим невольницьким ринком на всі землі, що оточували Чорне й Середземне моря. До цього города татари приганяли з України, Польщі, Литви й Московщини велику силу людей, часом по кілька сот тисяч, продавали тут їх у неволю купцям, що приїздили сюди морем з Царгорода й інших міст.

От тих-то нещасних невольників і прибув Сагайдачний визволяти. Добуті біля Очакова турецькі галери з чималими гарматами стали тепер Сагайдачному у великій пригоді, і за допомогою їх запорожці за кілька день добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманів, визволили й забрали на галери й чайки велику силу невольників з усяких земель і, набравши ще, як звичайно, всяких скарбів та добра, щасливо повернулися на Січ.

Велика радість була по всій Україні і по сусідніх землях, коли повернулися до рідних осель визволені в Кафі батьки, сини й дочки, що були вже оплакані, а слава Сагайдачного розійшлася по всьому світу.

Рухливий козацький гетьман і після цього не всидів довго на Січі, а як тільки минулися ясні та зоряні літні ночі, знову опинився з запорожцями на Чорному морі і почав удруге руйнувати малоазійський турецький берег. Набігли було під той час на козаків шість великих турецьких галер і чимало менших, та Сагайдачний їх погромив і три великі галери втопив. Довідавшись же од турецьких бранців, що султан послав весь свій флот до Очакова, щоб там перейняти запорожців, Сагайдачний повернув з Трапезонта на необоронений Царгород і, наробивши там шкоди та нагнавши на турків страху, повів козаків додому не повз Очаків, а повернув морем на Тамань, а од Тамані переплив Азовське море і, піднявшись у степ чи річкою Бердою, чи Молочною, перетягся з чайками на Кінські Води і виїхав до Великого Лугу.

Тут козакам трапилася несподіванка. Турецький паша Ібрагім, що його послав султан під Очаків стерегти запорожців, опасуючись собі од султана кари за те, що не вловив їх, піднявся на сандалах та човнах угору Дніпром аж до Січі Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Січі під той час козаків було всього сот три, бо всі, хто не був у поході з Сагайдачним, зважаючи на пізню осінь, вже повиходили зимувати на Україну; гармат годящих теж на Січі не було, бо всі були на чайках, так що, не маючи чим оборонятися, запорожці покинули Січ і засіли у плавнях. Паша Ібрагім без перешкоди увійшов у Січ, спалив курені й церкву та, одшукавши дві негодящі, покинуті запорожцями гармати, взяв їх, щоб похвалитися султанові.

Зруйнувавши Січ, Ібрагім-паша, опасуючись здибатися з Сагайдачним на Дніпрі, а надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кінські Води, та біля Великого Лугу якраз і натрапив на запорожців, що верталися з Сагайдачним на Січ. Збилася кривава битва, яка скінчилася на тому, що козаки оточили турків з усіх боків і вигубили всіх до одного.

Скелі «Стовпи» перед Хортицею
Краєвид на поділ Дніпра перед островом Хортицею
Скелі у Сагайдачному. В далечині Хортиця й городки Вишневецького в наші часи.

Наблизившись до Січі і побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не схотів наново будуватися на Базавлуцькому острові. Той острів був невеликий і щодалі дужче змивався Чортомликом. Січі там було тісно до того, що, як бачили з оповідання Еріха Лясоти, під час великих рад запорозьке товариство мусило переїздити на берег. Сагайдачного ж манило на більший простір та привілля... І от, за згодою товариства.він піднявся з чайками Дніпром угору до острова Хортиці і став кошем на руїнах городків славного гетьмана Байди — Вишневецького. Там на старому Дніприщі, що одрізняє Хортицю од західного берега, біля острова Мала Хортиця була добра заточка, у якій стояли й зимували запорозькі військові чайки. На східному березі Дніпра проти голови Хортиці був гарний дубовий гай, у котрому, певно, була хата Сагайдачного, бо та місцевість і досі зветься Сагайдачним. Величезні скелі урочища Сагайдачне теж до останніх часів держали згадки про великого козацького гетьмана, бо один з великих каменів, що лежав на Середній Скелі і був оброблений на турецьку софу, місцеві люди до останніх часів звали Ліжком Сагайдачного.

Пробувала Запорозька Січ на Хортиці недовго, всього сім або вісім років, бо, коли після смерті Сагайдачного почалися війни з Польщею і кількість Війська Запорозького зменшилася, воно перейшло з Січчю на стародавнє своє місце — на краще захований лиманами та плавнями острів Буцький, або Томаківку.

Славні походи Сагайдачного на турків та татар високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорозьких козаків. що в'їдалися у саме серце бусурманського світу — Стамбул, під той час, коли інші народи Європи з їхніми великими військами й флотами не насмілювалися вже про те й гадати, розійшлися по всьому світу, і спілки з Запорозьким Військом почали шукати не тільки близькі його сусіди — Москва й Молдава, а й далекі, як італійці, німці й шведи. Та тільки й польський уряд дивився на ту козацьку славу лихим оком, бо з одного боку походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, і він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонту війною, з другого ж польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхні селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли їм коритися і або бунтувалися, або тікали на Запорожжя.

Король Жигмонт, захоплений метою розповсюджування католицтва, і сам ненавидів козаків як оборонців православної віри і під впливом панських домагань вислав на Україну комісарів разом з польським військом, щоб гамувати українську людність. Ті комісари вимагали од козацької старшини й Сагайдачного, щоб вони вирядили з війська всіх новоприбулих людей, щоб кількість козаків була зменшена до одної тисячі і щоб вони не сміли зачіпати турків.

Щоб не доводити до війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі, а поїде просити короля про зміну деяких пунктів умови, і таким способом одтягав справу, сподіваючись, що тим часом підскоче якась війна і козаки будуть знову потрібні Польщі, поки ж війна минеться, то забудуться й комісарські вимоги.

На цей раз воно справді так і сталося. Року 1617 королевич польський Володислав166, домагаючись московської корони, пішов на Москву з невеликим військом і опинився там у скрутному становищі. Його треба було рятувати, а польський сейм не хотів давати на війну грошей. Через це король змушений був звернутись до Сагайдачного, щоб не тільки не зменшував козацтва, а навпаки, збільшив би його та повів на поміч королевичу.

Маючи надію, що за послугу козацтва польський уряд лишить козакам всі їхні права, Сагайдачний охоче почав скликати козаків і, зібравши їх 20 000, літом року 1618 повів під Москву, руйнуючи всі городи, що траплялися йому на дорозі. Прибувши під Москву і сполучившись з польським військом. Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякі домагання поляків і змирився з Польщею.

Повернувшись з походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, сам же поїхав у Київ клопотатись у просвітніх та релігійних справах. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський з королевськими комісарами, скористувались з того, що він опинився без війська, і примусили його підписати згоду, щоб козаків лишалося всього 3000, а останні повернулися б у підданці до панів.

Коли після того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустріло його дуже неприхильно, і хоч як шанувало його за славні походи, а не подарувало того, що він підписав умову з поляками без волі військової ради. Після дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замість нього Бородавку167.

Братська церква у Києві, будована
з участю Сагайдачного.

Сагайдачний не образився з того, бо такі зміни були у козаків звичайним ділом, і, передавши булаву Бородавці, поїхав у Київ служити Україні тим шляхом, який мав за найкращий.

Під той саме час кінчалася будівля в Києві на Подолі Братського монастиря і розпочиналася діяльність при тому монастирі школи, і Сагайдачний разом з Плетенецьким та Борецьким узявся до дальнішої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. На першу чергу він поставив відновлення на Україні православних владицтв. Після смерті православних владик, Львівського Балабана (1607 р.) та Перемишльського Копистенського168 (1610), король Жигмонт ІІІ давав владицтва тільки уніатам, і до року 1619 на всю Україну лишався тільки один владика Львівський Тисаровський169, та й той добув владицтво тільки через те, що обіцяв королю перейти на уніатство, хоч і не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину патріарх Феофан, Сагайдачний закликав патріарха в Київ на престольне свято Печерського монастиря і разом з іншими представниками православ'я почав його просити, щоб посвятив для України митрополита й владик. Патріарх не наважувався того зробити, бо боявся помсти короля й католиків, та Сагайдачний, що держав під своєю рукою всіх городових козаків, взяв на себе відповідальність за безпеку для патріарха, і тоді Феофан висвятив за осінь та зиму 1620 року митрополита у Київ і п'ятьох владик на українські й білоруські кафедри. Додержуючи свого слова, Сагайдачний після того з цілим полком козаків проводив патріарха аж за річку Дністер.

Король Жигмонт, почувши про посвячення владик, звелів усіх новопосвячених захопити та вкинути у в'язниці: проте Сагайдачний з козаками не допустив того зробити і переховував всіх владик по різних монастирях.

Поки Сагайдачний працював над розвитком української національної свідомості, на Запорожжі гетьман Бородавка водив Запорозьке Військо новим походом на Чорне море. Підпливши знову під Царгород, запорожці почали шарпати його околиці. Турки не робили козакам ніяких перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке військо, що яничарів навіть киями не змогли загнати на кораблі, і флот турецький так і не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожці після того пошарпали береги мало не по всьому Чорному морю.

Турецький султан, роздратований украй останнім походом запорожців та нападами поляків на підлеглих султанові угорців, послав на Польщу своє
Герб Війська Запорозького
військо і недалеко Дністра так погромив поляків, що сам коронний гетьман Жолкевський наложив там головою, а польний гетьман дістався туркам у бранці.

Після того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищі, бо готового війська майже зовсім не мала, на упорядкування ж нового війська не мала часу й грошей. Доводилося королю проти бажання знову звертатися до козаків. Сагайдачний скористувався з цього випадку і року 1621 вирядив на польський сейм посла клопотатися, щоб за участь козаків у війні було затверджено православних владик та зроблено козацтву полегкості. Тільки всі вимоги й докори українського посла пішли на сеймі на вітер: король та сенатори ні в чому не хотіли поступитися.

Тоді Сагайдачний хотів повести політику Самійла Кішки і разом з владикою Курцевичем поїхав на Січ умовляти запорожців, щоб не йшли на поміч польському війську, поки король не задовольнить козацьких вимог. Під впливом промов Сагайдачного та владики запорожці гвалтували, що боронитимуть православну віру до загину свого, а проте, коли королівський посол сипнув грошима та надавав всяких обіцянок, запорожці не втерпіли... Війна з бусурманами здавалася їм святим ділом, політика ж для більшості з них не була зрозуміла. Скінчилося на тому, що Військо Запорозьке доручило Сагайдачному разом з Курцевичем їхати до короля клопотатись за козацькі права, само ж під проводом Бородавки виступило походом до Дністра на поміч Польщі.

Поки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довідався, що запорожці виступили з Січі, і не схотів ні у чому на користь козацтва поступатись, у розмові ж з Сагайдачним обмежився самими тільки ласкавими словами так, що той ні з чим поїхав до козацького війська.

Тим часом у війську настрій одмінився. Бородавці запорожці дорікали за те, що невдало керував військом і стратив уже в зачіпках з турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув до війська, запорожці зараз же скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.

Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козаків од Дністра і лишити поляків без помочі, аж поки король задовольнить його домагання, та тільки знаючи, що на 35 000 польського війська наступає сам султан Осман з величезною силою у 300 000 турецького війська, він розумів, що таким вчинком віддав би польське військо на певну смерть, а саму Польщу разом з Україною на руїну й загибель: маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, і його лицарська вдача не дозволила йому того вчинити. Український лицар обмежився тільки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козаків, сам же якнайскоріше почав гуртувати до себе не тільки всіх козаків, а й тих, хто, не бувши козаком, хотів козакувати. Останнє Сагайдачному дуже добре вдалося, бо ім'я його й слава були відомі по всій Україні, і на заклики йото збіглося більше як 40 000 узброєного люду. З тією силою він пішов за Дністр визволяти коронного гетьмана Ходкевича170, що стояв під Хотином, оточений турками.

Нападаючи на турків несподівано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумів зчинити у турецькому війську розгардіяш і пробився до польського війська під Хотин на велику радість поляків, що вже бачили свою загибель.

Поляки тим дужче раділи з приходу козаків, що знали їхню звичку до війни з турками й татарами і їх войовничий хист. Турки, з свого боку, теж рахували козацьку силу за більшу од сили польської і всю увагу звернули на те, щоб перемогти попереду козаків, а вже потім узятися до поляків. Вони рішуче атакували козацький табір, та, незважаючи на величезну силу бусурманів, Сагайдачний не тільки відгромив їх, ще й сам почав чинити на них несподівані напади, побивав їхні чати, залоги й окремі загони і навіть вдирався у самий турецький табір.

Петро Сагайдачний
(Гравюра з часів його смерті)

Така одвага не минулася так Сагайдачному, що сам водив козаків у бій, — його було поранено у руку кулею. Проте й це нещастя не знищило завзяття гетьмана, і він, криючись з своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, водив їх у бій до кінця війни. Хоч війна й протяглася чималий час, так що польські шляхтичі з значних родин, занудьгувавши за домівками, без сорому потайно тікали з табору, ховаючись у вози, що йшли за припасом, та Сагайдачний вмів здержувати козаків у слухняності, і вони рішуче билися, аж поки султан, побачивши, що нічого не вдіє, замирився з Польщею.

Одходячи з-під Хотина, поляки прославляли козаків та Сагайдачного, звучи їх збавителями Польщі. Сподіваючись, що так тепер дивиться на козаків і король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього посланців з проханням, щоб за послуги козацтва було побільшено плату козакам з 40 000 злотих на 100 000, щоб козакам вільно було пробувати по всій Україні в своїх оселях по маєтностях королівських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну віру. Та тепер козаки вже були непотрібні королеві, сила ж їхня лякала польське панство, і через те король передав тільки через посланців Сагайдачному трохи грошей на лікаря, щоб гоїти його рану, волю ж свою з приводу козацьких домагань обіцяв передати через комісарів. Після того ж, як Сагайдачний розпустив козаків і повернувся до Києва, до нього прибули комісари і сказали, що по волі короля військо козацьке повинно бути зменшено до двох, а найбільше до трьох тисяч, останні ж козаки щоб повернулися до своїх панів у підданство; що ж до віри, то, мовляв, козакам, як і досі, не було ніякої кривди у вірі, так і надалі не буде.

Така лиха звістка од короля тяжко вразила недужого на рану гетьмана. Всі його надії на піднесення українського національного життя шляхом миру та згоди з польським урядом разом з мріями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, зрештою розвіялися. Він зрозумів, що кров козаків і його власна кров, пролита за Польщу, тільки зміцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем він почав передчувати собі смерть од рани, добутої у війні не за свій рідний край, а за щастя ворога свого народу, і в останні дні життя душа гетьмана оповилася нудьгою за покривджену Україну.

Незадовго до смерті Сагайдачний склав духовну, одписавши свої маєтки на українські братства: Київське та Львівське, а 10 квітня року 1622 помер на горе козацтву і всім, хто разом з ним працював над відновленням національного українського життя.

Морські походи років 1621-1624

Сагайдачний високо підніс козаччину та лишив її у небезпечному становищі. Питання з польськими вимогами було не розв'язане. Король через своїх комісарів вимагав зменшення кількості козаків, козаки ж на те не зважали і, навпаки, нахвалялися, що їх буде ще більше, ніж за Сагайдачного, і якщо король не задовольнить козацьких бажань, то Польщі буде лихо. Проте замість того щоб готуватись до рішучої боротьби з Польщею, Військо Запорозьке, зараз же після хотинської війни, знову розпочало свої походи на Чорне море.

Ще під час названої війни Сагайдачний виряджав частину запорожців під проводом молодого отамана, а потім гетьмана, Богдана Хмельницького на Чорне море. Хмельницький171 розбив великий турецький флот і, потопивши 12 ворожих галер, загнав останні у Стамбул, а сам з товариством добре пошарпав передмістя Царгорода. Такий же похід одбувся й у 1622 році, року ж 1623 у запорожців несподівано знайшовся проти турків спільник — хан кримський Махмут-Гірей з братом своїм Шагін-Гіреєм. Ті брати-хани повстали проти турків і покликали запорожців собі на поміч. Запорожці охоче згодилися допомагати бусурманам бити бусурманів і, одрядивши у Крим чималий полк, щоб вибивати турків з кримських городів, діждали, поки турецький флот прибув з військом у Кафу, щоб утихомирювати татар, вийшли на сотні чайок на море, напали на Босфор, спалили там маяк, пошарпали береги і, налякавши турків, попливли на північ, під Кафу. Вони потрапили до цього города саме враз, бо Військо Запорозьке, яке пішло суходолом, саме під той час добувало Кафу з берега. Турецькому паші, що керував у Криму військом, довелося так скрутно, що він замирився й затвердив ханом Махмут-Гірея.

Вправившись з Кафою, запорожці знову опинилися під Царгородом і три дні без перешкоди шарпали береги Босфору.

Року 1624, коли запорожці знову пішли на море під проводом Грицька Чорного172, у лимані підстерігали їх 26 турецьких галер та біля трьохсот сандалів з яничарами. Запорожці, довідавшись про те, самі зробили на ворогів засідки і напали на турків несподівано. Стався на лимані великий бій. Запорожці позаганяли великі турецькі галери на мілке і там попалили. З останніми галерами й сандалами запорожці билися аж три дні — чимало стеряли чайок і товариства, а все-таки погромили турків, випливли в море і почали шарпати турецький берег, починаючи од Дунаю. Спалили Буюкдере, Зеніке та Здегну і знову наблизилися до Стамбула.

З великого переляку султан звелів протягти упоперек Босфору той великий ланцюг, що ним замикали протоку од нападів слов'ян ще греки. З історії невідомо, чи вдалося туркам загородити од запорожців Босфорську протоку, чи ні, а тільки відомо, що й на цей раз запорожці повернулися на Січ з великою здобиччю.

Гетьман Жмайло

Того ж 1624 року, саме на святвечір, на Січ прибули од кримського хана Махмут-Гірея посланці і склали з гетьманом Жмайлом173 умову про те, щоб повсякчас, як татарам трапиться пригода, запорожці давали б їм помочі, а як пригода трапиться запорожцям, татари б їм допомагали.

Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло і мав на мислі Польщу, як можливого ворога запорожців, а проте ні він, ні ще менше Запорозьке Військо не сподівалося, щоб поміч татар була їм потрібна так скоро. Як і щороку, запорожці напровесні року 1625 всім кошем, кількістю у 10 000 козаків пішли у море. Вони щасливо підпливли до Синопа й поруйнували його, вчинили те ж саме й з Трапезонтом і, обтяжені здобиччю, повернули було вже свої чайки додому, аж тут їх перестрів турецький паша Решід з 43 великими кораблями й галерами, на яких було більше як 400 гармат.

Запорожці засідають на ворога

Запорожці, що були під проводом, мабуть, Бурляя174, сміло атакували турецькі галери, а найдужче ту, на которій був паша Решід, та тільки турки, знаючи свою велику силу, рішуче цим разом оборонялися, рубаючи руки тим запорожцям, що дерлися на галери. Проте, незважаючи на велику силу по галерах яничарів і на гарматну пальбу, запорожці, поки море було тихе, почали брати гору над турками. Невольники-гребці, почувши по турецьких галерах вигуки своїх братів-козаків, поривалися їм на поміч, та залізні ланцюги міцно держали їх біля гребок, а турецькі доглядачі на смерть забивали їх за неслухняність. Все-таки невольники допомагали запорожцям тим, що не хотіли гребти або гребли не у той бік, так що галери не мали змоги подавати одна одній помочі.

До півдня у кривавому бою запорожці вспіли потопити десять турецьких галер, і на Баштарду вже вдерлося було більше сотні запорожців, заваливши чердаки галери трупом; та на лихо запорожцям, після півдня на морі схопився вітер — галери почали плавати під вітрилами й подавати одна одній поміч, козацькі ж чайки хвилі почали бити об галери і не давали їм можливості держатися за галери гаками. З чайок стало неможливо подавати поміч тому товариству, що вже билося по галерах, і турки, подужавши ту невелику кількість запорожців, тут же, кого не повбивали, на очах товаришів поприковували до гребок і, користуючись добрим вітром, хутко почали тікати до Стамбула, завозячи по галерах 270 запорожців-бранців. Хоч після того, як надвечір вітер трохи потишився, запорожці й гналися за турецькими галерами, щоб визволити своїх товаришів, та вже не догнали і мусили без них вертатися до Дніпра.

Тим часом ще року 1623 король Жигмонт, побачивши, що козаки не згодні коритися його волі, рішив примусити їх до того силою. Коронний гетьман Конецпольський175 всю зиму лагодився до походу на Україну і тільки й дожидав часу, поки запорожці вийдуть на море, щоб напасти на Запорожжя. По весні року 1624, діставши звістку, що Військо Запорозьке вже попливло з Січі на море, він зараз же уступив в Україну, маючи під рукою 30 000 жовнірів. До самого Канева він ніде не здибав козаків, у Каневі ж хоч і було їх 3000, та вони не насміли без наказу гетьмана ставати проти поляків оружно і почали одходити до Черкас.

Гетьман Жмайло, почувши, що Конецпольський увійшов з військом в Україну, послав по всіх запорозьких вольностях скликати те товариство, що рибалило там та полювало, а сам кинувся до кримського хана за поміччю. Тільки заходи його не вдалися — Конецпольський вспів закупити хана золотом, і той, не додержавши умови з запорожцями, ніякої помочі Жмайлові не послав.

Тільки наприкінці літа повернулися запорожці з моря до Січі, та й то ще не всі, бо половина, незадоволена походом на Синоп та Трапезонт і не відаючи про те, яке лихо насунулося на Україну, попливла ще шарпати дунайські турецькі городи. Тільки восени, коли Конецпольський опанував уже всією Україною, прибрав до своїх рук чимало городових козаків і зрештою придавив всю неспокійну людність, Жмайло спромігся згуртувати біля себе 20 000 козаків і вирушив з Січі з арматою назустріч Конецпольському.

Коронний гетьман польський та козацький гетьман зійшлися біля річки Цибульника, що нижче Крилова, і Конецпольський, знаючи вже про невелику силу козаків, сміло наблизився до козацького табору і через посланців передав Жмайлові ті самі вимоги, що посилалися й Сагайдачному років 1619 та 1622, а саме: війська козацького повинно бути 3000, останні ж козаки повинні йти у підданство до панів; запорожці повинні видати всіх привідців морських походів і у присутності комісарів попалити всі військові чайки.

Після бурхливої ради козаки одповіли, що не згодні на ті вимоги, і тоді Конецпольський зразу ж звелів атакувати козацький табір. Як тільки почалися перші зачіпки з ворогом, Жмайло зрозумів, що місце, на якому він випадково отаборився, зовсім непридатне до оборони, і, щоб зрятувати військо, лишив на Цибульнику тільки залогу, а сам з арматою пішов серед ночі назад до Курукова озера, щоб там отаборитись у давньому городищі Ведмежі Лози.

Запорозька залога, не шкодуючи життя, задержувала поляків, щоб дати час товариству упорядкувати новий табір, та тільки тяжко їй було змагатися з великим військом, і вона крок по кроку мусила одходити назад. Жовтня 31 року 1625 Конецпольський надійшов до нового козацького табору і зараз же атакував його. Незважаючи на те, що табір козацький був ще не зовсім упорядкований, той штурм дорого коштував полякам, бо козаки зустріли їх влучним вогнем, а далі вдарили з засідок і так погромили передні польські полки, що ті кинулися тікати. Побачивши таке, Конецпольський сам набіг з заднім військом на поміч, дав порядок передньому, порозставляв навкруг козацького табору гармати і довгий час громив з них козаків і вже після того знову послав своє військо на штурм. Тільки й цей штурм був полякам невдалий, бо козаки знову відгромили їх.

Ця невдача упевнила Конецпольського у тому, що козаків доведеться добувати затяжною облогою, а тим часом од короля прийшов наказ, щоб скоріше кінчати з козаками, бо справи складалися на війну з шведами. Зважаючи на таке становище, Конецпольський сам послав до запорожців сказати, щоб вислали посланців складати умову про згоду. І от після довгих нарад, суперечок та з обох боків докорів між козаками й поляками була підписана умова про те, щоб козаків було 6000, щоб їх записати у реєстр, щоб жити козакам тільки по королівських, а не по панських землях та щоб на море козакам зовсім не ходити.

Михайло Дорошенко

Незадоволені гетьманом Жмайлом і умовою з поляками, запорожці обрали гетьманом Михайла Дорошенка176, діда славнозвісного гетьмана Петра Дорошенка, і той заспокоїв і розважив козацтво, сказавши, що під час війни з шведами король однаково буде запрошувати на службу і реєстрових козаків і нереєстрових, а через те, мовляв, умова про реєстр не має ніякої ваги.

Війною поляків з козаками зразу ж скористалися татари, і кримський хан Махмут-Гірей, той самий, що повинен був подати поміч козакам проти поляків, на початку року 1626 набіг з ордою на Поділля і пробіг, забираючи людей у неволю, аж у Галичину; над осінь же набіг на Україну Нурреді-султан і, просунувшись з величезною ордою аж під Білу Церкву, став там табором, розіславши в усі боки загони.

Обороняти Україну не було кому, бо польське військо й городові козаки саме пішли на північ воювати шведів, запорожці ж не знали нічого про наскок татар, бо вони не йшли через Запорожжя, а набігли з Буджаку. Коли звістка про напад татар дійшла до Січі, Дорошенко зараз же вийшов з Військом Запорозьким у похід і, перетявши татарам всі шляхи на південь, пішов на поруйновану й попалену Україну і, наскочивши на головний татарський табір, упень погромив орду та, загнавши решту її у річку Рось, без ліку потопив татар у Росі. У цьому славному бойовищі гетьман бився, як простий козак, і власним своїм списом простромив вісім татар.

Визволивши під Білою Церквою кілька десятків тисяч людей, яких татари зігнали вже з усіх околиць, щоб гнати до Криму, Дорошенко розіслав козаків винищувати дрібніші татарські загони по околицях і скоро забезпечив спокій всій Україні.

Управившись з татарами, Дорошенко послав королеві чимало значних татарських бранців, десять татарських корогов та бунчуків і просив вернути козакам стародавні права. Ухиляючись од певної одповіді на домагання Дорошенка, король послав йому наказ скликати всіх козаків реєстрових, які ще не пішли у похід на шведів, та зібрати 2000 душ поверх реєстру і вести військо на північ воювати шведів. Тільки Дорошенко, пам'ятаючи королівську подяку Сагайдачному, не послухав королівського наказу і одписав королю, що не може лишити Україну необоронену од нападів орди та не може й козаків примусити служити короні польській, коли на них чинять всякі утиски і навіть забороняють ходити на Чорне море, од чого козаки збідніли.

І справді, Військо Запорозьке мало свої власні клопоти і турботи. Турецький султан, скориставшись ослабленням козаччини у 1625 та 1626 роках через війну з поляками, звелів відбудувати наново й поширити свій Аслам-Кермень на острові Тавані і знову загородив запорожцям шлях до моря. Військо Запорозьке цього не стерпіло і на військовій раді ухвалило похід на Кермень. Року 1628 Дорошенко рушив з запорожцями до того города і Дніпром, і степами, обложив Аслам-Кермень з усіх боків і, добувши його штурмом, вирізав до ноги усіх турків. Зруйнувавши після того ту кріпость якомога дужче та забравши чимало зброї й кілька десятків гармат, гетьман повернувся з пішим та кінним військом на Січ, ті ж запорожці, що були на чайках, прямо з Гавані виплили у Чорне море і пошарпали турецькі береги побіля Бургаса177.

Під той час у Криму знову зчинився заколот поміж татарами: хан кримської орди Шагін-Гірей, брат Махмута, що зрадив гетьмана Жмайла, воював з мурзою буджацької орди Кантемиром і був на Буджаку побитий, коли ж з рештою свого війська повернув у Крим, то турецький султан скинув його з ханства, а Кантемир із своєю ордою вдерся у Крим. воюючи Шагін-Гірея. У тій пригоді Шагін-Гірей звернувся до запорожців, щоб помогли йому вдержатись на ханстві, обіцяючи за те всьому товариству коштовні подарунки.

Запорожці знову охоче згодилися допомагати татарам бити татар і того ж 1628 року пішли з Дорошенком у Крим. Кантемир до того часу вже загнав Шагін-Гірея у Бахчисарай і там держав його в облозі. Дорошенко штурмом добув Перекоп і пішов з запорожцями на Бахчисарай визволяти хана з облоги. Назустріч запорожцям Кантемир вислав велике військо, і десь біля річки Салгир сталася велика битва. Нелегко довелося запорожцям: сам гетьман Михайло Дорошенко, що знову бився, як простий козак, наложив там головою, а проте запорожці погромили татар так, що вони з пораненим Кантемиром мусили тікати на Карасубазар178 у Кримські гори. Запорожці пішли за татарами слідом, ще кілька разів билися з ними і хоч під час всіх боїв стеряли тисячу товариства, та проте загнали Кантемира аж у Кафу, а Шагін-Гірея визволили з облоги.

Перебувши після того у Криму, поки Шагін-Гірей набув собі сили, запорожці повернулися на Січ, привізши з собою чимало татарського добра і десяток польських гармат, що раніше Кантемир одняв у поляків під Цeцорою, а тепер запорожці одняли од нього.

Тарас Трясило

Після повороту козаків з Криму на великих радах, що року 1629 одбулися в Січі з приводу обрання нового гетьмана, поміж ними стало помітно дві течії. Ті з козаків, що мали на Україні власність та сім'ї (городові козаки), хилилися до того, щоб скоритися забороні ходити на море, аби жити спокійно у згоді з поляками; інші ж, здебільшого запорожці, лицарі боротьби з бусурманами до загину, не хотіли й чути про таку заборону. Після довгих суперечок і навіть колотнеч козацтво розкололося надвоє. Поміркована частина козаків обрала гетьманом Грицька Чорного і разом з ним вийшла з Січі на Україну, певне ж запорозьке товариство обрало гетьманом Тараса Трясила179 і лишилося на Січі.

Під той саме час повернувся з шведської війни ворог козаків Конецполь-ський. Він розташувався з жовнірами по всій Україні і зараз же почав переводити у життя Куруківські умови та списувати козаків у реєстр. Грицька Чорного він затвердив на гетьманстві (призначив козацьким старшим), і той допомагав йому підвергати під панів тих козаків, що не увійшли у реєстр; на Січ же Чорний послав сказати, що Конецпольський вимагає, аби запорожці попалили чайки й вийшли б на волость (себто на Україну), коли ж запорожці не вчинили по його слову, Чорний виписав з козацького реєстру всіх запорожців.

Такі вчинки Грицька Чорного на раді у Січі були проголошені зрадою, і Військо Запорозьке постановило йти на Україну оружною рукою, щоб добувати собі, а разом і всьому люду українському, стародавніх прав.

На початку року 1630 запорожці під проводом Тараса Трясила вийшли з невеликою силою з Січі на Україну і, захопивши несподівано до своїх рук Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося між городовими козаками замішання: налякана розправою запорожців з Чорним козацька городова старшина почала тікати у Корсунь, де стояло польське військо, прості ж реєстрові козаки або вагалися, на чий бік стати — чи на бік поляків, чи на бік запорожців, або, одцуравшись своєї старшини, зразу переходили до запорожців.

Щоб збільшити свою силу, Тарас Трясило звернувся за поміччю проти поляків до московського царя і разом з тим видав універсал до народу, закликаючи всіх, хто був козаком або хоче бути козаком, збиратися до нього і йти добувати собі права й волю, а разом рятувати од польських утисків і православну віру. Під впливом того універсалу міщани почали виганяти жовнірів з міст, селяни ж почали тікати од панів та прилучатися до запорожців. Починалося на Україні перше народне повстання під прапором боротьби за волю та за православну віру. Я кажу перше, бо попередні війни з поляками не мали такої ознаки через те, що в них брали участь самі тільки козаки, народ же український взагалі лишався спокійним.

Конецпольський, розлютований розправою запорожців з його прихильником Грицьком Чорним, почав збирати жовнірів, погрожуючи запорожцям кривавою помстою, а тим часом послав свого підручного — відомого у ті часи харциза й розбишаку Самійла Лаща180 з кількома сотнями війська утихомирювати повстанців. Лащ почав з того, що, набігши з хоругвою жовнірів на Лисянку саме під Великдень і застукавши людей у церкві, порізав їх усіх разом з жінками й дітьми і навіть з попом та причтом, що правили Великодню службу. Далі він так само вирізав містечко Димер і почав переходить од міста до міста, завдаючи людям пекельних мук і лишаючи позад себе криваві річки.

Чутки про нелюдські вчинки поляків хутко розійшлися по Україні, і повстанці з свого боку почали вбивати й мордувати всякого поляка, де б тільки його не захопили. Місяць протяглася така колотнеча, поки серед літа 1630 року Тарас Трясило скупчив все Запорозьке Військо під Переяславом, а Конецпольський, зібравши жовнірів, перевізся біля Києва на східний бік Дніпра і почав наступати на табір запорозького гетьмана.

Тарас добре керував військом: обходив поляків з усіх боків і погрожував одрізати од Дніпра, так що Конецпольський, наступаючи на Переяслав, повинен був чимало жовнірів лишити заставами між Дніпром і своїм табором і тим зменшив своє головне військо. Проте польське військо, покладаючись на свої кращі гармати й кращу зброю, підступило до козацького табору й атакувало його.

Козаки одгромили поляків, та ті другого дня атакували їх знову, і так тяглося аж два тижні — запорожці щоразу дужче побивали ворогів і заганяли їх аж у їхній табір, незважаючи на те, що на боці Конецпольського були й реєстрові козаки з усією старшиною у кількості біля 2000 душ.

Через два тижні Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з табору і послав кількасот козаків у сусіднє село за кільканадцять верст убік. Шпиги зараз же повідомили про те Конецпольського, і той, взявши з собою Лаща з його полком та кілька тисяч жовнірів, кинувся з табору, щоб захопити одрізнених козаків. Тарасові того тільки й треба було: діждавши вечора, він ударив на польський табір, що стояв на маленькій річці Альті, і зчинив там кривавий бенкет. Багато поляків наложили там головою, козаки ж, опанувавши їхнім табором, забрали польські гармати й гаківниці і перетягли до свого табору.

Діставши вісті про те, що сталося у його таборі, Конецпольський чимдуж поспішався назад, та тільки спізнився — запорожці вже втягли гармати за свої окопи, а самі так його зустріли на полі, що польський привідця ледве пробився до свого покривавленого табору.

Після того бою Конецпольський опинився у дуже скрутному становищі, бо війська у нього лишилося, може, тільки половина, та й те було вже одрізане од Дніпра, ті ж роти жовнірів, що йому послав король на поміч, не мали сили пробитися до нього через охоплену повстанням Україну і гинули від рук селян цілими сотнями. Довелося йому просити запорожців про згоду, і він послав до Тараса Трясила посланців, кажучи, що поляки й козаки — діти й слуги одного короля, і через те негоже й гріх піднімати запорожцям зброю на свого прирожденного державця.

Тарас Трясило, як і всі запорожці, добре вмів битися з ворогами, та не мав хисту до політики. Слова згоди, що вийшли од лукавого польського пана, зразу вгамували серце і Тараса, й запорожців, і, зваживши ще й на те, що од московського царя не тільки що не було козакам помочі, а навіть не прийшло одповіді на гетьманського листа, Тарас Трясило по нараді з козаками згодився замиритись з поляками на тому, що «все, що сталося, повинно забутись, реєстр же козаків збільшується на 8000», та до того ще Конецпольський додав обіцянку, що насправді реєстр зовсім не буде складатися, і це дуже втішало козаків, бо при тому всякий, хто взяв до рук зброю, міг звати себе реєстровим козаком і вимагати собі відповідних прав.

Петражицький-Кулага

Куди подівся після того Тарас Трясило, оспіваний Шевченком в поемі «Тарасова ніч», невідомо, історичні джерела про нього більше не нагадують. Певно, що він, піднявши зброю на короля, вже мав за неможливе лишатися гетьманом надалі і, передавши булаву заступникові, став знову звичайним військовим товаришем, як робила й вся запорозька старшина; відомо тільки, що скоро після битви на Альті гетьманом було затверджено Арандаренка, котрого запорожці скоро скинули і року 1631 обрали гетьманом Петражицького-Кулагу181.

Року 1632 у Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки лиха наробив православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, що мав обирати нового короля, прибули депутати й од свідомої української шляхти (хоч і обмаль уже її було), од православного духовенства і од Війська Запорозького. Всі ті депутати вимагали, щоб шляхта українська мала ті самі права, що й шляхта польська, щоб православна віра мала ті права, якими користувалися при зверхності литовській, щоб були затверджені православні владики і щоб православним були повернені всі церкви, монастирі й маєтки, передані уніатам; козаки ж до того вимагали, щоб їх допущено було до участі в обранні короля, бо вони, мовляв, мають себе частиною тіла Речі Посполитої.

На вимоги козаків про виборчі права польські сенатори глузливо одповіли, що хоч козаки справді частина тіла Речі Посполитої, та тільки така, як волосся або нігті, що, мовляв, поки вони невеликі, то їх викохують, а як одростуть, то їх стрижуть. Так ніяких прав на вибори козакам сейм і не дав. Що ж до духовних справ, то новий король Володислав, хоч і на превелику силу, умовив-таки сейм постановити, щоб митрополичі кафедри були поділені нарівно між уніатами й православними та щоб так зробити й з церквами й монастирями.

Таким чином, на папері православні з смертю Жигмонта III дещо собі придбали, та тільки здійснити те придбання було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступитись, польський же уряд не тільки не примушував їх до того, а навіть покривав. У таких обставинах гетьман Петражицький з Військом Запорозьким одверто подав поміч православному духовенству — козаки оружною рукою одбирали церкви й монастирі од уніатів та передавали православним. Між іншим, силою козаки одібрали од уніатів і собор св. Софії у Києві і передали його митрополитові Петру Могилі, що багато працював на піднесення православної віри і українського національного життя.

Іван Сулима

Після невдалої для поляків переяславської війни з запорожцями коронний гетьман Конецпольський скоро знову почав утискувати козаків. Знову почали комісари складати козакам реєстр, причому записували в нього здебільшого тільки тих козаків, що під час війни були на боці поляків; останніх же знову почали підвертати під панів. Запорожцям на Україні чинили всякі утиски, не дозволяючи зимувати по селах та містах, не продавали їм селітри для пороху й олива для куль і таке інше. Року ж 1633 Конецпольський надумав звести запорожців іншими заходами. За згодою короля, він доручив французькому інженеру Боплану182 збудувати над Дніпром біля Кодацького порога, на землі Війська Запорозького фортецю й замок, щоб тим замком заступити запорожцям шлях на Україну, а з України не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.

Такі заходи польського уряду разом з одповіддю сенаторів козакам на сеймі повинні були б упевнити запорожців у неминучій потребі рішучої боротьби з Польщею, але вони ще й у ті часи мали всі свої сварки та зачіпки з поляками лише хатніми справами, і їх, як і за часів Самійла Кішки, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами, каторгами та пишними по берегах городами, звідкіля до них простягали руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.

Під впливом такого настрою і військових традицій. Військо Запорозьке у перші роки королювання Володислава не схотіло брати участі у війні з Москвою та Швецією (брали участь тільки городові козаки), а обравши собі гетьманом Івана Сулиму183, загадало йому вести військо на море.

Історія життя й пригоди Сулими дуже схожі на життя й пригоди Самійла Кішки, тільки вони були ще більш дивні й цікаві. Коли Сулима переживав свій середній вік (мабуть, біля року 1614), він під час якогось морського походу дістався туркам у бранці. Його так само, як і Самійла Кішку, турки прикували до гребки на військовій галері, і на тій галері Сулима побував по всіх чорноморських городах, а між іншим, і у городі Азові, що лежав біля устя Дону. Років через 15 своєї неволі, коли збилася війна турецького султана з римським папою Павлом, галеру, на якій Сулима був прикутий, послано було у Середземне море до італійських берегів. Довго тяглася та війна і довго плавав на галері Сулима, навіть волоссям заріс до самого пояса, та якось одного разу йому, як і Самійлові Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх товаришів-невольників і з ними разом, пов'язавши уночі яничарів, захопити галеру до своїх рук. Проблукавши з галерою ще який час по морю, ухиляючись од зустрічі з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до римського берега і, доступившись до римського папи, подарував йому три сотні турків-бранців. Дуже задоволений з цього, папа, побачивши, що Сулима й його товариші-невольники були майже голі і заїдені нуждою, дав на всіх запорожців грошей, щоб їм причепуритись та одягтись, коли ж Сулима схотів повернутись з товаришами на Україну, папа дав їм ще й грошей на подорож, а Сулимі навіть подарував свого портрета.

Повернувшись на Україну, Сулима зараз же прибув на Запорожжя, ходив з запорожцями на море, а біля року 1633 був обраний гетьманом. Вважаючи на волю війська, щоб вести його на море, Сулима пригадав, що біля далекого Азовського моря є великий та пишний турецький город Азов, у котрому ще й разу не гостювало Військо Запорозьке, а проте у ньому стогнало й гинуло у неволі чимало запорозького товариства.

Город Азов був одрізаний од України не морем, як Синоп та Трапезонт, а річками та безмежними степами, по яких кочували татари. Це робило втечу з нього невольників більше можливою, ніж з заморських турецьких городів, хоч і шлях через безводні степи, по яких можливо було здибати тільки ворогів, був надзвичайно тяжким, і більшість втікачів з Азова гинула у степах, не побачивши «тихих вод та ясних зір» рідної України, як те оспівано народом у думі «Про втечу трьох братів з Азова»:

Кобзар співає про турецьку неволю
Савур-Могила у наші часи
Малюнок Корнієнка до думи
«Про втечу трьох братів з Азова»

Як із землі Турецької
Да з віри бусурманської,
Із города із Азова не пили-тумани вставали,
Як три брати рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
Із города із Азова з тяжкої неволі
У землю християнську до батька, до матері, до роду утікали.
Два брати кінних,
А третій брат, менший, піша-пішаниця,
За кінними братами уганяє
І на біле каміння,
На сире коріння
Свої ніжки козацькі, молодецькі побиває,
Кровію слід заливає,
І до кінних братів словами промовляє:
«Братики мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Добре ви учиніте,
Мене, найменшого брата, між коні візьміте,
І в землю християнську до отця, до матері, до роду надвезіте».
І ті брати теє зачували,
Словами промовляли:
«Братику милий,
Голубоньку сивий!
Раді б ми тебе між коні узяти,
Так буде нас Азовська орда наганяти,
Буде впень сікти-рубати,
Буде нам велику муку завдавати,
А як жив-здоров будеш,
Сам у землю християнську прибудеш!»
І теє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат, піша-пішаниця,
За кінними братами вганяє,
Коні за стремена хватає
І словами промовляє,
Слізьми обливає:
«Братіки мої рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Не хочете мене між коні узяти,
То хоч одно милосердя майте:
Візьміть мене постріляйте-порубайте,
В чистім полі поховайте,
Звіру та птиці на поталу не подайте».
А ті брати теє зачували,
На шлях Муравський вибігали
І єден до єдного словами промовляли.
Що промовить середульший до старшого:
«Братку рідненький,
Голубоньку сивенький!
І ну думати-гадати,
З-під червоного каптана чорні китиці видирати,
Своєму брату найменшому,
Пішій пішаниці, на признаку покидати,
Щоб знав, куди у землю християнську,
До батька, до матері, до роду прибувати!»
Словами промовляли:
«Братіку милий,
Голубоньку сивий!
Що ти кажеш,
Мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
І наша душа гріхів довіку не відкупиться.
Сього, брате, і зроду нігде не чували,
Щоб рідною кровію шаблі обмивали
Або гострим списом опрощення брали,
А будем ми до байраків, до мелюсів184 добігати,
І будем ми тернове віття, верхи стинати,
І будем тобі, найменшому брату,
Пішій-пішаниці, на признаку покидати,
Щоб знав з тяжкої неволі
В землю християнську
До батька, до матері, до роду куди утікати!»
І теє промовляли,
Відтіля побігали.
І до байраків, до мелюсів добігали
І тернові віття, верхи стинали,
Своєму найменшому брату,
Пішій-нішаниці, на признаку покидали.
Далі з байраків, із мелюсів вибігали,
І не стало ні байраків, ні мелюсів ставати,
І тільки поле леліє,
На йому трава зелена зеленіє.
Старший брат теє зачуває,
Словами промовляє:
«Братику милий,
Голубоньку сивий!
Лиш ми будем коло своїх каптанів чорні китиці видирати,
То як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати,
І ні в чім буде між білу челядь піти погуляти».
Середульший брат на те не потурає,
З-під червоного каптана чорні китиці видирає
І своєму меншому брату, пішій-пішаниці,
По шляху Муравському на приміту покидає.
А старший брат теє забачає,
Середульшого брата на сміх піднімає:
«Братику рідний,
Голубоньку сивий!
Либонь, ти собі жіноцький розум маєш,
Що ти на собі прекрасну одежу теряєш,
Як дасть нам Господь до отця, до матері, до роду прибувати,
Ні в чому буде піти між білу челядь погуляти».
Теє промовляли,
Відтіля побігали
І бігли не день, не два,
Не три й не чотири,
І до Савур-Могили добігали.
На Савур-Могилі три дні, три ночі спочивали,
Свого найменшого брата,
Пішу пішаницю, піджидали.
А менший брат, піша-пішаниця, до тернів, до байраків добігає
І тернове віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає,
Сльозами обливає:
«Сюди мої два брати кінні пробігали,
Терновим віттям верхи стинали
І мені, найменшому брату
Пішій-пішаниці, на признаку покидали».
Теє промовляє,
Відтіля побігає,
Із байраків, із мелюсів вибігає.
Не стало байраків, ні мелюсів ставати.
І тільки поле леліє,
На йому трава зелена зеленіє,
На шлях Муравський вибігає
І по шляху Муравському побігає,
З-під червоного каптана чорні китиці забачає,
У руки бере-хватає,
До серця козацького молодецького прикладає,
Сльозами обливає,
Словами промовляє:
«Сюди мої два брати кінні пробігали,
І, видно, їх азовська орда доганяла
І посікла, порубала,
Мене, найменшого брата, пішу-пішаницю,
У тернах, у мелюсах на спочивку минала!
І коли б їх кість я знаходив би,
Поховав би, похоронив би,
Звіру та птиці на поталу не подав би».
І теє промовляє,
Відтіля побігає,
До Савур-Могили добігає
І тільки своїх братів рідних трошки сліди забачає:
І на Савур-Могилу збігає,
Словами промовляє:
«Побило мене в полі
Три недолі:
Первая недоля — безхліб'я,
Друга недоля — безвіддя,
Третя недоля — що своїх братів рідних не догнав».
І буйний вітер повіває,
Бідного козака, безщасного, з ніг вже валяє!
От менший брат на Савур-Могилу лягає,
Головку склоняє.
І вовки-сіроманці набігали,
І орли сизопері налітали.
В головках сідали,
Хотіли заздалегідь живота темний похорон одправляти.
Менший брат теє зачуває
І словами промовляє:
«Вовці-сіроманці, орли чорнокрильці,
Гості мої милі!
Хоч мало-мало підождіте,
Поки козацька душа з тілом розлучається.
Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати,
Біле тіло коло жовтої кості оббирати,
Попід зеленим явором ховати
І комишами вкривати».
Мало-немного спочивав:
От руками не візьме,
Ногами не піде
І ясно очима на небо не згляне...
На небо взирає,
Тяжко здихає,
Батькову-матчину молитву споминає
І богу душу оддає.
Тоді сиві зозулі налітали,
На кудрі наступали
І так, як рідні сестри, кукували,
Тоді орли сизопері налітали,
На кудрі наступали,
З лоба очі висмикали,
Тоді ще й дрібна птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло оббирала.
І вовки-сіроманці набігали,
Кості по байраках, по мелюсах розношали,
Попід зеленим явором жували
І комишами вкривали:
То ж вони козацький похорон одправляли.

Кодацький поріг у велику воду і руїни Кодака в наші часи

Ще гетьман Скалозуб хотів добратися до того багатого турецького кубла Азова, та те йому не вдалося, тепер же запорожці з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба.

Випливши чайками у лиман, Сулима щасливо обминув уночі під Очаковом турецький флот і, щоб не виявити себе біля берегів Криму, пішов далеко у море, а потім, лишивши Крим з лівої руки, так само потайно проплив Керченську протоку, перерізав Азовське море, виїхав у Дон і зовсім несподівано напав на Азов. Багато при тому запорожці повбивали бусурманів, велику взяли здобич і чимало визволили невольників, а після того тим же шляхом пішли назад і підпливли до Очакова. Розвідавши, що там запорожців підстерігає турецький флот, Сулима напав на нього серед темної ночі і багато кораблів попалив, а інші розігнав і вже після того повернувся року 1635 лиманом та Дніпром на Січ.

Цей далекий похід взяв чимало часу, і на Січі Сулима почув великі нарікання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тіло Запорожжя. Комендант Кодака, полковник Моріон, не пускав нікого плавати Дніпром повз Кодак, а хто не слухався і плив човном, то він розбивав такі човни пальбою з гармат: не дозволяв він запорожцям побіля Кодака навіть рибалити й полювати. Січ Запорозька через польський Кодак почула себе одірваною од України і бідувала без борошна.

Обміркувавши на раді становище і знаючи, що польське військо було на півночі, воюючи з шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Для цього він узяв тисячу охочих козаків-запорожців, наблизився до Кодака потайно серед темної ночі і кинувся з козаками на штурм, закидаючи рівчаки в'язанками хмизу. Все сталося для поляків так несподівано, що поки жовніри озброїлися, запорожці вже видерлися по драбинах на стіни й опанували кріпость. Всі поляки у Кодаку були повбивані, полковник Моріон за наказом Сулими був розстріляний, вся будова замкова попалена, гармати ж та гаківниці одіслані на Січ.

Руїни Кодака з заходу
Руїни Кодака з півночі

Одчинивши двері на Україну, Сулима викликав з Січі останнє військо і рушив на Чигирин, піднімаючи повстання проти панів, що все дужче поневолювали український люд. Спочатку справа повстання пішла добре, і запорожці опанували Чигирин, Черкаси й Корсунь, та на той час, повертаючись з шведської війни, в Україну вступив коронний гетьман Конецпольський з жовнірами та реєстровими козаками і, почувши, що запорожці зруйнували збудований ним Кодак, в обуренні нахвалявся люто помститись на Сулимі.

Ворожі війська зблизились недалеко Корсуня й отаборилися. Запорожці сподівалися нападу поляків, та Конецпольський надумав інше: він улестив старшину реєстрових козаків обіцянками та сипнув ще й грішми й умовив їх взяти Сулиму зрадою, запевнивши своїм рицарським словом, що й волос не спаде з його голови. Реєстровці побоялися, щоб за неслухняність їх знову не позбавили прав, і, прикинувшись спільниками запорожців, пішли у їхній табір; уночі ж після того, як Сулима почастував їх вечерею, як своїх приятелів, старші реєстрові козаки Ілляш Караїмович185, Барабаш186 та інші захопили Сулиму, побратима його Павлюка187 і ще декого з запорозької старшини і потайно одвезли їх до Конецпольського.

Запорожці тільки на другий день довідалися про зраду реєстрових козаків і хотіли битися з ними на смерть, та довідавшись, що Сулима вже далеко і зрятувати його неможливо, вгамувалися і пішли на Запорожжя.

Поляки довго держали Сулиму у варшавській в'язниці. За нього були заступниками його лицарська слава і портрет — подарунок римського папи, та тільки й те його не зрятувало, бо смерті Сулими вимагали з одного боку польські пани, власники поруйнованих маєтків, з другого — турецький султан, помщаючись за похід Сулими на Азов. Врешті Сулимі було стято голову, а тіло його було розрубано начетверо і порозвішувано по вулицях та майданах Варшави на поталу птиці.

Павлюк (Павло Бут)

Видавши старого Сулиму, красу козацького лицарства, реєстрові козаки просили собі у короля за те всяких пільг, та замість того дістали тільки новий наказ не ходити на море. З того між реєстровим козацтвом почалося розраїння188.

Конецпольський, віддавши Сулиму на смерть, не додержав слова і тим образив козаків: зректися ж морських походів козакам було неможливо, бо тоді їм не було б з чого жити.

Значна частина козаків під проводом Павлюка, котрого, за проханням канцлера Замойського, було випущено з варшавської тюрми на волю, дорікала й ганила ту старшину реєстрових козаків, що видала Сулиму, не хотіла тій старшині коритись і одверто звала Ілляша та Барабаша зрадниками.

На Україні складалося на нове повстання, та на якийсь час воно одклалося через татарські справи. Кримський хан Інаєт-Гірей189, піднявши у той час повстання проти турків, прислав на Січ просити помочі запорожців, і козацтво зараз же забуло про польські справи, та обравши гетьманом Павлюка, посунуло за Перекоп. Цей похід протягся через весь 1636 рік і на рік відтягнув повстання на Україні; повернувшись же з Криму на Січ, Павлюк знову вернувся до своєї думки помститися за смерть Сулими і покарати старшину реєстрових козаків. Почав він з того, що, взявши невелику ватагу запорожців, несподівано набіг на Черкаси і, захопивши там військову армату, перевіз її на Січ. Приголомшені цією подією, польські прибічники з реєстрової старшини обвинуватили легального козацького гетьмана (старшого) Томиленка190 у недогляді і скинули його з гетьманства, а обрали польського прихильника Саву Кононовича.

У одповідь на ці заходи польських прихильників Павлюк рушив з Січі з Військом Запорозьким на Крилов, а уперед вислав полковників Скидана та Биховця з наказом захопити до своїх рук всіх польських ставлеників. У Переяславі запорожці справді захопили Саву Кононовича і військового писаря Онушкевича, інша ж старшина — Ілляш та Барабаш — одбились од запорожців і втекли до коронного гетьмана. У Крилові запорозька рада засудила Кононовича та Онушкевича за те, що дбали не про Україну, а про Польщу, до смертної кари, і їх було розстріляно, а Павлюка одночасно було проголошено гетьманом України.

Павлюк не скористався тим великим враженням, яке зробила на реєстрових козаків розправа запорожців з польськими прихильниками, і, замість того щоб зразу піднімати повстання, повернувся на Січ і звідтіля почав перемовлятись з ханом та з донськими козаками, щоб подали йому допомогу, піднімати ж повстання він доручив на Правобережній Україні Скидану191, а на Лівобережній — Кизимі192. Ті полковники, хоч і підняли чимало людей до повстання і розгромили шляхетські маєтки, але на рішучі виступи проти польського війська не зважилися, і поки Павлюк був на Запорожжі, в Україну вступив польний гетьман Потоцький193 з чималим військом і почав те повстання гамувати; реєстрові ж козаки, що після кари на Кононовича приєдналися було у великому числі до Скидана, побачивши, що поляки беруть гору, а Павлюка на Україні зовсім немає, почали знову переходити на бік поляків.

Справа Павлюкового повстання складалася погано, бо хан тільки дурив його своєю поміччю, донці ж на той час воювали з турками біля Азова й не мали змоги скоро поспіти на поміч. Та ще на гіршу біду, 4000 запорожців, що пішли з весни допомагати донцям, до зими не повернулися з походу.

Карта до подій Павлюкового повстання

Тільки на початку грудня року 1637 Павлюк вибрався з Січі з арматою і прибув до Черкас. Там він згуртував біля себе повстанців Правобережної України, з Лівобережної ж людей не діждав, бо Дніпром йшла крига і перевозу через Дніпр не було. Потоцький тим часом уже наступав на Черкаси і Павлюкові довелося виступити з міста йому назустріч.

Обидва війська зблизилися між Мошнами та річкою Россю біля невеликого села Кумейки. Потоцький не хотів штурмувати козацького табору, а заманював козаків на свій. Грудня шостого Павлюк таки й почав наступати на польський табір: козаки йшли, маючи спереду й з боків війська по шість рядів возів, попереду війська везли шість гармат, а збоку і ззаду по дві. Війська у Павлюка зібралося 23 000, та тільки з того війська певних козаків було не більше 6000, бо чотири тисячі запорожців гак і не повернулися з Дону, останні ж 17 000 його війська всі складалися з повстанців і не мали майже ніякої зброї, а йшли з косами, вилами та кийками. Ті повстанці сунули на поляків з вигуками й лайкою, галасуючи на все поле.

Потоцький умисне поставив свій табір так, що запорожцям, наближаючись до нього, довелося обминати велике багнище, що навіть до того не замерзло, і для цього Павлюкові довелося повернути все військо убік. При цьому трудному марші козацький табір з возів розірвався: а щоб ще погіршити становище козаків, поляки запалили Кумейки, і дим од пожежі слався саме на козацьке військо, так що люди не бачили, куди йдуть. З усього того Потоцький вміло скористувався. Його кіннота вдарила козацькому військові в бік, вдерлася у розірваний табір і зчинила у ньому велике замішання. За кіннотою пішла й піхота, і як Павлюк не намагався зміцнити розірваний бік табору, коли не возами, то хоч кращим військом — запорожцями, та вже не зміг того зробити...

Стиснуті поляками повстанці хоч і не тікали, та, не маючи відповідної зброї, гинули сотнями й тисячами.

Кілька годин тяглася страшенна різанина, надвечір же Павлюк, побачивши, що справа гине, зібрав до себе гармати, щоб не дісталися ворогам, і хутко пішов з частиною війська назад на Черкаси, керування ж рештою війська передав старшому полковнику Гуні194, Гуня за ніч упорядкував військо і, лишивши всіх поранених у Мошнах, у порядку почав одходити слідом за гетьманом.

Як вважають історики, під Кумейками полягло 6000 козаків, а з них більшість селян-повстанців, та ще у Мошнах поляки знайшли силу поранених і всіх їх добили.

Коли козацьке військо одходило через Черкаси, до нього, страхаючись помсти поляків, прилучились всі мешканці з жінками та дітьми, і через те, коли Павлюк, одійшовши до Боровиці195, заклав там новий табір, то у тому таборі було повно жіноцтва, дітей і всякого неозброєного люду, як колись у Лободи та Наливайка на Солониці.

Грудня 20 польське військо наблизилося до Боровиці і розпочало громити козацький табір з гармат, а Потоцький разом з тим, через відомого українського шляхтича — комісара Кисіля196, почав умовляти козаків, щоб видали Павлюка, упевняючи, що на тому все й забудеться.

Козаки скликали раду. Становище Павлюкового війська було безнадійне. Комонних запорозьких полків Скидана, Биховця та Остряниці197 у таборі не було, бо вони одійшли вже аж до Чигирина, так що невелике й без того Військо Запорозьке зменшилося ще дужче. Повстанці після втрат, що сталися під Кумейками, стеряли надію на перемогу і думали тільки про те, як би хоч життя зрятувати; присутність же у таборі жіноцтва та дітей робили змагання зовсім неможливим. Розуміючи все те, Павлюк вклонився військовій раді, просив простити його за те, що своїм невдалим керуванням призвів стільки козаків до загибелі, і дозволити йому йти до Потоцького і віддатись на кару, щоб тим зрятувати товариство і неозброєний люд.

Запорожці зразу не хотіли видавати свого завзятого гетьмана, що зажив собі раніш великої слави, але коли Кисіль присягнув, що ручиться за голову Павлюка, вони почали прощатися з своїм славним товаришем, плачучи, з ним цілувалися і після того дозволили йти з Кисілем до польського табору.

Діставши Павлюка, Потоцький зразу ж вирядив його у Варшаву. Там Кисіль справді обстоював за нього, та тільки те не помогло, і після тяжкого мордування Павлюка було четвертовано так само, як і Сулиму.

Упевняв Потоцький козаків, що все забудеться, аби видали Павлюка, та не так вчинив. Як тільки Павлюк віддався, зараз запорожців було примушено підписати умову про те, що на Запорожжя підуть реєстрові полки і там, на очах польських комісарів, попалять всі запорозькі чайки, а всіх запорожців зженуть з Січі на Україну. Після того Потоцький пішов на Лівобережну Україну, де біля Кизими купчилося багато повстанців, і почав там справляти кривавий бенкет, катуючи й настромляючи на палі тисячі неозброєного українського люду. Близьку участь у тому, за наказом Потоцького, брали й реєстрові козаки.

Остряниця та Гуня

За старшого над козаками Потоцький затвердив відомого польського прибічника Ілляша Караїмовича і напровесні року 1638 вирядив його з двома полками реєстровців на Запорожжя. Тільки й на цей раз заходи поляків не вдалися. Кошовий отаман Війська Запорозького Дмитро Гуня скликав всіх запорожців з лугів та степів у Січ, що була під той час знову на острові Томаківці, і спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду і віддати своїми руками Січ на руйнування, а чайки військові на поталу вогню, чи волять обстоювати матір Січ до загину. У великому обуренні запорожці одповіли, що ліпше їм всім покласти свої голови на січових окопах, аніж побачити руїни своєї неньки.

Побачивши одностайність Запорозького Війська, Гуня послав переказати Ілляшеві, щоб не наближався до Січі, бо він з товариством буде бити на нього, як на ворога. Діставши ту звістку і знаючи, що доступитись до Томаківської Січі було нелегко, Ілляш спинився біля Кодака і якийсь час стояв там, вагаючись, чи починати; далі ж, побачивши, що його реєстрові козаки, почувши повітря вільного Запорожжя, почали тікати на Січ до запорожців, пішов з військом назад на Україну.

Розбурхане Запорозьке Військо тепер уже не заспокоїлося на тому, що обстояло свою волю, а завзялося ще раз порахуватися з поляками за всі кривди та за мордування зрадливо своїх гетьманів-лицарів Сулими та Павлюка. З тим у квітні року 1638 запорожці обрали гетьманом полковника Остряницю і наказали йому вести військо на Україну.

Остряниця вирядив частину війська з Гунею Дніпром угору, а сам з Скиданом та комонним військом пішов повз Самар східним берегом Дніпра. Обидва війська, піше й комонне, сполучилися в Кременчуці і пішли звідти на Лівобережну Україну, розпускаючи загони на Правобережжя і на північ у Чернігівщину.

Карта повстання Остряниці та Гуні

Польськими військами керував Потоцький. Він намагався перетяти Остряниці шлях на Україну, та той обминув польське військо і отаборився на зручному до бою місці, де зійшлися річки Псьол та Голтва. Потоцький не вагаючись атакував тут козацький табір, та запорожці так відгромили поляків, що цілі роти їхні полягли трупом.

Після погрому Потоцький почав одходити на Лубни, де сподівався собі кількох полків підмоги. Остряниця ж почав його гнати, теж сподіваючись на поході здибатися з Скиданом, Сулимою й іншими полковниками, що вели до нього повстанців. Тільки тут доля покинула Остряницю — він розминувся з підмогою, що до нього йшла. Потоцький же дістав собі помочі і під Лубнами напав на запорожців з великою силою, так що Остряниця не зміг встояти і мусив одходити понад Сулою на Жовнин, загони ж повстанців, що поспішалися до нього, потрапили на поляків, і всі були побиті нарізно.

Сила козацька після тих подій стала далеко меншою за силу польську, а проте Остряниця ще раз став до бою з поляками під Жовнином. З поганенькою гарматою й невеликим військом Остряниця не зміг перемогти поляків і, стративши надію на краще та не бажаючи і собі долі Сулими й Павлюка, він покинув з своїми найближчими товаришами козацький табір і, перейшовши на Слобідську Україну, оселився там назавжди.

Довідавшись, що Остряниці у таборі немає, запорожці обрали гетьманом старого свого ватажка Гуню, і той, прийнявши військо майже серед бою, скоро упорядкував його, одігнав поляків і почав одходити до давнього городища, яке знав на Стариці, себто на старому річищі Дніпра. Там сивоусий досвідчений козацький лицар так міцно став табором, що Потоцький скільки разів не посилав своє військо на штурм його, а не зміг запорожців добути.

Побачивши, що дуже багато під час штурмів стеряв жовнірів, Потоцький намислив виманити запорожців з табору і побити їх у полі. Важучи на щире козацьке серце, він почав по всіх околицях палити села та мордувати й різати людей на очах козаків. Боліло козацьке серце, дивлячись на те нелюдське знущання над жінками й дітьми, і поривалися запорожці оборонити безвинних та покарати ненависних катів, але Гуня вгадав заміри Потоцького і не пустив запорожців з табору.

Після того Потоцький довго громив козацький табір з гармат, та й те не помагало, і облога протяглася аж на осінь. Тим часом у запорожців почало невистачати припасів, і вся надія Гуні була тільки на полковника Филоненка, що мав привезти припаси з Січі. Нарешті Филоненко справді наблизився до Стариці, та, на лихо, поляки дізналися про те і атакували заразом і його, й козацький табір. Хоч і дуже храбро одбивався Филоненко від поляків, прокладаючи собі шлях до козацького табору, та оборонити обоз було дуже трудно, і він пробився до товариства всього лише з кількома возами.

Така невдача й безхліб'я підсікли запорожців, і вони мусили замиритись на тяжких торішніх умовах.

Занепад козаччини

Таким чином року 1638 козаччину було зрештою придушено. Сталося так через те, що козаки неодностайно вставали на поляків. Багато козаків, не згадуючи вже про шляхту, незважаючи ні на які з польського боку кривди, все-таки вважали себе частиною Речі Посполитої й підданцями короля і держалися прислів'я «моя хата скраю»; реєстрові ж козаки у своїй більшості, рятуючи свої права, допомагали полякам і розливали кров своїх братів-запорожців і своїх земляків-повстанців.

Дальніші події скоро упевнили реєстрових козаків у тому, що, зрадивши запорожців, вони стеряли своїх заступників, з котрими рахувався польський уряд, бо, пригнітивши запорожців, коронний гетьман почав виробляти з реєстровими козаками, що хотів. Хоч після повстання Остряниці козацький реєстр і було затверджено на 6000 душ, та насправді тієї кількості не додержували, бо замість вбитих, померлих та скалічених коронний гетьман не дозволяв записувати у реєстр молодих козаків; до того ж у козацький реєстр було записано чимало поляків. Жити козакам було дозволено тільки у Чигирині, Корсуні й Черкасах; всі козаки, не вписані у реєстр, мали вернутися в підданство панам. Найголовніше ж пригноблення козаків було у тому, що польський уряд скасував у козацькому війську виборний лад, військову ж козацьку старшину, за постановою сейму, мав тепер призначати коронний гетьман. Потоцький зразу ж скористався з свого права і призначив полковниками й іншими старшими родовитих шляхтичів-поляків, з козаків же лишив тільки сотників та по два осаули на полк і то виключно тих, кого вважав за цілком вірних полякам.

Далі було відбудовано Кодак з його замком. Сам Потоцький ходив на Запорожжя з польським військом і поставив у Кодаку залогу, наказавши комендантові Кодака не пускати нікого з України на Запорожжя, а свавільників карати смертю. Січ Запорозьку він примусив перенести з добре захованого острова Буцького на зовсім беззахисний кут Микитин Ріг, та ще й там поставив у самій Січі залогу з реєстрових козаків та жовнірів. Всі військові запорозькі чайки, за винятком тих, що запорожці вспіли поховати або потопити од польських очей на відомих їм місцях у дніпрових протоках, були попалені, а січові гармати, теж за винятком похованих у пісках та очеретах, були одвезені у Канів та Київ.

Поробивши все те, Потоцький заспокоївся, що все зробив для знищення української козаччини та для перешкоди морським запорозьким походам, і, повернувшись на Україну, розташувався там з жовнірами, добре пильнуючи, щоб на Запорожжі знову не збиралася сірома.

Про цей занепад Війська Запорозького збереглася навіть народна пісня:

Питається Дніпро тихого Дунаю:
«Тихий Дунаю! Чом я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоє дунайське гирло моїх козаків пожерло,
Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?»
Промовить Тихий дунай до Дніпра-Славути:
«Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю,
Чом твоїх козаків у себе не видаю.
Уже чверть года — три місяці вибиває,
Як твоїх козаків у мене немає...
Ні моє дунайське гирло твоїх козаків не пожерло,
Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала,
Їх турки не постріляли, не порубали,
До Царя-города в полон не забрали...
Всі мої квіти луговії низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи».

У такому становищі минуло десять років. Польща ні з ким не воювала, козаки були їй непотрібні, і вона все дужче утискувала реєстрових козаків. Польська старшина, поставлена над козаками, повернула реєстровців майже у своїх гайдуків; українське ж селянство за той час було зрештою обернуто у кріпацтво. Жага помсти за всі ці кривди пекла козацькі серця, селянство ж хоч, здавалося, і покірливо стогнало під польським ярмом, та тим часом гострило ножі і на панів і на орендарів їхніх маєтків — поляків та євреїв.

Треба сказати, що незвикле до праці польське панство не хотіло хазяйнувати по своїх маєтках, а повіддавало їх орендарям, і ті орендарі, прибравши до своїх рук землі, річки, озера, корчми, перевози, греблі і навіть, як кажуть народні думи, церкви, оббирали селян до останнього і були фактичними власниками й самих селян, що було нашим людям найбільшою образою, як то можна побачити з народної думи:

Як од Кумівщини198 да до Хмельниччини
У землі королівській да добра не було:
Як жиди-рандарі
Всі шляхи козацькі зарандовали,
Що на одній милі
Да по три шинки становили,
Становили шинки по долинах,
Заводили щогли по високих могилах.
І ще ж то жиди-рандарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі торги зарандовали
Да брали мито-промито:
Од возового по півзолотого,
Од пішого-пішаниці по три денежки брали,
Од неборака старця брали кури та яйця.
І ще ж то жиди-рандарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі церкви зарандовали.
Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-рандаря да положи шостак, щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
І ще ж то которому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину одружити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-рандаря да положи битий таляр, щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити.
І ще то жиди-рандарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі ріки зарандовали:
Перва на Самарі,
Друга на Саксані,
Третя на Гнилій,
Четверта на Пробойній,
П'ята на річці Кудесці.
Которий би то козак альбо мужик ісхотів риби ловити,
Жінку свою з дітьми покормити,
То не йди до попа благословиться,
Да піди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать,
Щоб позволив на річці риби вловити.
Жінку свою з дітьми покормити.
Тоді ж то один козак мимо шинку йде,
За плечима мушкет несе,
Хоче на річці утя вбити,
Жінку свою з дітьми покормити.
То жид-рандар у кватирку поглядає,
На жидівку свою стиха словами промовляє:
«Ей, жидівочко ж моя Рася!
Що сей козак думає, що він у шинок не вступить,
За денежку горілки не купить,
Мене жида-рандаря не перепросить,
Щоб позволив йому на річці утя вбити,
Жінку свою з дітьми покормити».
Тоді-то жид-рандар стиха підходжає,
Козака за петлі хватає.
То козак на жида-рандаря скоса, як ведмідь, поглядає
І ще жида рандаря мостивим паном узиває:
«Ей, жиду, каже, жиду-рандаре,
Милостивий пане!
Позволь мені на річці утя вбити,
Жінку свою з дітьми покормити».
Тоді жид-рандар у шинок входжає.
На жидівку свою стиха словами промовляє:
«Ей, жидівочко ж моя Рася!
Буть мені тепер у Білій Церкві наставним равом199,
Назвав мене козак мостивим паном».

Раділа тепер польська шляхта з того, що на Україні стало спокійно, та тільки недовго довелося їй радіти. Татари зараз же скористалися з пригноблення козаччини і Війська Запорозького і року 1640 набігли на Україну великою ордою у 70 000 вершників і, просунувшись мало не до Києва, без ніякої перешкоди забрали у неволю й погнали у Крим більше як 200 000 молоді і не тільки української, а й польської. Року 1643 такий самий напад зробив на Україну перекопський мурза Тугай-Бей200. Він цілий рік ходив з загонами по Україні, ловив людей, мов овець, палив села й міста і вислав у Крим кілька сот тисяч невольників, поки аж року 1644 Потоцький спромігся перемогти татар.

Україна знову, як 150 років до того, застогнала, скривавлена татарською руїною; запорожці ж не мали змоги тепер оборонити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней, ні чайок, ні навіть пороху.

Незважаючи на такий занепад, розігнане по Великому Лугу й Базавлуку козацтво хоч і принишкло, а не стратило своєї організації, і хоч у Січі на Микитиному Розі й небагато було козаків, зате у Великому Лузі та на руїнах старих Січей — Базавлуцької, Хортицької й Томаківської їх купчилося чимало, гуртуючи до себе всякий люд, що, незважаючи ні на які заборони й перешкоди з боку поляків, все-таки тікав з України на Запорожжя. Військо Запорозьке, незважаючи на всі заходи польського уряду, не хотіло ще поховати навіки свою славу і тільки чекало випадку, щоб порахуватися з своїм ворогом за всі його неправди. Такий випадок і трапився року 1648, коли на Запорожжя прибув Богдан Хмельницький.

Богдан Хмельницький

Гетьман Богдан Хмельницький

Зиновій-Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Батько дав Богданові освіту в Київській братській школі, а далі в польській школі в галицькому місті Ярослав201. Поміж козаками Хмельницький був людиною добре відомою, бо все життя своє пробував у війнах та походах. У бойовищі польського війська з турками року 1620 він дістався туркам у бранці, року ж 1621 ми вже бачили його ватажком морського походу на Царгород, бо з неволі він був викуплений. Під час війни короля Володислава з Москвою він разом з козаками бився на боці поляків, став особисто відомий королю і дістав з його рук у подарунок коштовну шаблю. Далі з певних джерел про нього відомо, що після повстання Павлюка Хмельницький був у реєстрових козаків військовим писарем, року ж 1643, нудьгуючи без війни та без походів, він зібрав 2400 охочих козаків і за добру платню водив їх у Францію допомагати тій державі воювати Іспанію, Таким чином, ще не бувши гетьманом, Хмельницький придбав великий досвід і сам став відомим мало не по всіх державах Європи.

Після повороту з Франції Хмельницький знову був військовим писарем, і року 1646 його, разом із старшими козацького реєстрового війська Барабашем та Ілляшем, було викликано до короля у Варшаву. Під той час король хотів проти бажання польського панства розпочати війну з Туреччиною і умовляв козаків роздратувати турків морським походом так, щоб ті самі пішли походом на Польщу. Щоб прискорити той козацький похід, він навіть доручив Барабашеві передати на Січ Запорозьку 5000 золотих на полагодження військових чайок до походу. А у подяку козакам за їхню службу король доручив тому ж Барабашеві грамоту, котрою козацькому війську поверталися його давні права, а кількість реєстрового війська збільшувалася на 20 000 козаків. Тут же з рук короля Володислава козацька старшина прийняла військову корогву кармазинового кольору, булаву й інші військові клейноди.

З радісною надією на кращу долю рідного краю повертався од короля Богдан Хмельницький до Чигирина, аж тут козацька справа знову повернулася у другий бік; польські пани й сенатори довідалися про заходи короля щодо війни і до побільшення козацького війська і так його приборкали, що він мусив зректися всього того, про що умовився з козаками; лукавий же Барабаш, прислуговуючись панам, заховав королівського універсалу з козацькими привілеями і наказав Хмельницькому нікому про той універсал не говорити. Та тільки Хмельницький на те не погодився. У нього вже наболіло серце за покривджене козацтво, і в голові вже зміцнилася думка помститись на польських панах. Під впливом тієї думки він хитрощами одібрав од Барабаша королівський універсал і, маючи його у своїх руках, почав ширити про нього чутку поміж козаками, показуючи універсал своїм прихильникам та однодумцям.

Народна дума так оповідає про цю подію і про початок козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького:

Як із день години
Счиналися великі війни на Україні,
Оттоді ж то не могли обібратись.
За віру християнську одностайно стати;
Тільки обібрався Барабаш та Хмельницький,
Да Клиша Білоцерківський,
Оттоді вони од своїх рук листи писали,
До короля Владислава посилали.
Тоді ж то король Владислав листи читає,
Назад одсилає;
У городі Черкаському Барабаша гетьманом наставляє:
«Будь ти, Барабашу, в городі
Черкаському гетьманом,
А ти, Клишо, у городі Білій Церкві полковником.
А ти, Хмельницький, у городі Чигирині хоч писарем військовим».
Оттоді ж то небагато Барабаш, гетьман молодий, гетьманував, тільки півтора года.
Тоді ж то Хмельницький добре дбав
Кумом до себе гетьмана молодого
Барабаша зазивав,
А ще дорогими напитками його вітав
І стиха словами промовляв:
«Гей, пане куме, пане Барабашу, пане гетьмане молодий,
Чи не могли б ми з тобою удвох королівських листів прочитати,
Козакам козацькі порядки подавати,
За віру християнську одностайно стати?
Оттоді ж то Барабаш, гетьман молодий,
Стиха словами промовляє:
«Гей, пане куме, пане Хмельницький, пане писарю військовий!
Нащо нам з тобою королівські листи удвох читати,
Нащо нам козакам козацькі порядки давати?
Чи не лучче нам з ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль по вік вічний уживати?»
Оттоді-то Хмельницький на кума свого Барабаша
Велике пересердя має,
Ще кращими напитками вітає.
Оттоді-то Барабаш, гетьман молодий,
Як у кума свого Хмельницького дорогого напитку напивсь,
Дак й у його і спать поваливсь.
Оттоді Хмельницький добре дбав.
Із правої руки, із мізинного
Пальця щирозлотий перстень ізняв:
Із лівої кишені ключі виймав,
З-під пояса шовковий платок висмикав,
На слугу свого вірного добре кликав-покликав;
«Гей, слуго, ти мій, повірений Хмельницького,
Велю я тобі добре дбати,
На доброго коня сідати,
До города Черкаського до пані Барабашевої прибувати,
Королівські листи до рук добре приймати».
Оттоді-то слуга, повірений Хмельницького, добре дбав,
На доброго коня сідав,
До города Черкаського скорим часом, пильною годиною прибував,
До пані Барабашевої у двір уїжджав,
У сіни ввійшов, шличок із себе скидав,
У світлицю ввійшов, низький поклін послав,
Тиї значки на скамні202 покладав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей, пані, каже, ти пані Барабашева, гетьманова молодая!
Уже ж тепер твій пан, гетьман молодий,
На славній Україні з Хмельницьким великі бенкети зчиняють,
Веліли вони тобі сії значки до рук приймати,
А мені листи королівські оддати, —
Чи не могли б вони із кумом своїм Хмельницьким
Удвох прочитати
І козакам козацькі порядки давати?»
Оттоді ж то пані Барабашева гетьманова,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, не з горя-біди моєму пану Барабашу
Схотілося на славній Україні з кумом своїм
Хмельницьким Великі бенкети зчиняти!
Нащо б їм королівські листи удвох читати?
Не лучче б їм із ляхами,
Мостивими панами,
З упокоєм хліб-сіль вічні часи уживати?
А тепер нехай не зарікається Барабаш, гетьман молодий,
На славній Україні огнів та тернів ізгашати,
Тілом своїм панським комарі годувати
Од кума свого Хмельницького».
Оттоді ж то пані молодая Барабашева
Стиха словами промовляє:
«Ей, слуго, повірений Хмельницького,
Не можу я тобі листи королівські до рук подати.
А велю я тобі до воріт одходжати,
Королівські листи у шкатулі із землі виймати».
Оттоді-то слуга, повірений Хмельницького,
Як сії слова зачував,
Так скорим часом, пильною годиною до воріт одходжав,
Шкатулу з землі з королівськими листами виймав,
Сам на доброго коня сідав,
Скорим часом, пильною годиною до города Чигирина прибував,
Своєму пану Хмельницькому королівські листи до рук добре оддав.
Оттоді-то Барабаш, гетьман молодий, од єна уставає,
Королівські листи у кума свого Хмельницького заглядає;
Тогді й напитку дорогого не попиває,
А тільки з двора тихо з'їжджає
Да на старосту свого Кричовського203 кличе, добре покликає:
«Ей, старосто, каже, ти мій старосто Кричовський!
Коли б ти добре дбав,
Кума мого Хмельницького живцем узяв,
Ляхам, мостивим панам, до рук подав;
Щоб не могли ляхи, мостивії пани, за білозорів почитати».
Оттоді-то Хмельницький, як сії слова зачував,
Так на кума свого Барабаша велике пересердя мав,
Сам на доброго коня сідав,
Слугу свого повіреного з собою забирав.
Оттоді-то припало йому з правої руки
Чотири полковники:
Первий полковник Максим Ольшанський204,
А другий полковник Мартин Полтавський205,
Третій полковник Іван Богун206,
А четвертий Матвій Борохович207,
Оттоді-то вони на славну Україну прибували,
Королівські листи читали,
Козакам козацькі порядки давали.
Оттоді-то у святий день, у божественний, у вівторок
Хмельницький козаків до сходу сонця пробуждає
І стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі-молодці!
Прошу я вас: добре дбайте,
Од сну уставайте,
Руський отченаш читайте,
На лядські табори наїжджайте,
Лядські табори на три часті розбивайте,
Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,
Віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подайте!»
Оттоді ж то козаки, друзі-молодці, добре дбали,
Од сну уставали,
Руський отченаш читали,
На лядськії табори наїжджали,
Лядськії табори на три часті розбивали,
Ляхів, мостивих панів, упень рубали,
Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішали,
Віри своєї християнської у поругу на вічні часи не подали.

Року 1647 здійснення замірів Хмельницького прискорилося через тяжку кривду, яку він зазнав од польського пана Чаплинського. Той пан, взявши з собою два десятки озброєних харцизів, одняв у Хмельницького його батьківщину — село Суботів і при цьому забив на смерть канчуками меншого сина Хмельницького208, а молодицю Хмельницького (другу жінку) взяв собі коханкою. Так польські пани робили звичайно з козаками, і коли Хмельницький кинувся скаржитись коронному гетьману, так той ще й до в'язниці його вкинув209. На щастя Богдана, приятель Хмельницького полковник Кричовський випустив його з в'язниці, і Хмельницький разом з сином своїм Тимошем втік на Запорожжя.

У місяці грудні року 1647 Хмельницький опинився на руїнах Томаківської Січі, на острові Буцькому, де купчилися непокірливі запорожці, і, прихиливши їх на свій бік, поїхав на Микитин Ріг до коша. Тим часом польська залога в Січі дістала наказ захопити Хмельницького і скарати на смерть. Тільки й січова запорозька старшина вже знала про заходи Богдана і, співчуваючи йому, перестерегла втікача про смертний йому присуд від польського уряду.

Поляки не встерегли того, коли Хмельницький прибув на Січ, коли ж про те довідались, то він разом з сином та десятком побратимів тікав уже конем у Крим. Польська залога у три сотні жовнірів і п'ять сот реєстрових козаків кинулися доганяти Хмельницьких, та тільки чутка про покривдження військового писаря та засуд його до смертної кари вкрай обурила і запорожців, і тих реєстрових козаків, що гналися за ними разом з поляками, так що коли під час мандрування у Крим два прихильники Хмельницького приєднались до реєстрових козаків і почали їх умовляти не помагати полякам, реєстрові козаки забунтували, кинулися на поляків і почали з ними битись. Поляки стали тікати назад, на Січ, та тільки запорожці й там уже повстали і всіх їх повистинали.

Вчинивши розправу з польською залогою, запорожці почали викопувати з пісків старі гармати, витягали й становили їх знову на січових окопах, і скоро луна од вибуху гармати з січової башти рознесла по Великому Лугу звістку, що на Запорожжі знову прокинулась воля. Великий Луг ожив: з усіх островів, з проток, з лиманів та несходимих нетрів поспішалися човни з козаками, лугарями та степовиками; у плавнях же застукотіли сокири — козаки справляли нові чайки і витягали з очеретів старі, поховані десять років до того.

Місцевість Жовтоводської битви: 1, 2, 3 та 4 — бій 5 травня 1648 року: 1) козацький табір; 2) польський табір; 3) татарський табір; 4) наскок татар ззаду на польський табір. 5, 6, 7 та 8 — бій 8 травня: 5) поляки намагаються вийти на Чорний шлях; 6) татари обходом повертають їх на Княжі байраки, де засів із залогою Перебийніс; 7) Хмельницький з козаками наступає на поляків ззаду; 8) козацькі залоги під проводом Перебийноса, де й було вигублене польське військо.

За зиму запорожці зібралися до війни й озброїлися, а по Україні розпустили окремих товаришів, щоб несли по селах і городах чутку про те, що пани порушили волю короля і що на весну запорожці прийдуть визволяти Україну од панської неволі. Тим часом Хмельницький прибув у Бахчисарай до хана і почав умовляти того, щоб дав помочі козакам на поляків. Хан згодився, та, не ймучи ще Хмельницькому віри, послав з ним на Запорожжя тільки перекопського мурзу Тугай-Бея з 4000 татар.

Квітня 18 року 1648 Хмельницький, лишивши Тугай-Бея на Базавлуку, наблизився до Січі. Звістка про ханську поміч прибула на Січ ще раніше, і тепер запорожці зустріли Хмельницького урочисто, з гарматною пальбою. а на другий день кошовий отаман Війська Запорозького скликав велику раду. На тій раді Хмельницький у довгій натхненній промові змалював тяжке становище України, поневоленої поляками, і занепад православної віри, утиснутої унією. Нагадав про всі кривди, яких зазнало козацтво од поляків, про замучених гетьманів: Підкову, Наливайка, Сулиму та Павлюка і запалив серця запорожців жагою помсти. «Або вмерти, або перемогти поляків!» — така була постанова ради. Богдана Хмельницького козаки одностайно обрали гетьманом і доручили йому клейноди Війська Запорозького.

Приймаючи булаву, Богдан знав, що вороги його вже не сплять, що Потоцький зібрав 30 000 польського війська у Кoрсуні і дві частини того війська послав на Запорожжя, а саме: 12 000 жовнірів211 послав під проводом свого сина Степана кіньми степами, а 6000 реєстрових козаків, з Барабашем та Ілляшем, послав Дніпром на човнах.

Щоб не дати ворожим військам сполучитися і не пустити їх до Січі, гетьман 22 квітня, маючи біля себе 8000 запорожців та 12 поганеньких гармат, пішов з Січі назустріч Потоцькому, побратимів же своїх. Ганжу212 та Джеджалія , послав понад Дніпром, щоб перестріти реєстрових козаків і умовити їх стати одностайно з запорожцями на поляків.

Зблизившись з польським військом біля річки Жовті Води і діставши од Ганжі звістку, що реєстрові козаки вагаються і хочуть почути слово самого Хмельницького, він вихором линув до Кам'яного Затону, де Ганжа перестрів реєстровців, звернувся до козаків з промовою, розкрив їм очі на польські кривди і так вплинув на реєстрових козаків, що вони тієї ж ночі повбивали всю свою польську і сполячену старшину (ляхів та недоляшків) — вбили й Барабаша та Ілляша Караїмовича і приєдналися до замірів Хмельницького.

Коли гетьман повернувся з Дніпра до свого табору на Жовтих Водах. поляки почали вже наступати на запорожців і понад річкою одбувалися герці та дрібний бій. Хмельницький зараз же повиводив запорозькі полки з табору і, оголосивши радісну звістку про те, що на поміч запорожцям зараз прибудуть реєстрові козаки, повів своє військо на польські окопи, що були пороблені попереду табору. Травня 5 почався великий бій. Запорожці мали стару зброю, були обідрані й голі, бо за десять років, що не ходили на Чорне море, Військо Запорозьке зовсім зубожіло: поляки ж красувалися своїм пишним вбранням, мали добрі гармати. Проте запорожці. незважаючи ні на що, з завзяттям кинулися на ворожі окопи і, добувши їх, почали заганяти поляків у самий їхній табір.

Серед того бою зі сходу встала велика курява: то татари везли на своїх конях реєстрових козаків. Побачивши ту куряву, поляки гадали, що то їм іде поміч, і раділи, що знищать усіх запорожців; коли ж побачили, що реєстровці, замість того щоб напасти на запорожців, почали з ними брататися. зразу занепали духом і стали радитись, що чинити.

Хмельницький скористався з легкодухості польської шляхти і намислив зробити з поляками те, що вони зробили з козаками на Солониці року 1596. Він викликав до себе з польського табору посланців, частував їх вечерею, запевняв, що зовсім не бажає проливати задарма крові, а вийшов з Січі тільки, щоб оборонятись, знаючи, що польський уряд засудив його до смертної кари. Наприкінці він сказав, що охоче дозволив би польському війську йти назад на Україну, та тільки боїться, щоб поляки самі на нього не напали, і через те просить, щоб поляки на доказ того, що не будуть нападати на козаків, віддали йому свої гармати.

Максим Кривоніс (Перебийніс)

Коли посланці повернулися до польського табору, Потоцький зібрав всю шляхту на раду, і після суперечок польське панство згодилося на умови Хмельницького. Потоцький, хоч і не хотів того, та мусив скоритися вимогам переляканого панства. Восьмого травня передав він всі свої гармати Хмельницькому і почав одводити своє військо назад, маючи думку вийти на шлях до Сміли та Корсуня. Тут біля шляху польського війська були глибокі байраки, що звалися Княжими байраками. До тих байраків гетьман вирядив Перебийноса з тисячею козаків, щоб перекопати шляхи та поробити засіки, сам же з усім військом пішов слідом за поляками, не нападаючи на них і неначе додержуючи умови, а татар вирядив обходом, щоб перетяти полякам шлях на Україну та навернули їх на Княжі байраки.

Рятуючись од татарських стріл, поляки справді повернули на схід до Княжих байраків і, як тільки потрапили там на рівчаки та засіки, на них відразу накинулися козаки Перебийноса і татари Тугай-Бея; Хмельницький же з усім останнім військом вдарив на поляків ззаду. Зчинилася нечувана різанина, і до ночі всі поляки були побиті або поранені; зрятувався тільки один жовнір, переодягнений селянином, — він і подав Потоцькому у Корсунь звістку про загибель його сина з усім військом. Кривава була помста запорожців за польські кривди, і велика була радість козацького війська з такої перемоги над ворогом.

З народних дум про бій на річці Жовті Води і про першу перемогу Хмельницького над поляками збереглися тільки невеликі уривки:

Чи не той то хміль, що коло тичини в'ється?
Гей, той то Хмельницький, що з ляхами б'ється.
Гей, поїхав Хмельницький ік Жовтому Броду,
Гей, не один лях лежить головою в воду.
Не пий, Хмельницький, дуже тої Жовтої Вoди:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
«А я ляхів не боюся і гадки не маю.
За собою велику потугу я знаю,
І ще орду за собою веду, —
А все, вражі ляхи, на вашу біду».
Утікали ляхи, погубили шуби...
Гей, не один лях лежить, вищиривши зуби!
Становили ляхи дубовії хати,
Прийдеться ляшенькам в Польщу утікати!
Утікали ляхів деякії полки,
Їли ляхів собаки і сірії вовки.
Гей, там поле, а на полі квіти:
Не по однім ляху заплакали діти.
Гей, там річка, через річку глиця:
Не по однім ляху зісталась вдовиця.

Звістка про рішучу перемогу запорожців над поляками прудкою ластівкою полетіла по Україні. Всі запорожці, що ще взимку вийшли з Січі і гуртували біля себе по лісах України ватаги найбільш завзятих людей: козаків «випищиків» та селян, що повтікали од панів, — тепер узялися до діла і почали нападати на польські маєтки і на невеликі роти польських жовнірів. Кобзарі ходили з міста у місто, з села у село, співаючи про перемогу козаків над поляками та пророкуючи визволення од польського ярма, і по всій Україні ватаги повстанців хутко зростали, озброювалися й міцніли, а почасти й посувалися назустріч козацькому війську. Таким чином, запорожці не тільки погромили поляків у першому бойовищі, а ще й порядкували, озброювали й навчали військової справи ватаги повстанців, що тільки й дали Хмельницькому силу визволити од поляків Україну.

Уманський полковник Ганжа на герці.
Малюнок Погрібняка.

Від Княжих байраків Хмельницький з запорожцями й реєстровими козаками не гаючись пішов на Чигирин, а полковника Ганжу з полком запорожців послав на Умань, щоб погромити шляхту, котра збігалася до Умані у чималому числі. З Чигирина гетьман пішов на Корсунь, де стояло головне польське військо з коронним гетьманом Потоцьким та польним — Калиновським. Тут Хмельницький, підіславши у польський табір козака Галагана, налякав поляків тим, що начебто слідом за козаками йде сам хан кримський з усією ордою. Та вигадка так засмутила поляків, що Потоцький покинув свої окопи і почав одходити на Богуслав в той час, коли запорожці були вже біля самого Корсуня.

Хмельницький тут, як і у Княжих байраках, послав Перебийноса перекопати у лісі шляхи і, вичекавши, поки поляки, одходячи, розтягли своє військо на кілька верств, 28 травня напав на них з усіх боків і упень погромив. Переднє польське військо все загинуло у глибокому байраці на перекопах. що поробив Перебийніс. Польські вози й гармати котилися з крутої гори прямо на глибокі рівчаки і валилися туди разом з кіньми серед радісних вигуків і пальби козаків Перебийноса. Ззаду на поляків давив сам Хмельницький, а кілька полків запорожців та реєстрових козаків нападали з обох боків. Через кілька годин бою обидва польські гетьмани були захоплені у бранці, а решта поляків віддалася козакам на милосердя.

В бойовищі під Корсунем козаки захопили всі польські гармати й обоз з великими скарбами і силу значного польського панства. З польського війська, що рахувалося на 18 000, більше 7000 було побито, біля 9000 було захоплено у бранці і тільки 1500 вершників врятувалося213.

За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький після корсунської перемоги послав на Січ коштовні подарунки: за всяку корогву — чотири корогви, за бунчук — два бунчуки. за булаву — дві булави, за пару котлів — три пари котлів і за всяку поганеньку гармату дві добрих гармати. До всього того він ще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво та 300 талярів на січову церкву214. Все те він добув у польському обозі, та й не тільки те, бо ще кількасот возів з золотом, грішми та всяким польським добром він послав у Чигирин та Суботів.

Про Корсунський бій та про те, що повстало на Україні після того бою, народна дума говорить так:

Ой, обізвався пан Хмельницький,
Отаман-батько чигиринський:
«Гей, друзі-молодці,
Браття-козаки, запорожці!
Добре дбайте, барзо гадайте,
З ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод, козацька вода,
Лядські дрова, козацькі труда».
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превеликеє диво.
Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стеблевом вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами барзо посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба стряс.
Ляхи чогось догадались,
Від козаків чогось утікали,
А козаки на ляхів нарікали:
«Ой ви, ляхове,
Пеські синове!
Чом ви не дожидаєте,
Нашого пива не допиваєте?»
Тогді козаки ляхів доганяли,
Пана Потоцького піймали,
Як барана, в'язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали.
«Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім-Подільці пробувати,
Печеного поросяти, куриці з перцем та з шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати
І житньої соломи з тузлуком215 уплітати.
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати,
Щоб навчили тебе кримські нагаї сірої кобилини жувати!»
Тогді ляхи чогось догадались,
На жидів нарікали:
«Гей ви, жидове,
Поганські синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
На милю по три корчми становили,
Великії мита брали:
Від возового
По півзолотого,
Від пішого — по два гроші,
А ще не минали й сердешного старця —
Відбирали пшоно та яйця!
А тепер ви тії скарби збирайте
Та Хмельницького єднайте;
А то, як не будете Хмельницького єднати,
То не зарікайтесь за річку Віслу до Попонного прудко тікати».
Жидове чогось догадались,
На річку Случ тікали.
Которі тікали до річки Случі,
То погубили чоботи й онучі;
А котрі до Прута,
То була від козаків Хмельницького доріженька барзо крута.
На річці Случі
Обломили міст, ідучи,
Затопили усі клейноди
І всі лядські бубни.
Которі бігли до річки Росі,
То зосталися голі й босі.
Обізветься первий жид Гичик
Та й хапається за бичик,
Обізветься другий жид Шльома:
«Ой, я ж пан не буду на сабас дома!»
Третій жид озоветься, Оврам:
«У мене не великий крам —
Шпильки, голки,
Креміння, люльки,
Так я свій крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав».
Обізветься четвертий жид Давидко:
«Ой брате Лейбо! Уже ж пак із-за гори козацькі корогви видко!»
Обізветься п'ятий жид Юдко:
«Нумо до Попонного втікати прудко!»
Тогді жид Лейба біжить,
Аж живіт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидівське зів'яне:
«Ей, школо ж моя, школо216 мурована!..
Тепер тебе ні в пазуху взяти,
Ні в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам на балаки217 покидати!»
Отеє, панове-молодці, над Полонним не чорна хмара вставала:
Не одна пані ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна пані ляшка:
«Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана».
Озоветься друга пані ляшка:
«Нема мого пана Кордашка!
Десь його Хмельницького козаки повели до свого коша».
Озоветься третя пані ляшка:
«Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки та, либонь, повісили на дуба».

Після Корсунського бою, а саме 8 червня, Хмельницький звертався з листом до московського царя Олексія Михайловича, просячи його вдарити з своїм військом на Смоленськ проти поляків і тим допомогти одновірному народу українському визволитись з утисків католицького панства; та тільки московські правителі не дивилися на українців, як на братів. Козацьке повстання вони мали за хлопський бунт, і, на прохання поляків, пограничні московські воєводи Сівський та Хотмиський вже мали наказ йти до Корсуня на поміч не козакам, а полякам. Вони не поспіли того зробити, бо Хмельницький хутко погромив польське військо.

З-під Корсуня Хмельницький вирядив татар у Крим, а запорожців розпустив по Україні загонами вимітати з руської землі панів та євреїв. Сам же гетьман з реєстровими козаками перейшов до Білої Церкви і почав там складати нові полки українського козацького війська.

Запорожці, поприлучавши до себе готові вже ватаги повстанців, ходили по Україні, руйнуючи польські маєтки, замки й городи та визволяючи людей на волю. Загони їхні з усяким днем зростали, гуртували до себе по кілька тисяч козаків — і скоро ймення ватажків тих загонів, полковників та курінних отаманів Війська Запорозького — Нечая218, Богуна, Перебийноса, Ганжі, Остапа, Полов'янка, Морозенка219, Гайчури, Кривошапки, Гаркуші, Вовгури та багатьох інших облетіли всю Україну і прославилися у народних піснях та думах, яко ймення борців за визволення поневоленого українського люду; душі ж польського панства та душі прибічників і підручних того панства — орендарів ті ймення виповнили жахом.

Наймилішими народові героями повстання були. якщо рахувати по кількості складених про них пісень, полковники Війська Запорозького: Перебийніс, Нечай та Морозенко. Одну з пісень про Перебийноса можна й зараз почути по всій Україні і не тільки од кобзарів, а й по селах, по бурсах і по військових школах.

Ой, не дивуйтеся, добрії люде,
Що на Вкраїні повстало:
Ой, за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало!
Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків за собою;
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою:
«Ой, пийте, ляхи, води калюжі,
Води калюжі болотянії,
А що пивали по тій Вкраїні
Меди та вина ситії.
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вислі,
Лядську славу загнав під лаву,
Сам бравий козак гуляє.
Нуте, козаки, у скоки,
Заберемося під боки,
Заженім ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий.
Дивують ляхи, вражі сини,
Що ті козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибаху
Ще й соломаху з водою.
Ой чи бач, ляше, як козак пляше
На сивім коні горою:
Мушкетом бере, аж серце в'яне,
А лях від страху вмирає.
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По костяну могилу:
Як не схотіли, забунтували,
Та й утеряли Вкраїну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтім піску підбився:
Від нас, козаки, від нас, юнаки,
Ні один ляшок не скрився:
Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберімося у боки:
Загнали ляхів за річку Віслу,
Що не вернуться й в три роки.

Морозенка беруть у бранці. Малюнок Погрібняка.

За літо, поки поляки зібрали нове військо, Україна, од Дністра й до Путивля і Лубен, стала вільною од поляків. Повстання, мов величезна пожежа, перехопилося навіть у Галичину й на Білу Русь. Вся міська й сільська молодь взялася за ножі, сокири й коси і, повбивавши панів та озброївшись їхньою зброєю, пішла козакувати, гуртуючись то у загони, то у полки, що складав гетьман. Назва «реєстровий козак» почала зникати — козаком звав себе всякий, навіть той, хто замість зброї держав у руці кийок. Селяни долітні й підстаркуваті, що лишилися по оселях, поділили поміж себе добро своїх панів, господарство їхнє й худобу, попаювали навіть поміж себе землю, так що за кілька місяців з поневолених кріпаків стали вільними людьми і до того заможними землевласниками.

Проте над осінь поляки, зібравши 80 000 війська, почали знову наступати на Україну і перейшли на східний бік річки Случі. Почувши про це, Хмельницький скликав до себе всі козацькі загони і пішов полякам назустріч. Ворожі війська зійшлися біля річки Пиляви і розташувалися таборами на різних її берегах. Хмельницький не поспішав нападати на поляків, сподіваючись собі на поміч татар і маючи на мислі оточити тоді поляків, як і під Корсунем, з усіх боків. Проте поляки самі прискорили свою загибель. Роздратовані запорозьким полковником Ганжею, що побивав усіх польських богатирів на герці, вони необережно кинулися на козаків і з кількома полками загналися через греблі та броди за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький того тільки й дожидав: він вдарив на них з усім військом, і козаки, перетявши полякам шляхи назад до гребель, всіх їх або повбивали, або потопили у річці та болотах.

Ця пригода з кількома полками так засмутила польське панство та нагнала на нього такого страху, що пани, починаючи з привідців польського війська, покинули все своє добро, що було в обозі, і свої полки і з великим страхом кинулися тікати назад до Случі. За панством кинулося все військо, і тікало у такому непорядку, що біля Костянтинова завалило на Случі міст і у великій кількості загинуло у річці.

Про наслідки Пилявського бою народна дума згадує так:

То пан Хмельницький,
Житель чигиринський,
То він ночей не досипає,
Коло Случі-річки ляхів і жидів доганяє.
Скоро догнав увечері пізно,
І там стало дуже по вулицях тісно:
І там до їх прибуває,
Ще й на козаків гукає,
Да ще й словами промовляє:
«Друзі, панове-молодці!
До Случі-річки прибувайте,
Жидів та ляхів упень рубайте
І до їх козацькими словами промовляйте:
«Ото буде по той бік Случі ваше,
А по сей бік Случі буде пана Хмельницького й наше!»

Проте Хмельницький не спинився на Случі. Запорожці хотіли помститись на поляках у самій Варшаві і обмити польською кров'ю майдан Старого Міста, на якому було замордовано стільки запорозьких гетьманів. Вони умовляли гетьмана йти на Варшаву, і під виливом їхніх домагань Хмельницький пішов через Костянтинів та Зборів на Львів та Варшаву.

Запорожці й на той час були найближчими його пособниками. Багатьох запорожців гетьман попризначав полковниками та осавулами українських козацьких полків, а всякий з тих полковників, як-от: Нечай. Богуй, Джеджалій, Пушкаренко й інші закликали за собою до нових полків своїх побратимів та товаришів, і таким чином з запорожців почала складатись нова українська старшина.

Побували запорожці з Хмельницьким і у Львові, і під Замостям. Та тільки там восени 1648 року гетьман почав вагатися — незадовго перед тим помер король польський Володислав. і новий король Ян Казимир, за якого при обранні на королівство тяг руку й Хмельницький, зумів заспокоїти його й улестити обіцянками. Він запевняв Хмельницького, що й без походу козаків на Варшаву він зробить все, як вони того бажають, аби тільки Хмельницький повернувся на Україну і там дожидав королівських комісарів. Хмельницький у той час ще не мав думки зовсім одлучити Україну од Польщі. Він перестав слухати запорозьких порадників і, повернувши військо од Замостя на Київ, почав ще з походу розпускати козаків по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під'їхав до Золотої брами, вислухав там промови, у яких його славили, як визволителя України од польського ярма, а православної віри од утисків католицтва, і серед радісних вигуків мешканців доїхав до собору св. Софії, на паперті якого його зустріли митрополит Київський220 і патріарх Ієрусалимський Паїсій221. І справді було за що прославляти Богдана Хмельницького: з нікчемною силою у 8000 запорожців він спромігся зробити те, про що мріяли і чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас Трясило, Сулима, Павлюк та Остряниця, — збудив український народ до національної свідомості, розбуркав його і визволив з довговічної польської неволі. Вся Україна — од Карпатських гір до верхів'я Десни, Псла та Ворскли — стала вільною і визнала владу тільки одного Богдана Хмельницького.

Зробивши своє діло — визволивши Україну, — запорожці з Києва подалися на Січ до своїх улюблених степів та до батька Великого Лугу, біля Хмельницького ж лишилися тільки ті з них, хто був старшиною по нових полках українських козаків.

 

------------------------------------------------------------------

[124] Жигмонт III (Сигізмунд III Ваза, Зигмунт III Ваза) — король Польщі (1587-1632) та Швеції (1592-1604) фактично до 1599 р. За його правління Польща вела війни проти Швеції, Туреччини, Росії. На Україні жорстоко придушив козацько-селянські повстання К. Косинського, С. Наливайка, Т. Федоровича. За Сигізмунда III в 1596 р. було укладено Брестську унію.

[125] Косинський Криштоф (помер 1593 р.) — гетьман запорозьких козаків, керівник першого козацького повстання (1591-1593) проти гніту польської шляхти, яке охопило Київське, Брацлавське. Волинське і частково Подільське воєводства. Був убитий під П'яткою.

[126] За іншими даними похід Криштофа Косинського розпочався наприкінці 1591 р.

[127] П'ятка — містечко на Житомирщині.

[128] Наливайко Северин (помер 1597 р.) — керівник антифеодального селянсько-козацького повстання 1594-1596 років на Україні і в Білорусії. Змушений був відступити на Лівобережжя. Військовий табір Наливайка був оточений в урочищі Солониця біля Лубен. Був виданий зрадниками гетьманові Жолкевському. Жорстоко закатований у Варшаві.

[129] М. Грушевський. Істор. Укр, с. 228. (Примітка автора)

[130] Цесарщина — цісарська Австрія. (Примітка автора)

[131] Григорій ХІІІ — римський папа (1572-1585), лютий противник реформації. Провів календарну реформу.

[132] Д. Яворницький. Істор. запор. коз. Т. II, с. 101— 121. (Примітка автора)

[133] Скальковський Аполлон Олександрович (1808-1899) — український дворянський історик. Народився в Житомирі в родині дрібного дворянина. Закінчив Московський університет. Працював в Одесі. Написав праці: «Історія Нової Січі», «Наїзди гайдамаків на Західну Україну». Т. Шевченко засудив його реакційні історичні погляди.

[134] Біля Дністра. (Примітка автора)

[135] Костерник — гравець у кості.

[136] Климент VIII (1536-1605) — папа римський (1592-1605). Проводив політику примусового насадження католицизму серед слов'янських народів. За його ухвалою було скликано Брестський собор 1596 року.

[137] Терлецький Кирило (помер прибл. 1607 р.) — український церковний діяч, один із ініціаторів Брестської унії. Походив з українського шляхетського роду. Бл. 1572 року був призначений єпископом Пінським і Туровським, а в 1585 — єпископом Луцьким і Острозьким. Разом з Іпатієм Потієм у 1595 р. їздив до Рима домовлятися про унію.

[138] Потій Іпатій (1541-1613) — уніатський митрополит, один із засновників уніатської церкви на Україні. Автор ряду полемічних творів, спрямованих проти православ'я, зокрема «Антиризис». Відсіч йому дав невідомий автор, що підписувався псевдонімом Клірик Острозький.

[139] Слуцьк — місто в Білорусії (нині Мінська область). Стоїть на Случі, лівій притоці Прип'яті.

[140] Радзивілл — Радзивілли — литовські магнати, які мали великі володіння в Литві, Білорусії та на Україні, їх приватне військо становило значну силу (до 6 тис. воїнів).

[141] Шаула (Шаула Матвій, помер 1596 р.) — запорозький гетьман, один із керівників селянсько-козацького повстання 1594-1596 років. Був обраний гетьманом у березні 1596 року замість скинутого Лободи, що провадив угодовську політику. Змовники видали його разом з Наливайком біля урочища Солониця. Страчений у Варшаві.

[142] Жолкевський Станіслав (1547-1620) — польський державний і військовий діяч. З 1588 р. коронний гетьман, з 1617 р. — канцлер. Провадив політику магнатської олігархії. Керував облогою козацького табору на Солониці. Командував польськими військами в походах на Росію на початку XVII ст. Загинув у битві під Цецорою.

[143] Чута — старовинне розкольницьке поселення, слобода за 60 км від Олександрії на Кіровоградщині.

[144] Потоцький — Потоцькі — польські магнати, власники великих земельних маєтностей у Польщі і на Україні в XVI—XX ст. Займали високі урядові посади, спрямовували шляхетську Польщу на агресію проти Росії та України. Згаданий тут Потоцький — польний гетьман.

[145] Тендра — довгий вузький острів у північній частині Чорного моря (нині в Херсонській області). Відокремлений від узбережжя вузькою протокою. Довжина — 65 км, ширина — близько 1,8 км.

[146] Трапезонт (Трапезунт, турецьке Трабзон) — місто на чорноморському узбережжі Малої Азії початку центр феодальної грецької держави. Після 1461 (завоювання турками-османами) — фортеця оттоманської Порти.

[147] Киндяк — стрічка, вид тканини. Тут у вигляді прапора: «злато-сині киндяки на козаки» — ще одне свідчення древності синьо-жовтого прапора.

[148] Тиколга — спірея, чагарникова рослина родини різно-цвітних із колючими нагонами та білими, рожевими або червоними квітками, зібраними в зонтикоподібні суцвіття.

[149] Ярига — ярмарковий злодій, втікач-солдат.

[150] Могила Симеон — господар Волощини (1601-1607), потім Молдавії (1607-1609). Батько славетного церковного і культурно-просвітнього діяча України Петра Могили.

[151] Замойський Ян (1542-1605) — польський гетьман коронний (з 1576 р.), визначний польський політик і полководець. З метою розшпрення і зміцнення польської держави намагався підкорити Волощину.

[152] Фелин — повітове місто в Естонії.

[153] Лжедмитрій І (помер у 1606 р.) — політичний авантюрист-самозванець, який видавав себе за сина Івана IV Дмитрія царевича. Є дані, що це був чернець-утікач Григорій Отреп'єв. Із загонами польської шляхти вдерся в Сіверську Україну, залучив українських козаків і в 1605 р. вступив у Москву, став царем. Був убитий під час народного повстання.

[154] Собеський Ян (1629-1696) — польський король (1674-1696) і полководець. Народився в Олеську на Житомирщині в сім'ї воєводи. Брав участь у Берестецькій та Зборівській битвах і 1683 р. примусив турків зняти облогу Відня. У складі його війська в цій кампанії були українські козаки. Безуспішно намагався запровадити в Польщі спадкову монархію. Заувага web-упорядника: цілком очевидно, що автор має на увазі не пізнішого польського короля Яна Собєського (народився 1629 р.), тож ніяк не міг бути сучасником Сагайдачного (помер 1622 р.), як стверджує примітка у книжці, але його батька - Якова Собєського, учасника битви під Хотином 1621 р.

[155] Бантиш-Каменський Дмитро Миколайович (1788-1850) — український історик, автор чотиритомної «Истории Малой России...» (1822).

[156] Антонович Володимир Боніфатійович (1844-1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф. Один із організаторів Київської громади, «хлопоман». Автор понад 300 наукових праць, попередник М. Грушевського.

[157] Варна — місто в Болгарії на узбережжі Чорного моря.

[158] Лжедмитрій ІІ (помер у 1610 р.) — авантюрист і самозванець, висунутий польськими панами після провалу авантюри Лжедмитрія І. В 1608 р. опанував з польським та українським козацьким військом Тушино (звідси кличка «тушинський злодій»), плюндрував російські села та міста. Убитий у грудні 1610 року.

[159] Ахтіяр — татарське поселення, збудоване на руїнах Херсонеса Таврійського у XVI ст. Після приєднання Криму до Росії в 178З р. тут було збудовано військовий порт, названий Севастополем.

[160] Плетенецький Єлисей (1554-1624) — український церковний і культурний діяч, родом із Західної України, учасник православного собору в Бресті. З 1599 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври. З допомогою Сагайдачного відібрав від короля монастирські маєтності. Заснував при Лаврі друкарню і паперову фабрику в Радомишлі.

[161] Борецький Іов (Іван Матвійович, помер 1631 р.) — український церковний, політичний і освітній діяч. Народився в с. Вірчому на Львівщині, Навчався у Львівській братській школі та за кордоном. На початку XVII ст. — вчитель, ректор Львівської братської школи, в 1615 р. організував Київську братську школу. В 1620 р. і до кінця життя — Київський православний митрополит. Існує припущення, що він — автор знаменитого антиуніатського памфлета «Пересторога».

[162] Балабани — український шляхетський та духовний рід. Найвідоміший з них Гедеон Балабан (1530-1607) — Львівський єпископ, спочатку прихильник унії, а потім її гострий противник. У 1582 р. виступив проти впровадження григоріанського календаря. У 1585 р. допоміг братству відновити друкарню І. Федорова, але намагався підкорити братство під єпископську владу. що відповідало інтересам феодалів.

[163] Синоп — місто і порт у північній Туреччині на узбережжі Чорного моря, на яке часто нападали запорозькі козаки.

[164] Кінбурнська коса — піщана коса в північній частині Чорного моря між Дніпровським лиманом і Ягорлицькою затокою. Довжина близько 40 км, ширина 8-10 км.

[165] Осман (Осман II, 1605-1622) — турецький султан (1618-1622). В 1621-1622 роках вів війну проти Польщі. В 1620 р. розбив поляків і козаків під Цецорою. Наступного року зазнав жорстокої поразки під Хотином.

[166] Володислав (Володислав IV Сигізмунд 1595-1648) — польський король (1632-1648). В період польської інтервенції к Росію претендував на царський престол. За його королювання розпочалася визвольна війна під проводом Б. Хмельницького.

[167] Бородавка (Неродич) Яцько (помер у 1621 р.) — гетьман запорозьких козаків. Обраний наприкінці 1619 р. виписними і нереєстровими козаками. які повстали проти польсько-шляхетського гніту. Змушений був укласти угоду з реєстровцями перед лицем турецької агресії. Вступив у війну з турками. Але у зв'язку з певними військовими невдачами та браком провіанту був скинутий з гетьманства на користь П. Сагайдачного і невдовзі страчений.

[168] Копистенський Захарія (псевдонім — Азарія, помер 1627 р.) — український письменник, культурний і церковний діяч родом з Перемишля. У 1610 р. переїхав до Києва. Найвидатніший твір «Палінодія» (1619-1622), спрямований проти унії та Ватикану.

[169] Тисаровський Ієремія — Київський архієпископ, який висвячував на митрополита Петра Могилу в 1632 р.

[170] Ходкевич Ян Кароль (1560-1621) — польський полководець, великий гетьман литовський (1605-1621). Учасник придушення повстання Наливайка. Брав участь в облозі Смоленська в 1611 р. Командував військами Польщі та Литви в походах на Москву в 1612 та 1617-1618 роках, де зазнав поразки. Помер у Хотині під час оборони в польсько-турецькій війні.

[171] Тут автор згідно з літописними джерелами перебільшує роль Б. Хмельницького. Насправді як керівник військового підрозділу участь у Цецорській війні брав батько Богдана — Михайло. Б. Хмельницький, тоді ще молодий козак, попав у турецьку неволю. Згодом його викупила мати.

[172] Чорний Григорій (Грицько, помер у 1630 р.) — гетьман реєстрового козацтва (1628-1630). Брав участь у поході козаків під проводом М. Дорошенка на Крим (1628). Обраний гетьманом, проводив угодовську політику щодо шляхетської Польщі, вів боротьбу проти нереєстрових козаків та випищиків. На початку повстання Тараса Трясила козаки схопили Чорного і стратили.

[173] Жмайло Марко — запорозький гетьман, керівник селянсько-козацького повстанця 1625 р. Був скинутий з гетьманства старшиною реєстрового козацтва, яке склало з польним гетьманом С. Конецпольським Куруківську угоду.

[174] Бурляй (Бурлюй, Бирляй, ім'я невідоме) — гадяцький полковник. У 1624 році здобув Синоп, учасник повстання Б. Хмельницького.

[175] Конецпольський Станіслав (1591-1646) — польський магнат, коронний гетьман (1632-1646). Брав участь в облозі Смоленська 1611 р., походах на Москву (1612), Цецорській битві (1620), де потрапив у полон до турків. Повернувшись у 1623 р., очолив польське-шляхетське військо на Україні. Зазнав багато поразок у битвах з козаками (1625, 1630 тощо). Після жорстокого придушення повстання 1637 і 1638 років установив на Україні режим жорстокого гноблення.

[176] Дорошенко Михайло (помер у 1628 р.) — гетьман реєстрових козаків (1625-1628). Вперше згадується в документах про Хотинську битву як козацький полковник і прихильник П. Сагайдачного. Брав участь у повстанні під проводом М. Жмайла. Уклавши як гетьман Куруківську угоду, поліпшив становище реєстрового козацтва, але не соціальних низів. Реорганізував реєстрове козацтво, створивши 6 городових полків (Білоцерківський, Канівський Київський, Корсунський, Переяславський і Черкаський). Загинув при облозі Кафи.

[177] Бургас — портове місто в нинішній Болгарії на березі Чорного моря.

[178] Карасубазар — нині Білогорськ, районний центр у Криму.

[179] Трясило Тарас — запорозький гетьман, керівник селянсько-козацького повстання 1630 р. Він же — Федорович Тарас.

[180] Лащ Самійло — польський шляхтич XVII ст. Чинив жорстокі розправи над українськими селянами, що повставали проти польської шляхти. У 30—40-х рр. очолив збройну банду, яка робила на Київщині і на Волині грабіжницькі напади на села і виганяла селян на роботу в маєтки Конецпольського.

[181] Петражицький-Кулага Іван (помер 1632 р.) — гетьман реєстрового козацтва (1631-1632). Належав до угодовської верхівки козацької старшини, яка домагалася від польсько-шляхетського уряду феодальних привілеїв та урівняння її в правах з польською шляхтою. Намагався перешкодити козацьким походам на Чорне море. У вересні 1632 р. на раді в Масловому Ставу був позбавлений гетьманства, а згодом страчений у Каневі.

[182] Боплан Гійом (Левассер, 6л. 1600-1673) — французький військовий інженер, родом з Нормандії. В 1630-1648 рр. перебував на службі в польського уряду, керував будівництвом фортець на півдні України, в тому числі й Кодака. Автор відомої книги «Опис України».

[183] Сулима Іван Михайлович (помер у 1635 р.) — гетьман запорозьких козаків. Народився в с. Рогощах, поблизу Чернігова, в родині дрібного шляхтича. Служив помічником управителя маєтків Жолкевського в Борисполі та Баришеві. Відтак перейшов на Січ. Брав участь у морських походах 1621, 1628, 1633 років. У 1635 р. знищив фортецю Кодак. За допомогою реєстровців був схоплений і разом з п'ятьма найближчими соратниками четвертований у Варшаві.

[184] Мелюс — перекручена назва річки Міус та прилеглої до неї місцевості. В деяких варіантах думи цього перекручення нема: «Стали вони до Міуса, до байрака добігати».

[185] Караїмович Ілляш (помер у 1648 р.) — генеральний осавул запорозького реєстрового козацтва. Дотримувався угодовської політики щодо польської шляхти. У квітні 1648 р. разом з І. Барабашем на чолі реєстровців виступив байдаками супроти повсталого Б. Хмельницького. В Кам'яному Затоні основна маса реєстровців на чолі з Джалалієм учинила повстання і перейшла на бік Б. Хмельницького під Жовті Води. Караїмович та Барабаш були страчені повстанцями.

[186] Барабаш Іван (помер у 1648 р.) — військовий осавул реєстрового козацького війська. Належав до угодовської частини старшинської верхівки. Навесні 1648 р. разом з І. Караїмовичем очолював загін реєстровиків, спрямований М. Потоцьким на придушення повстання Б. Хмельницького. Під керівництвом Ф. Джалалія реєстровці повстали, вбили Барабаша та інших зрадників і приєдналися до війська Б. Хмельницького.

[187] Павлюк (Бут) Павло Михнович (помер у 1638 р.) — гетьман нереєстрового козацтва, керівник повстання 1637 р. Брав участь у взятті Кодака, але врятувався від смерті. Очолив козацько-селянське повстання 1637 р. Після Кумейського бою відступив на південь під Боровицею, де з'єднався з іншим загоном повстанців. Після капітуляції погранив до рук польського гетьмана М. Потоцького і був страчений у Варшаві.

[188] Розраїння — непорозуміння.

[189] Інаєт-Гірей — кримський хан. Вів боротьбу проти ставленика султанської Туреччини хана Кан-Теміра (1637). У цій боротьбі йому допомагав Павло Бут.

[190] Томиленко Василь (помер у 1654 р.) — учасник визвольної війни 1648-1654 рр. До війни — реєстровий козак. У діях 1648-1649 рр. брав участь як хорунжий гарматний. У 1653 р.— чигиринський полковник. З 1654 р.—військовий осавул. У грудні 1654 р. як наказний гетьман очолював козацькі полки. Загинув у бою з поляками лід Брацлавом.

[191] Скидан Карпо Павлович (помер у 1638 р.) — полковник запорозьких нереєстрових козаків, один із керівників селянське козацьких повстань на Україні в 1617-1618 рр. Після поразки повстанців під Кумейками очолював повстання на Лівобережжі, відтак перейшов на Січ. Навесні 1638 р. вирушив на Подніпров'я разом з Острянином. Тяжко поранений у червні у бою під Жовником, був схоплений військом Потоцького і, мабуть, страчений.

[192] Кизима (Кизим Богдан, помер у 1638 р.) — активний учасник козацько-селянського повстання на Україні в 1637 р. Організував чотиритисячний козацький загін на Київщині. Після невдалої спроби об'єднатися з головними силами повстанців відступив на Полтавщину. Був схоплений військом Потоцького, але загін боровся й далі під керівництвом його сина — Кизименка, якого потім теж схопили. Батька й сина чекала однакова страшна кара — обох посадили на палю за мурами воєводського замку в Києві.

[193] Потоцький Микола (помер у 1651 р.) — польний, відтак коронний гетьман Польщі. Походив з магнатського роду. Керував придушенням повстань на Україні в 1637-1638 роках. Був захоплений у полон після поразки під Корсунем (1648). Б. Хмельницький віддав його кримському ханові. З полону був викуплений за великі гроші. Керував польським військом у битві під Берестечком, брав участь у підписанні Білоцерківської угоди (1651}.

[194] Гуня Дмитро Тимошович — один із керівників селянсько-козацьких повстань на Україні в 30-х роках XVII ст. В 1637 р. брав участь у повстанні Павлюка. Після невдачі під Боровицею не захотів капітулювати і прорвався на Запорожжя, де його було обрано гетьманом. У 1638 р. взяв участь у повстанні під проводом К. Скидана та Я. Остряиина. Після поразки під Ковнином відступив на Слобідську Україну. Навесні 1640 р. керував спільним походом донців та запорожців на Туреччину. Дальша його доля невідома.

[195] Боровиця — тепер село Чигиринського району Черкаської області.

[196] Кисіль Адам Григорович (1580-1653) — український магнат, прихильник шляхетської Польщі. Часто, ведучи переговори з керівництвом козацько-селянського війська від імені Польщі, задурював їх обіцянками, які потім не виконувалися. Це було, зокрема, в 1637 р. під Боровицею і в 1649 р. під Зборовом. Королівський уряд щедро винагороджував Кисіля за його дворушницьку політику, наділяючи його велетенськими земельними угіддями і високими чинами, до київського воєводи включно. Заувага web-упорядника: ця примітка подає надто категоричну характеристику Адама Киселя.

[197] Остряниця (Острянин Яків, помер у 1641 р.) — один із керівників козацько-селянського повстання 1638 р. Походив з київських козаків. На початку 1638 р. був обраний гетьманом нереєстрового козацтва. Після поразки під Жовнином відступив на Слобідську Україну, оселився в Чугуївському городищі. Був убитий під час заворушення на тлі суперечностей між старшиною та рядовим козацтвом.

[198] Бойовище під Кумейками (Примітка автора)

[199] Рав — рабин, служитель іудейського релігійного культу.

[200] Тугай-Бей — перекопський мурза. За наказом хана Іслам-Гірея III на чолі 6-тисячного загону брав участь у битвах під Жовтими Водами та під Корсунем. Вирішальної ролі у перемогах військ Б. Хмельницького ця допомога не мала.

[201] Ярослав — місто в Східній Польщі, нині Жешувське воєводство. Розташоване на лівому березі Сяну.

[202] Скамня — лава.

[203] Кричовський (Кричевський Станіслав (Михайло), помер у 1649 р.) — київський полковник (1648-1649), сподвижник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Брестського воєводства. Служив у польському війську, а з 1643 р. займав посаду чигиринською полковника реєстрових козаків. У 1647 р. узяв на поруки заарештованого Хмельницького і цим урятував його від розправи. В 1649 р. очолював козапько-селянські війська, які обороняли північні кордони України. Захоплений у полон, заподіяв собі смерть.

[204] Ольшанський Максим (Кривоніс (Перебийніс) Максим, помер у 1648 р.). Походив з Вільшани. Перший полковник Б. Хмельницького. Створив своїм загоном загрозу оточення польського війська під Корсунем та під Пилявцями, чим вирішально вилинув на переможне закінчення обох битв. Влітку 1648 р. окремим військом громив шляхту на Правобережній Україні. Восени був відкликаний Б. Хмельницьким для походу на Польщу. Помер від чуми під Замостям.

[205] Полтавський Мартин (Мартин Пушкар, помер у 1658 р.) — полтавський полковник, керівник повстання на Лівобережній Україні проти гетьмана І. Виговського, один із соратників Б. Хмельницького, учасник багатьох битв, зокрема Берестецької.

[206] Богун Іван (помер у 1664 р.) — сподвижник Б. Хмельницького у визвольній війні 1648-1654 років, вінницький полковник, часто виконував функції наказного гетьмана, керував відступом козацько-селянського війська у нещасливій Берестецькій битві.

[207] Імовірно Матвій Гладкий, перший гадяцький полковник, страчений у 1652 році.

[208] За деякими новішими даними (І. Крип'якевич), сина Б. Хмельницького було тяжко побито, але не на смерть.

[209] Хмельницького було вкинуто до в'язниці за наказом чигиринського воєводи Конецпольського.

[210] Кількість польського війська на Україні значно перевищена. У загоні Стефана Потоцького було трохи більше двох тисяч відбірних вояків.

[211] Ганжа Іван (помер у 1648 р.) — уманський полковник. сподвижник Б. Хмельницького. До повстання служив к надвірному війську О. Конецпольського. Під час Жовтоводської битви 1648 р. умовив реєстрових козаків перейти на бік повсталих. Після Корсунської битви визволяв Уманщину. Героїчно загинув у Пилявецькій битві.

[212] Джеджалій (Джалалій) Филон — кропивнянський (ічнянський) полковник, визначний військовий діяч визвольної війни 1648-1654 років. Служив сотником реєстрового Переяславського полку, разом з черкаським сотником Б. Товпигою очолив повстання реєстрових козаків у Кам'яному Затоні. Брав участь у битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Зборовом, Берестечком. Під час Берестецької битви був обраний наказним гетьманом. Після 1654 р. доля невідома.

[213] Кількість і втрати польського війська під Корсунем також дещо завишено.

[214] Д. Яворницький. Істор. запор, коз. Т. II, с. 249. (Примітка автора). М. Костомаров. Богдан Хмельницький. Т. І. с. 302. (Примітка автора)

[215] Тузлук — розсіл, у якому солять рибу.

[216] Школа — тут іудейськам синагога.

[217] Балаки — розмови.

[218] Нечай Данило (помер у 1649 р.— сподвижник Б. Хмельницького, брацлавський полковник (1648-1651). Загинув у нерівному бою під час віроломного нападу польсько-шляхетського війська. Подвиг Нечая народ оспівав у багатьох піснях та думах.

[219] Морозенко (Мрозовицький) Станіслав (Нестор), помер у 1649 р. — наказний корсунський полковник, сподвижник Б. Хмельницького у визвольній війні 1648-1654 років. Походив з української шляхти. Вчився в Краківському та Падуанському університетах. Влітку разом з І. Ганжею та М. Кривоносом виганяв шляхту з Поділля. У 1649 р. очолював козацьку кінноту Б. Хмельницького. Загинув під Збаражем. Народ уславив його в пісні «Ой Морозе, Морозенку».

[220] Митрополит Київський — Київським митрополитом з 1647 по 1657 роки був Сильвестр Косів. Насторожено ставився до політичних стосунків Б. Хмельницького з царською Росією. Виступав проти унії, за урівняння в правах православного духовенства з католицьким.

[221] Паїсій — Ієрусалимський патріарх, який під час визвольної війни здійснював подорож у Москву через Україну.