Оповідання п'яте (роки 1710—1734)

занепад Війська Запорозького


Смуток на Запорожжі

Під час атакування російським військом Чортомлицької Січі значна частина запорожців, як і щоліта, була на рибальстві й полюванні у Великому Лузі. Звістка про зруйнування Січі не один день, не один тиждень переходила з річки на річку, з байраку на байрак, поки обійшла все Запорожжя, і товариство кілька тижнів збиралося і переходило з місця на місце, поки нарешті скупчилося до місця, де річка Кам'янка впала у Дніпр, і прилучилося там до кошового отамана Петра Сорочинського. Останній повернувся з Криму ні в тих ні в сих, бо через мир з царем хан не наважився без дозволу султана подати запорожцям помочі.

Упорядкувавши на Кам'янці Кіш, Сорочинський через Кизикермень знову поїхав у Крим, щоб просити протекції хана, а тим часом до Нової Січі почали прибувати ватага за ватагою й ті запорожці, що були з Гордієнком. Частина їх відбилася од шведського війська під час перевозу через Дніпр у Переволочині, частина прибігла од устя Бугу, і нарешті більшість, як я вже згадував у попередньому оповіданні, вирядив на Запорожжя з-під Очакова сам король шведський Карл XII, не маючи чим запорожців годувати. Бракувало ще тільки невеликого гурту найзавзятіших січовиків та самого Гордієнка.

Смуток оповив душі запорожців, що забігли аж до татарських кордонів. Туга за зруйнованою ненькою Січчю, що була свідком великих подій, та за батьком Великим Лугом, що споконвіку годував запорожців, розпукою пригнітила їм серце, і мимоволі у всіх вставало питання, чи не ліпше було б скоритися цареві, аби тільки жити на своїх рідних степах та у Великому Лузі. У перші ж місяці після шведчини на Коші вже чулися голоси за те, щоб поклонитися цареві і просити його ласки. Може б, воно так і сталось, коли б з України не йшли такі тяжкі вісті. А до Нової Січі надходили чутка за чуткою: що тих козаків, котрі були біля Мазепи, хоч би навіть мимоволі, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано у Сибір. Навіть тих козаків, що й не були біля Мазепи, позасилано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками. З тих козаків, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повітря, вогкості та недобрих харчів гинула майже половина, решта ж поверталася на Україну каліками. Незважаючи на те, замість померлих та покалічених козаків російський уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. «Якщо ви прийдете на Україну, — переказували запорожцям з Гетьманщини, — то всі загинете. Єднайтеся з татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали»309.

Опріч «канальських робіт», українських козаків почали посилати на Північний Кавказ — «на лінію» — обороняти російські кордони од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та од пропасниці. Про походи «на лінію» та про недолю пробування там збереглася навіть народна пісня:

У Глухові, у городі, в усі дзвони дзвонять,
Та вже ж наших козаченьків на лінію гонять,
У Глухові, у городі, стрільнули з гармати —
Не по однім козаченьку заплакала мати.
У Глухові огні горять, у Полтаві димно,
На могилі гетьман стоїть — геть там його видно.
«Допевняйся, пан-гетьмане, допевняйся плати,
Як не будеш допевнятись — будем утікати».
«Ой, ідіте ж, панове, до Петра, до свата,
Ой, там буде вам, панове, велика заплата —
По заступу у рученьки та ще лопата!»
Сидить козак на могилі, сорочку латає;
Ой, кинувся до черешка — копійки не має.
Їхав козак на лінію та й вельми обдувся,
Іде козак із лінії — як лихо, зігнувся310.

Під впливом таких звісток з України, коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710 прислав до Коша листа, умовляючи запорожців одцуратися бусурманів та просити ласки царя, то кошовий отаман Йосип Кириленко з товариством написав йому дуже докірливу й глузливу одповідь. Скорочуючи її, скажу, що там запорожці, між іншим, писали:

«Дивуємося, що ваша милість не соромиться звати себе Війська Запорозького і обох боків Дніпра гетьманом, коли ми вашої милості на той уряд не обирали, а піднесені, вашамилість, під мушкетами московськими».

«Прикладаєш, ваша милість, до себе титул Війська Запорозького, коли воно тепер до регіменту вашої милості не належить і не хоче належати; та й Січа Запорозька, гніздо Військове, джерело й захист вольностей військових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Галагана, невдячного за хліб наш військовий, перевертня й зрадника, знищена й зруйнована, нашій батьківщині на вічну неволю».

«Як маєш бути, ваша милість, гетьманом обох боків Дніпра, коли на тогобочній стороні, чи теж Україні, князь Голицин, воєвода київський, владою своєю московською опанував і немилосердні здирства людям чинить».

«А як же, ваша милість, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник і під пильним доглядом міністра царського лишаєшся, без волі котрого нічого не владен чинити, а без печаті його нікуди писати!»311.

Це було писано 2 червня, а 3 серпня у запорожців вже був новий кошовий Лаврентій Степаненко, за підписом котрого запорожці послали гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Галагана. З тієї скарги видно, що Галаган не
Запорозький зимівник
задовольнився зруйнуванням Січі, а й після зруйнування її нападав з ватагами своїх людей на запорозькі зимовники та бекети312, хватав неповинних людей та видавав російським урядовцям на муку та заслання і чинив запорожцям всякі шкоди. За такі вчинки свого покручня запорожці у своєму листі не пошкодували на його голову всяких прокльонів, та тільки все те пішло марно, бо Галаган був у царській ласці, збудував собі біля Боровиці добрий будинок і жив, як кажуть, «паном на всю губу», глузуючи з безсилого лютування своїх бувших товаришів.

Тим часом до осені 1710 року справа з переходом запорожців під протекцію кримського хана була вирішена і, зважаючи на те, що російський уряд погрожував послати військо, щоб зігнати запорожців з Кам'янки, за згодою турецького султана для Січі Запорозької призначене було інше місце, нижче Тавані, недалеко Олешок, біля протоки Кінської та лиману Кардашина. Тільки запорожці того року не вспіли перейти у Олешки, бо султан турецький, під впливом шведського короля, розірвав мир з царем і розпочинав нову війну.

Похід Гордієнка на Україну

На початку листопада з Бендер прибув до Коша на Кам'янку Гордієнко і тут після бурхливої ради був знову обраний кошовим отаманом. Користуючись війною Туреччини з Росією, Гордієнко напровесні 1711 року вийшов з кількома тисячами запорожців з Січі на захід і, сполучившись з невеликою силою татар та Пилипом Орликом, разом з ними уступив в Україну. Треба гадати, що нижченаведений уривок пісні згадує саме про цю зустріч Орлика з запорожцями.

Ой, прибила хвиля човник,
Човник-лебедочку.
Ой, вискочив з нього Орлик
Та й почав бесідочку:
«Пугу, братця, пугу!
Пугу, запорожці!»

Справа Орлика та Гордієнка спочатку пішла добре. Україна радо вітала запорожців, своїх давніх оборонців, і охоче приставала до козаків Орлика. Умань, Богуслав та Корсунь охоче піддалися Орликові. Разом з запорожцями козацькі ватаги, зібрані Орликом, навіть погромили генерального осавула Бутовича, посланого Скоропадським з гетьманськими козаками проти Орлика, самого ж Бутовича захопили у бранці, та тільки і Гордієнка, й Орлика спіткало розчарування. Ні козаки, ні татари не мали добрих гармат і через те не спромоглися добути Білої Церкви, де засіла у замку російська залога з гарматами, а поки вони облягали те місце, татари кинулися грабувати людність та заганяти людей у неволю. Ніякі благання Орлика до Калги-султана, щоб спинив орду, не пособили, татари погнали у Крим тисячі українського люду і тим, зрештою, загубили справу Орлика, бо одвернули од нього земляків.

Похід на Самарські городки

Поки Гордієнко з Орликом та Калгою-султаном ходили на Україну, хан кримський Девлет-Гірей пішов на російські землі Муравськими шляхами, а позаяк ті шляхи виводили на Слобожанщину, то татари й напали на слободи й городи Харківського полку. Сюди ж за собою хан закликав і тих запорожців, що не пішли за Гордієнком, та ті не схотіли воювати своїх земляків і умовили хана добути раніш Кам'яний Затон та Самарські городки. Хан повернув з Слобожанщини на Самар і разом з запорожцями добув Новосергієвський городок, а російську залогу забрав у неволю; Новобогородська ж спільники не спромоглися добути, бо ні у татар, ні у запорожців не було гармат, і хан, покинувши Самар, подався з ордою у Крим.

Тим часом проти татар вибрався генерал Бутурлін з російським військом та гетьман Скоропадський з українськими козаками. Не маючи вже з ким воювати, вони атакували Новосергієвський городок і, добувши його, повистинали запорозьку й татарську залогу, що там було засіла, а всіх селян з села Вільного за те, що ніби вони допомагали запорожцям, вивели за місто і по жеребку десятому одрубали голову, кому ж припало лишитись живому, тих разом з жінками та дітьми було заслано у Сибір.

Перехід запорожців в Олешки

Від Новосергієвська Бутурлін та Скоропадський вільно пішли на південь. Запорожці уступались перед великим їхнім військом і, покинувши устя Кам'янки, перевезлися на татарський бік Дніпра та й отаборились у призначеному їм місці біля Олешок. Сюди ж вийшов з ордою хан і не пустив далі російського війська.

Війна царя Петра І з Туреччиною 1711 року скінчилася для нього нещасливо. Після перемоги над шведами він легковажив ворогів і занадто необачно пішов на турків, аж на річку Прут. Там його зустрів турецький візир великим військом, а запорожці з Гордієнком перетяли позад нього всі шляхи, захоплювали обози і одрізали російське військо од Дніпра.

Становище царя Петра Олексійовича стало дуже скрутним — турки почали оточувати його військо і, щоб зрятуватись, він мусив одкупитись грішми та ще зректись на користь турків багатьох своїх придбань, а саме: повернути туркам Азов з землями по низах річок Дону та Міусу, зруйнувати й розкопати Кам'яний Затон та Самарські городки, а гармати з Кам'яного Затону віддати туркам і «відняти свою руку» од запорожців разом з усіма землями, що до них з давніх часів належали.

Коли султан перемовлявся з російським послом про замирення, то у Стамбул їздили, як представники од України й од Запорожжя, Пилип Орлик та Кость Гордієнко. Вони дуже домагались того, щоб султан примусив царя зректись всієї України, та посол роздав візиру та іншим султанським радникам 100 000 червінців313, і султана умовили згодитись на одлучення од Росії самого тільки Запорожжя, що ж до України, то з неї Правобережна мусила повернутись знову до поляків. Лівобережна ж лишилася за царем.

По скінченню війни Гордієнко прибув з своїм відділом січовиків до Олешківської Січі і почав порядкувати січові будівлі. Фактично у цей час запорожці володіли й значною частиною Правобережної України, поки поляки не вспіли ще забрати її до своїх рук. Це виходить з того, що наприкінці року 1712 Гордієнко призначив полковником в Умань січового товариша Поповича та й ще посадив своїх людей у інші міста України.

За ворожі вчинки запорожців та Гордієнка російський уряд видав під той час наказ, щоб на Запорожжя не пускати з Гетьманщини нікого, а коли б хто пішов, так того не пускати назад. Незважаючи на той указ, люди, як і колись, тікали з Лівобережної України і не давали Війську Запорозькому дуже зменшуватись, та й взагалі після війни 1711 року становище Війська Запорозького поліпшало, бо після зруйнування Самарських городків та Кам'яного Затону запорожці знову стали хазяїнами всіх земель, які од віку їм належали. Завдяки ж згоді
Місцевість, де була Олешківська Січ. Роки 1712-1728.
з татарами людям стало можливим жити по всіх запорозьких вольностях безпечно од татарських наскоків, і через те береги запорозьких річок, а також захисні байраки, балки та вибалки хутко почали вкриватись зимовниками й бурдюгами втікачів з обох половин України.

Проте добрі часи запорозького життя протяглися, недовго. Під час миру з Росією запорожці не дуже-то потрібні були ханові, і татари скоро почали чинити їм утиски. Олешківська Січ була зовсім одірвана од земель Запорожжя і до того стояла у дуже сумній та непридатній місцевості. Замість широкого Дніпра тут повз Січ бігла вузенька річка Конка з дуже піскуватими берегами, і ті піски вітрами несло навіть у cаму Січ. Сумний вигляд мала й сама Січ, бо замість гарної церкви,спаленої у Чортомлицькій Січі, тут була маленька й невисока церковка, схожа на курінь, з стінами, зробленими з очерету, і з нап'ятим парусом замість даху. Серце козацьке щеміло, дивлячись на свою Нову Січ та згадуючи веселі простори Базавлуку, татари ж ніяк не хотіли дозволити запорожцям перейти з кошем знову на Базавлук, а примушували лишитись в Олешках, щоб мати їх на своїх очах. Потім хан одібрав од запорожців право брати у Прогноях сіль вільно, а примусив платити за неї мито. Третє горе запорожців було у тому, що під час руїни Чортомлицької Січі вони стеряли всі свої гармати. Січ Запорозька була тепер не оборонена, і татарам вільно було повсякчас захопити її до своїх рук несподівано, а запорожців за непокору забрати в неволю. Хан не хотів дати запорожцям гармат од себе, коли ж Гордієнко знайшов і одкопав на низу Дніпра гармати, заховані у пісках кошовим отаманом Морозом під час його невдалого походу на море, і хотів тими гарматами риштувати Січ, то хан погрожував знайдені гармати одібрати собі, так що запорожцям довелося знову захоронити їх у пісках у потайному місці.

Дуже тяжко було запорожцям терпіти те, що бусурмани, котрих запорожці звали поганцями, вороги святого хреста, що їх козацькі діди й прадіди споконвіку били, тепер намагались бути їхніми панами і примушували їх навіть воювати татарських та турецьких ворогів і за бусурманів проливати свою кров. Більшість запорожців мала це навіть за гріх, і через те не дивно, що вже починаючи з року 1714, між товариством запорозьким почались розмови про те, як би все-таки вирватись з непевного свого становища і повернутись знову під протекцію християнського царя.

Іван Малашевич

Найповажнішим представником партії, прихильної до російської зверхності був на Запорожжі Іван Олексович Малашевич, обраний року 1714 кошовим отаманом. Прихильники завзятого Гордієнка з часом почали страчувати свій вплив на громаду і того ж року з пропозиції Малашевича на військовій раді у Січі вирішено було послати до царя Петра Олексійовича через гетьмана Скоропадського прохання прийняти знову Військо Запорозьке під свою руку.

Російський уряд не згодився на бажання запорожців та й не мав змоги згодитись, бо всі землі запорозькі на підставі Прутської умови одійшли до Турецької держави і без нової війни султан їх не оддав би Росії. Невдалий кінець заходів Малашевича зробив його становище у Січі ніяковим, і восени того ж року замість Малашевича запорожці обрали кошовим Василя Осипова.

Чутки про зносини запорожців з російським урядом, певно, дійшли до хана, бо тієї осені він послав кошовому отаманові наказ, щоб з усім військом вийшов на Каланчак і зчинив там присягу ханові на тому, щоб додержуватись його протекції. Такі домагання дуже обурили всіх запорожців, а тут ще татари одібрали у них всі Дніпрові гирла і почали брати мито з рибалок. Під впливом тих утисків запорожці знову послали прохання до Петербурга про те, щоб їх прийнято було під царську руку, од присяги ж ханові ухилились, сказавши, що більшість товариства розійшлася на той час по плавнях.

При тій нагоді Кость Гордієнко поїхав до хана клопотатись на користь Війська Запорозького, доводячи ханові, що його утиски примусять запорожців знову піддатись цареві. Добре відомий ханові і навіть султанові, Гордієнко мав вплив у Бахчисараї, і року 1715 хан Каплан-Гірей, щоб прихилити Військо Запорозьке до себе, подарував йому Кизикерменський перевіз через Дніпр з усіма од нього прибутками.

Незважаючи на те, попередні татарські утиски зміцнили на Січі прихильну до Росії партію, і року 1716 вона, взявши гору, знову обрала кошовим отаманом Івана Малашевича. Скоро після обрання, а саме 3 травня, Малашевич послав листа до миргородського полковника Данила Апостола314 з проханням, щоб заступився за Військо Запорозьке перед гетьманом та царем, а пізніше послав про те саме листа гетьманові Скоропадському. Наслідком всіх цих прохань був тільки од російського уряду дозвіл переходити на Україну поодиноким запорожцям, «до зради непричетним» і то при умові, щоб вони вже не вертались на Запорожжя, а служили на Гетьманщині сердюками.

Зрозуміло, що Військо Запорозьке та й сам Малашевич не того хотіли, і з Січі на Гетьманщину ніхто не рушився.

Лихі вісті з України

Таке становище тяглося до року 1722. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, а сам тим часом дужче та дужче обмежував автономію України315. Людність українську все дужче обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку все дужче мучили всякими роботами і не тільки вже у Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по річці Камишівці, у Астрахані на гирлах та на будуванні кріпостей по кавказькій «лінії». З усяким роком козацтво українське тануло, мов страсна свічка на повітрі. Рахують, що тільки за п'ять років (1720-1725) на державних роботах померло біля 20 000 козаків, ганяли ж козаків на роботи не п'ять років, а з самого початку шведської війни з року 1700. Згадки про тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглися навіть у народних піснях:

Ой, дали хлопцям широкі лопати
Та послали хлопці молодого та канави копати.
Ой, летів ворон да із чужих сторон
Та летячи кряче;
Ой, сидить хлопець та над канавою
Та жалісно плаче;
Ой, летів ворон та із чужих сторон
Та, летячи вгору, крикнув:
«Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький.
Ой, тутечки не привикнув!
Ой, продай же, тату, та воронії коні
Та викупи мене, хлопця молодого,
Із темної неволі!»

Врешті козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня, і переверталися на хліборобів-посполитих. Полковничі уряди почали роздавати великоросіянам, року ж 1722 до гетьмана була приставлена так звана «Малороссийская Колегия», до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.

Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібранням од нього останньої влади, що року 1723 вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.

Кари й утиски на українських козаків не припинялися й після того: ще року 1723 було вислано 10 000 козаків на Кавказ, над Каспійське море, будувати там кріпость св. Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилася, то року 1724 на їх місце було послано 10 000 других полків козацьких316.

Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725 потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя і навіть купці, їдучи у Крим, повинні були обминати Січ.

Початок Гайдамаччини

Під час недолі, що панувала на Україні, Гордієнкові не дуже трудно було своїм впливом на січове товариство знищувати вплив Малашевича, і запорожці лишалися в Олешках, скоряючись своїй долі. Нудьгуючи без війни, найбільше завзяті з січовиків гуртували біля себе ватаги голоти і водили ті ватаги за Синюху на Правобережну Україну. Там саме одбувався передостанній акт трагедії українського життя: поляки, користуючись своїм правом, що набули за Прутською умовою, опанували Україну своїм військом, винищували всякі згадки про козацтво і повертали людей у кріпаків. Мов та галич, налетіли на Україну нащадки тих панів польських та магнатів, що під час повстання Богдана Хмельницького та боротьби з Дорошенком або загинули од козацьких шабель, або повтікали. Слідом за панами прокрадались на Україну й євреї. З'явилися знову оренди шинків, річок, озер та перевозів, а щоб держати селян у покорі, пани, як і сто літ до того, позаводили надвірні роти козаків.

Згадуючи одвічну мету існування козацтва — оборону поневоленого люду, — ватаги запорожців виходили з Олешок та з Гарда на Бузі і чинили напади на маєтки польських панів, а іноді навіть виганяли їх з цілої округи. Визволяючи, хоч на невеликий час, поневолений люд. Ті ватаги запорожців, що ходили
Гайдамацька ватага на Україні
на поляків, хоч і з відома Коша Запорозького, але на свою відповідальність, разом з людьми, що приставали до ватаг на самій Україні, почали зватись гайдамаками.

Іноді такі гайдамацькі ватаги шарпали й своїх спільників — татар, та тільки за те Кошу доводилося дорого розплачуватись: після всякого такого нападу на Січ прибували татарські мурзи і примушували кошового платити утричі більшу суму, ніж коштувало пограбоване у татар добро.

Час від часу кримський хан викликав з Січі полк або два запорожців і посилав їх воювати то черкесів, то калмиків, то своїх непокірливих мурзів, і Військо Запорозьке, хоч і дуже неохоче, а мусило те робити. Життя у Січі було сумне, бо через непридатну, піскувату місцевість в Олешківській Січі рідко коли пробувало більше, як тисяча — півтори товариства, останні ж більш охоче пробували по старих Січах, та ще на річках Самар та Буг, і не тільки у літню добу, а навіть зимували там по бурдюгах та зимівниках. Таким чином, Олешківська Січ тільки через те вважалася осередком Запорожжя, що у ній пробував кошовий отаман з старшиною та переховувались військові клейноди.

Тепер місце, де була Олешківська Січ, засипане пісками та обсаджене лозою, так що замість січових руїн можна бачити тільки самі кучугури й шелюги.

По весні року 1727 цариця Катерина І317 зійшла з світу, і політика російська враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрі II318 владу у державі спершу забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий319. Обидва вони були ворогами Малоросійської Колегії. Ту Колегію враз було скасовано, а всемогутнього на Україні Вільмінова притягнено до суду, на літо ж року 1727 на Україні були оповіщені вибори нового гетьмана, причому російський уряд застеріг українську старшину, що ніхто інший не буде затверджений на гетьманському уряді, як тільки полковник Миргородського полку Данило Апостол.

Українська старшина і взагалі громадянство, не розуміючи того, що повернення на Україні до старих порядків зроблене не з переконання у потребі такого повороту, а тільки з ворожнечі до вельмож, що стояли біля влади за часів Петра І, раділи, мов діти, і чутка про полегкості на Україні скоро дійшла й до Січі Запорозької і підняла там вплив Малашевича та прихильників російської зверхності, так що того ж року, 19 жовтня, кошовий отаман Павло Федорів за згодою товариства послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку.

З тих заходів знову нічого не вийшло. Росія не хотіла воювати з Туреччиною, а через те й не хотіла прийняти у свою владу Запорожжя; проте, маючи на увазі, що відносини Росії до Туреччини взагалі погіршали ще з часів походу царя Петра на персів, російський уряд визнавав корисним під час війни з турками мати запорожців на своєму боці і через те перестав надалі дратувати їх, як дратував до того.

Кривда запорожцям од татар

Тут, на Запорожжі, сталася подія, що, зрештою, повернула запорозьке життя у російську течію і назавжди знищила в серці Гордієнка надію зберегти автономію Запорожжя під протекцією кримського хана та турецького султана.

У грудні 1727 року Калга-султан (друга особа після хана) прибув до Бугу і звелів всім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2000 душ, покинути все і йти за наказом хана з ним на Буджак утихомирювати тих мурзів, що неначебто повстали проти хана. Запорожці послухали Калгу-султана і разом з тими татарами, що були під його рукою воювали Білгородську орду. Але через якийсь час виявилося, що Калга-султан робив все те не за наказом хана, а повставши проти його влади. Слідом за тією чуткою на Буджак прибув сам хан з невеликим військом і, захопивши Калгу-султана до своїх рук, вирядив до Стамбула на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.

Вихід запорожців з Олешок

Коли чутки про цю подію розійшлися по всіх річках та лугах Запорожжя, то зрозуміло, що все товариство надзвичайно обурилось проти татар і проти всіх прихильників татарської зверхності. Тим часом на Січі, де пробувало здебільшого старе козацтво, що ненавиділо московські порядки, за невеликий час до того прихильники татарської зверхності взяли гору і 23 травня 178 року знову обрали кошовим отаманом Костя Гордієнка. Тоді вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди. Під проводом завзятого ворога бусурманів — старого Івана Гусака вони, сівши на 40 байдаків, прибули в Олешківську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Коли ж Гордієнко і бувший кошовий отаман Карпо Сидоренко почали говорити про те, що російські канальські роботи гірші за турецьку каторгу, то прихильники Гусака й Малашевича Сидоренка побили, а од Гордієнка одібрали клейноди, а самого забили в кайдани.

Після того, забравши владу до своїх рук, прихильники московської зверхності, погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменем через Дніпр на правий берег і пішли на місце Старої Січі та устя Чортомлику. Там запорожці вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на старе місце.

Зараз після того Іван Гусак вирядив до Петербурга посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийнято під російську зверхність, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Коша, був виданий наказ гетьманові і всім пограничним начальникам, що пускати на Україну можна тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою. Проте на словах запорозьким посланцям сказали, що, як трапиться нагода, то їх приймуть-таки у підданство.

Коли на Січ дійшла звістка про те, що цар запорожців не приймає, то через опаску помсти з боку татар та турків за зраду, запорозьке товариство почало хвилюватись і погрожувало кошового Гусака вбити за те, що призвів Військо до такого непевного становища. Через те Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі і хотів через Гетьманщину прибути у Київ до воєводи графа Вейсбаха320 та його було припроваджено до гетьмана.

Устя річки Кам'янки, де була Січ
з року 1730 до року 1734.

Після втечі Івана Гусака очі всього Запорожжя знову звернулися на Костя Гордієнка. Тільки він один своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву. Ланцюги були зняті з Гордієнка зараз же після того, як Кіш перейшов на Базавлук, і він ще й під час кошевства Гусака жив на Січі вільно і у пошані, тепер же, лишившись без кошового отамана, запорожці знову було обрали кошовим Гордієнка, але він, може, через свої немалі роки, а може, через пережиту тяжку од товариства образу рішуче одмовився од кошевства. Коли ж січове товариство почало просити його послужити громаді і погодити знову Військо з ханом, Гордієнко зараз же забув свою образу, не хотів помщатись і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, що запорожці покинули Олешки тільки через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі ухилятися од ханської протекції.

Хоч Гордієнкові й пощастило полагодити відносини запорожців з ханом й султаном, а проте останній через який час прислав бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлику, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені знову покинути Стару Січ, запорожці все ж таки не схотіли повертатись у піскуваті Олешки, а року 1730 осіли Січчю на усті річки Кам'янки, з котрої їм було зручніше, ніж з Олешок, приєднатися при нагоді до російського війська.

А події справді йшли до такого єднання: 25 червня 1731 року цариця Анна Іванівна321 видала графу Вейсбаху указ на збудування цілої низки кріпостей од устя Самари по Орелі і до Дінця. І от граф, обмірковуючи, як обороняти ту «Українську лінію», дійшов думки, що найкращою обороною її були б запорожці, котрі й заступали Україну од татар більше двох віків. Серпня 31 він за згодою з царицею послав кошовому отаманові Івану Малашевичу таємного листа, застерігаючи, що вже наближається час, коли цариця згодиться знову прийняти запорожців у свою службу.

Такий час справді хутко наближався. Року 1733 помер польський король Август II322. Після його смерті за польську корону почали змагатись син Августа Фрідріх323, котрого підтримували Австрія й Росія, та Станіслав Лещинський324, якого хотіла сама Польща та підтримувала Франція. Лещинський, шукаючи собі підпори, звернувся за поміччю до турецького султана, кримського хана та кошового отамана Війська Запорозького Малашевича. Не знаючи, як викручуватись, Малашевич звернувся за порадою до російського фельдмаршала Мініха325, а той вдався до цариці, радячи їй скоріше прийняти запорожців під свою протекцію, не довести їх до служби ворожій стороні. От 31 серпня 1733 року на Січ була послана царицина грамота, котрою провини запорожців прощались і вони приймались у російське підданство.

Певно, що та царська милість не впала б на Гордієнка, одвертого й запеклого ворога російської держави, та він не дожив до того дня, коли Запорожжя віддавалося на ласку цариці. Він помер у Кам'янській Січі 4 травня 1733 року. Січове товариство, пригадуючи одверту душу, завзяття й лицарство свого кошового отамана, поховало його, як годилося лицареві, з мушкетною пальбою і на північ од Січі, де було січове кладовище, насипало над його домовиною таку саму могилу, яка була насипана над домовиною Івана Сірка у Чортомлицькій Січі. Та могила і хрест над нею збереглися й до наших часів над Козацьким Річищем (дніпровою протокою) недалеко села Кам'янки на Таврії.

Другий вихід на Базавлук

Хрест на могилі Костя Гордієнка-Головка

На початку року 1734 сталася рішуча хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли у Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало, що запорожці повинні були б воювати проти російського війська, бо воно вже було у Польщі і руйнувало маєтності прихильників Лещинського.

При тій нагоді Білецький рішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він з кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитись з ханом, справді ж з дороги повернув назад і попрямував на Базавлук, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом все останнє військо з Кам'янської Січі теж до Базавлуку, і все Військо Запорозьке, сполучившись там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлуку.

З своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз вже не таїлися, а послали кримському ханові Каплан-Гірею звістку, що вони не можуть бити на свою віру і на своїх земляків, українських козаків, що воюють поруч з російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам'янки на Базавлук почалося затяжне листування та перемовляння між російським урядом та турецьким. Почали доходити, чия ж то земля той Базавлук. Турки посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де саме осіли запорожці, російський же уряд послав своєму посланцю у Стамбул наказ, щоб не доводити до війни з Туреччиною, а говорити, ніби російська імператриця ніякого діла до запорожців не має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселилися знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши таке од російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухали б, то примусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькій землі.

Поки тяглося те листування між сусідами, запорожці, отаборившись над річкою Підпільною, біля несходимої пущі Лугу-Базавлуку, робили навколо свого нового Коша окопи і розпочали січові будівлі, не рахуючись з тим, кому та земля належала на папері, бо знали, що справді та земля разом з Дніпром, річкою Підпільною та Базавлуком споконвіку була запорозька.

Літом того ж 1734 року старий сіромаха Пилип Орлик, що, покинувши після смерті Карла XII Швецію, проживав у Салоніках, прислав разом з кримським ханом до запорожців листа, умовляючи їх одцуратися ворогів — гнобителів неньки України, та листи його не зробили на запорожців ніякого впливу, бо всі були захоплені радістю з приводу переходу на рідні місця.

Проте турецький султан не хотів так легко зректися запорожців, а тим більше запорозьких земель, що за Прутською угодою одійшли під його державу, і послав у Білу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом російська цариця, прийнявши запорожців під свою протекцію, лишає їх на землі падишаха та ще й робить там кріпость. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлуці російський уряд не робить, запорожцям же, мовляв, наказано слухатись султанових наказів. А тим часом сам викликав кошового отамана Івана Малашевича з старшиною у Білу Церкву, і там кошовий і всі його товариші кількістю 153 чоловік 2 вересня 1734 року присягнули на вірність цариці.

Скоро після того з запорожцями за їх проханням була підписана у городі Лубнах умова, на підставі котрої вони приймались у підданство російських царів. Головні підвалини тієї умови були такі:

1) Всі провини запорожців проти Росії забути.

2) Мешкати запорожцям по тих місцях, де року 1709 зруйнована їхня Січ.

3) Користуватись запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а по степах полювати безборонно, починаючи од російських кордонів.

4) Мати запорожцям свою старшину за своїми звичаями.

5) Бути вірними російському престолу і пильнувати кордонів держави російської.

6) Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.

7) Запорожці мають отримувати за свою службу платні щорічно 20 000 карбованців на все Військо.

Після того на Січ було послано російського генерала Тараканова326, щоб передати Війську подарунки і одібрати од запорожців присягу. Довідавшись, що посланець наближається до Січі, кошовий отаман і все товариство рішили зустріти його якнайбільше урочисто. Військо вийшло за Січ і стало по обидва боки шляху, а Малашевич привітав тут Тараканова промовою. Після промови кошового запорожці палили з мушкетів та з гармат, а коли увійшли у Січ і приступили до церкви, що до того часу була вже збудована, то генерала зустрів панотець і одправив молебень. Після служби Військо зібралось на майдані на раду. Там було вичитано царську грамоту про те, що запорожці приймаються під Російську державу, доручено Запорозькому Війську нові військові клейноди, і все Військо кількістю 7115 козаків присягнуло. Виявилося з курінних реєстрів, що всіх запорожців у той час налічувалось біля 20 000, та тільки більшість їх, як і завжди, була на вольностях.

Скоро після того на Січ прибув і посланець турецького султана з грішми, подарунками і листами од хана та Орлика, щоб умовляти запорожців не передаватись до Росії, та було вже запізно: запорожці зустріли його без великої пошани і дорікали за проданих у неволю товаришів, одповідь же на листи Орлика та хана дали глузливу та лайливу.

Жовтня 10, року 1734 кошовий отаман Іван Малашевич повідомив графа Вейсбаха, що ті запорожці, котрі не були в Січі під час присяги, присягнуть, коли повернуться на Січ, у присутності своїх курінних отаманів.

З четвертого та п'ятого моїх оповідань можна бачити, що, починаючи од часів смерті кошового отамана Івана Сірка, сила й вага Війська Запорозького хутко почала зменшуватись, і з незалежної од сусідніх держав військової громади, що року 1648 спромоглася разом з Богданом Хмельницьким підняти на ноги й узброїти народне українське військо у 200 000 козаків, вона менше, ніж через сто літ, року 1734, перейшла у підданство Росії вже як підлежне російському генералу козацьке військо, без зазначення навіть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як військо Донське, Уральське й інші. Дивуватись тому нема чого, бо сто літ раніше сусідні з Запорожжям держави — Польща та Росія мали дуже небагато постійного війська, і 20 000 запорожців тоді являли собою велику силу, у XVIII ж сторіччі, коли Російська держава легко виставляла у поле по триста тисяч війська, запорожці, що лишились у такій самій кількості, як і у XVII віці, і до того не могли вже мати помочі на знесиленій та пригніченій Україні, стратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав вік, коли завзяття та вдача окремих людей страчували на війні свою вагу і доба лицарства одходила в минулу давнину.

 

------------------------------------------------------------------

[309] Д. Яворницький. Істор. запор. коз. Т. ІІІ, с. 480 (Примітка автора)

[310] М. Грушевський. Істор. Укр. с. 423 (Примітка автора)

[311] Д. Явориицький. Істор. запор, коз. Т. ІІІ, с. 482. (Примітка автора)

[312] Бекет — військовий пікет.

[313] М. Грушевський. Іст. Укр. c. 419. (Примітка автора)

[314] Апостол Данило Павлович (1654-1734) — миргородський полковник (1683-1727). гетьман Лівобережної України (1727-1734). Походив із знатно о старшинського роду. Підтримав І. Мазепу, а відтак перекинувся до Петра І. Брав участь у Полтавській битві та в переслідуванні шведів, за що й був удостоєний високих царських почестей.

[315] М. Грушевський. Іст. Укр. с. 423-428. (Примітка автора)

[316] М. Грушевський. Іст. Укр. с. 432. (Примітка автора)

[317] Катерина І Олексіївна (1684-1727) - імператриця Росії (1725-1727). Народилася в сім'ї литовського селянина Скавронського, який переселився з Литви до Ліфляндії. З 1703 р. в цивільному шлюбі з Петром І. По смерті Петра 1 з допомогою Меншикова здобула трон. Сподіваючись на війну з Туреччиною, по слабила утиски козацтва, дозволила провести гетьманські вибори. Марнотратниця, сприяла цим викраданню державних коштів чиновниками.

[318] Петро II Олексійович (1715-1730) — імператор Росії (1727-1730), внук Петра І. Фактична влада за його царювання перебувала в руках Верховної таємної ради.

[319] Долгорукий Василь Володимирович (1667— 1739) князь, російський дипломат при Петрі І. Посол Росії в Данії (1707-1720), в Парижі (1720-1722). Був членом Верховної таємної ради і прихильником «кондицій», запропонованих Анні Іванівні з метою обмеження її влади, за що потім був страчений.

[320] Вейсбах Йоганн-Бернгард (помер 1735 р.) - генерал кавалерії російського війська, уродженець Богемії. У 1707 р. перейшов з австрійської на російську службу. Брав участь у Полтавській битві. В 1731 р. був призначений київським генерал-губернатором. У 1735 р. одержав наказ провести каральну експедицію в Крим супроти татар, але, збираючись у цей похід, несподівано помер. Похований у Полтаві.

[321] Анна Іванівна (1693-1740) — російська імператриця (1730-1740), дочка царя Івана V Олексійовича. племінниця Петра І. При ній правила придворна німецька кліка Бірона.

[322] Август ІІ Сильний (1670-1733) — польський король (1697-1706; 1709-1733) і курфюрст саксонський (Фрідріх Август І, 1694-1733). Розбитий Карлом XII у 1706 р. відрікся від польської корони. Після розгрому шведів під Полтавою був відновлений на польському престолі.

[323] Фрідріх II (1712-1786) — прусський король (1740-1786). Боровся за загарбання слов'янських земель. Не ставши королем Польщі, захопив частину її земель для Пруссії — Сілезію, верхів'я Вісли.

[324] Лещинський Станіслав (1677-1766) — польський король (1704-1711; 1733-1734). Вперше був обраний королем на вимогу Карла XII, військо якого в той час знаходилося в Польщі. Уклав союз з І. Мазепою. Після поразки шведів під Полтавою утік до Франції. Вдруге став королем у 1734 р., але змушений був зректися престолу.

[325] Мініх Бургард-Хрістоф (1683-1767) — генерал-фельдмаршал російської армії, німець за походженням. За Петра І керував будівництвом водних каналів. Під час російсько-туренької війни 1735-1739 років командував російськими військами. Проводив політику обмеження гетьманської влади на Україні, хотів сам стати "управителем Малоросії".

[326] Тараканов Олексій Іванович — російський генерал. Був сенатором і губернатором у Смоленську, відтак командиром ландміліцьких полків на Україні та членом військової колегії.