Оповідання шосте (роки 1735—1775)

Нова Січ


Упорядкування Січі на р. Підпільній

Кобзар співає про минулу славу України.
Малюнок Сластьона.

Осівши напровесні року 1734 новим Кошем над річкою Підпільною, недалеко устя річки Базавлуку, запорожці, почуваючи себе у небезпеці од помсти татар за свою зраду їм, якнайскоріше почали робити навкруг Коша окопи та зміцнювати своє нове гніздо засіками, на вали ж постягали біля десятка гармат, захованих по берегах Дніпра з давніх часів у пісках.

Поки навкруг Січі робились окопи, усередині її будувались курені та інші січові будинки і була закладена дерев'яна церква святої Покрови, без якої, на думку запорожців, не повинна б існувати й сама Січ. Тільки далеко не все товариство запорозьке могло прикласти рук до упорядкування Нової Січі, бо частина козаків, як звичайно, пішла на рибальство та полювання, а кільком полкам довелося-таки взяти участь у змаганні польських королів Августа III та Станіслава Лещинського, тільки вже не на боці останнього, як того домагався кримський хан, а на боці російського ставленика Августа III.

Від часів Прутської умови, за якою Правобережна Україна знову досталась Польщі, та до часів Нової Січі польські пани, зрештою, винищили нове, незалежне од панів козацтво, зорганізоване Палієм та його товаришами, і одновили порядки, що були до часів повстання Богдана Хмельницького. Я вже казав у попередньому оповіданні, що з метою скорішого залюднення спустошених земель Правобережної України, польські пани закликали на свої дідизни переселенців з Лівобережної України, обіцяючи їм всякі пільги. Звичайно на землях, призначених під селитьбу, пани виставляли на палі дошку з кількома рядками дірочок, і ті дірки визначали, скільки років поселенці мають володіти грунтами, не платячи панам оренди і не працюючи на них. Необачні люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на Гетьманщині, тисячами переходили на правий бік Дніпра до грунтів, по яких дехто з них жив ще з своїми батьками до згону, не гадаючи про те, що станеться в будучині.

Час минав, а пани щороку забивали кілками на своїх дошках по одній дірочці, а як тільки всі дірки були позабивані, селяни опинилися без власних грунтів і цілком у панській неволі. Одночасно з поневоленням селян одновлялася на Україні й унія. Вона хутко насувалася з заходу і нарешті запанувала й на Брацлавщині та Київщині.

Неспокій на Україні

Засмучений неволею український люд почав пильно прислухатись до оповідань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки визволили Україну од панів; зробили всіх селян вільними, а найбільш завзяті з селян почали міркувати, чи не можливо б знову зробити так, як зробив колись Богдан Хмельницький.

Під час такого настрою у народі польські пани на Україні поділились на дві партії і заклали спілки, що звалися конфедераціями. З тих спілок одна тягла за Станіслава Лещинського, закликаючи собі на поміч татар, друга ж — за Августа III і прикликала собі на поміч російське військо. Колотнеча між панами почалася ще у році 1733. Вони узброювали селян, складали з них сотні надвірних козаків, призначаючи сотниками здебільшого досвідчених у військових справах виходців із Запорозького Війська, і ходили грабувати й нищити панів іншої конфедерації. Простому людові подобалося грабування панів, і він охоче кидав хліборобство і йшов у надвірні козаки.

Україна вітає гайдамаків. Малюнок Сластьона.

З весни року 1734 в Україну уступило російське військо, а разом з ним козаки з Лівобережної України і кілька полків Війська Запорозького під проводом бувшого кошового отамана Івана Білецького. Всі вони почали нищити маєтки й городи прихильників Лещинського, піднімаючи разом з тим народ до повстання проти панів ворожої конфедерації. Побачивши, що польських панів б'є і російське військо, і запорожці, народ Правобережної України зрозумів це так, що цариця, мовляв, прислала своє військо, щоб визволити людей од панів та євреїв, і з поміччю захожих запорожців почав збиратись у ватаги і громити панів, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.

Особливої сили набуло повстання українського люду на Брацлавщині. Там старшина надвірних козаків князя Любомирського327, запорожець Верлан328, назвавши себе полковником Війська Запорозького, скупчив до себе чималі ватаги узброєного люду, поділив його на сотні і завів у своїх ватагах козацький устрій. Ті ватаги повстанців поляки прозвали гайдамаками, і та назва збереглася навіть до наших часів у прикладі до людей свавільних, завзятих та жорстоких.

З своїми ватагами Верлан пішов походом по всій Брацлавщині, руйнуючи панські маєтки, вирізуючи орендарів, ксьондзів та уніатських попів і примушуючи людей присягати на вірність російській цариці. Згодом він перейшов з Брацлавщини на Поділля й Волинь: громив невеликі хоругви польського війська, здобув Жванець та Броди і своїми загонами сягав аж до Кам'янця та Львова.

На Поділлі хвиля повстання була підхоплена левенцями, що ще з часів великого руху козаччини кублилися понад Дністром, ховаючись у тяжкі часи у Волощину, а в Галичині — опришками, і згодом докотилася до верховин Пруту, Черемошу й у Карпати до гуцулів, де продержалася аж до року 1745 під проводом прославленого у народних піснях Довбуша.

Ой, попід гай зелененький
Ходить Довбуш молоденький.
На ніженьку налягає,
Топірцем ся підпирає
Та й на хлопців покликає:
«Ой ви, хлопці, ви, молодці!
А сходіться враз докупці,
Бо будемо раду мати,
Де підемо, розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопці, ідем спати,
Бо маємо рано встати.
Та вставайте всі раненько,
Убирайтеся борзенько
У постоли скирянії,
У волоки шовковії,
Бо зайдемо та до Дзвінки —
До Штефанової жінки». —
«Ой Довбушу, ти, пане наш,
Там пригода буде в нас!» —
«Ви на мене уважайте —
По дві кулі набивайте,
Станьте, хлопці, під ворота,
А я піду під віконце —
Чи спить моє любе серце?»

Мигейський поріг на р. Буг, біля якого
найбільше кублилися гайдамаки.

Рух українського люду на Київщині та Брацлавщині було припинено зовсім несподівано. Станіслав Лещинський того ж року втік з Польщі за кордон, пани ж його партії скорилися російському урядові і разом просили оборонити їх од нападів гайдамаків та допомогти їм вгамувати непокірливих селян. Російський уряд згодився на те, і ті самі начальники російського війська, котрі нещодавно закликали селян до помочі їм проти панів, того ж 1734 року над осінь погромили ватаги Верлана й інших привідців гайдамаків, а далі почали винищувати по Україні і дрібніші гайдамацькі загони; вишукувати й захоплювати навіть поодиноких козаків і без жалю віддавати їх на суд тим же польським панам, котрі од них потерпіли. Можна вгадати, який був той суд: гайдамакам і всім, хто не хотів коритись панам, поляки завдавали нелюдських мук і здебільшого навіть замордовували на смерть.

Багато при цьому загинуло люду, і тільки дрібним гайдамацьким ватагам та поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути329 або поховатись понад Бугом по байраках Запорожжя.

З цього часу, себто з першого року існування Нової Січі, життя Війська Запорозького сполучилося з життям гайдамаків, що найбільше кублилися на острові Мигеї на Бузі, у Чуті та по глибоких байраках, що спадають до Бугу, Інгулу та Інгульця.

Проте на Західній Україні — Волині, Поділлі, Галичині й на Покутті гайдамацький рух ще довго не вщухав, і у народній поезії ми маємо дуже докладні думи про одну щасливу для повстанців баталію біля Городецьких ставків, чи озер, і про нещасливу — у лісі під Шаргородом на Поділлі.

I

Годі, годі, козаченьки, в обозі лежати,
Ой, ходімо під Гусятин жидів розбивати!
А в п'ятницю до полудня жидів розбивали,
А в суботу в Іванківцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько своїм знати дає:
Ой, з-за гори високої да з зеленої дубини
Ідуть ляхи на три шляхи за півтори милі.
Крикнув козак запорозький да на свої люди:
Йдеть волинський воєвода — баталія буде!
Перед себе десять тисяч ляхів проганяли,
На крижовій доріженці там ся іспіткали,
Дали ляхам привітання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки із міста Зінькова,
Ой, летіли вражі ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить їх з-під Городка на півтори милі.
Гей показав Медвідійко богатирську славу,
Що потопив панів ляхів в Городецькім ставу.
А волинський воєвода з гори поглядає:
Пан Борейко без кульбаки охляп утікає.
Нещасливий місяць квітень настав у сім року;
Рейментарю Борейкові потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану воєводі:
«А вже ж мені з козаками воювати годі!»
Борейкова дружинонька волає до неба,
Оден каже до другого: розійтися треба!
Нещасная баталія під Солонківцями,
Лежать ляхи з юнаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонківцях із ляшеньків висока могила!
Борейкова дивізія в той час замішала
Да й лядському всьому війську шика поламала.
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з гармати;
Не по однім по ляшеньку заплакала мати,
В славнім місті, у Кам'янці, стрельнули з рушниці,
Не по однім по ляшеньку плакали сестриці.

II

Ідуть ляхи на Вкраїну, все собі думають,
А до лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргороді. В лузі дають знати:
Да вже ж ляхи, пани-брати, козаків вішають.
Гей, із лісу із Кичмана сталася там зрада,
Ах пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський рементар в коло луг обточив,
А Підгурський з молодцями в очі їм заскочив.
«Вийди з Вербки Медвідійко, лугу рятувати,
А вже ж нам тут, пане-брате, прийде загибати».
Прибіг з Вербки Медвідійко луга рятувати,
Не міг ляхам дати ради, мусив утікати.
Гей, закликав Медвідійко сотника Сорича:
«Сідай, брате, ляхів гнати аж до Жабокрича».
Біля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козаків, як шпаконьків, на паль повбивали.
Не питайся на Вкраїні, ляше, доріженьки,
Тільки гляди, де по дубках висять козаченьки...
По нещасній Україні слинула новина:
Не єдного смерть спіткала козацького сина!
Да вже ж нам тут, пане-брате, більше не гуляти:
Борейчики, скурві сини, будуть нас вітати.

Новий устрій земель Запорожжя

План Покровської Січі: 1) Церква св. Покрови; 2) Паланка; 3) Пушкарня; 4) Скарбниця; 5) Башти; 6) Новосіченський ретраншемент; 7) Базар (Шамбаш); 8) Ківш; 9) Кладовище.

Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Малашевич, упорядкувавши Нову Січ, разом подбав і про упорядкування всіх земель запорозьких і поділив їх на паланки, або, як би сказати по-теперішньому, — повіти, призначивши у всяку паланку невеликий виділ війська з полковником та іншою полковою старшиною. Всіх паланок до року 1764 на Запорожжі було п'ять. На правому боці Дніпра: Буго-Гардовська з осередком у Гарді, на річці Буг, біля устя Сухого Ташлику; Інгульська — між річками Інгульцем та Дніпром, з осередком на місці, де була Кам'янська Січ, та Кодацька, угору Дніпра до річки Омельнику з осередком у Старому Кодаку. На лівому боці Дніпра були:

Самарська паланка — між річками Ореллю та Конкою, та Кальміуська — од верхів'я р. Вовчої до р. Кальміусу, Берди та Азовського моря. Року ж 1764 кошовий отаман Пилип Федорів (Лантух) виділив з Самарської паланки, що вже досить залюднилася, ще дві паланки: Орельську і Протовчанську по річках Орелі та Протовчі, та, опріч того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму паланку — Прогноїнську, на Кінбурнській косі, поміж Чорним морем та Дніпровим лиманом, де з давніх часів українські чумаки та запорозькі козаки брали сіль з Прогноїнських озер.

Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не хотіли мати їх своїми ворогами, а з другого ж — хан Каплан-Гірей, допомагаючи Лещинському, був з ордою у Кавшанах на Буджаку і сам навіть боявся нападу запорожців на Крим.

Увесь рік 1735 минув для запорожців спокійно, бо кримський хан за наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубані аж за Кавказькі гори — воювати персів.

Тим часом на Лівобережній Україні після смерті гетьмана Данила Апостола, що сталася 6 січня року 1734, російський уряд не дозволив обрати нового гетьмана. Ця сама по собі велика подія небагато важила для Війська Запорозького, бо, як я вже згадував, воно тепер було залежне не од гетьмана, а од старшого з російських генералів на Україні. Дужче відбилося на запорожцях те, що року 1735 помер генерал Вейсбах, котрий завжди дуже прихильно до них ставився.

Нова війна Росії з Туреччиною

Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв330 пізно восени року 1735 пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська од хвороб, Леонтьєв од річки Конки пішов назад. Чимало потерпіли од холодів і запорожці, повертаючись на Січ з порожніми руками.

Року 1736 Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, і фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен кошового отамана Війська Запорозького Івана Малашевича з старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухами орди, останньому ж війську йти разом з військом російським на Перекоп.

Скоро після того замість Малашевича кошовим отаманом удруге було обрано Білецького, і він з кількома тисячами запорожців брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а після того вдерся у Крим і біля річки Самарчику, зчепившись з татарським військом, що було під проводом Нурредіна-Салтана, упень його погромив. Сам Салтан при тому був убитий, а корогва його і бунчук були захоплені запорожцями. Після цього бойовища запорожці пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали у подарунок Мініху.

Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо і пішло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачивши свою несилу, підпалили при тій нагоді степи, і не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим зробили становище його дуже тяжким. Скоро у Мініха почали помирати люди, а ще більше коні, і він мусив повернути назад і видиратись з Криму серед попелу й диму. Багато при тому погинуло російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, одбиваючи татар, що слідкували за військом Мініха аж до Орелі. Не допустивши татар до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і примусили тікати до Криму, а догнавши їх, деякі татарські загони погромили і захопили у бранці трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана од цариці грамота і нові клейноди: срібна, позолочена булава, обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотирі менші корогви і чимало перначів для військової старшини.

Опріч зазначених походів, у запорозькому житті року 1736 були ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734, котрим пощастило зрятуватись у запорозьких землях, знову тепер згуртували коло себе побіля Бугу та у Чуті чималі ватаги гайдамаків і, продравшись лісами та байраками на Україну, почали знову руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і євреїв, як згадує гайдамацька пісня.

Славна Чута товстими дубами,
Ще славніша Чута Низом, козаками:
Що козаченьки завжди пробувають,
Із лядської України собі здобич мають,
Що драли ляхів, драли, обдирали,
Де був жид багатий, і того не минали,
Драли одамашки від польської ласки,
Драли карамзини, самі поносили,
Драли оксамити, шили шаровари,
Як загнали ляхів в кальнії болота,
Брали много срібла й злота.

Найбільшого страху полякам завдали цей раз гайдамацькі ватажки: Сава Чалий331, Грива332, Медвідь333, Харко334 та Гнат Голий335. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку і, піймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Потоцький надумав зробити з Чалого оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати до себе у службу, обіцяючи йому пошану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх бувших товаришів-гайдамаків по їх кублах, що добре йому були відомі. Починаючи з року 1737, він справді почав ловити гайдамаків і чинити, ганяючись за ними по запорозьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.

Другою подією на Запорожжі року 1735 було збудування, за наказом київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі Новосічинського ретраншементу, себто окопів з будівлею, у якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була запорожцям дуже неприємна, і вони почали навіть хвилюватись, але Іван Малашевич, що з початку року 1737 знову став кошовим отаманом, перестеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.

На початку року 1737 війна з турками та татарами поновилася знову. Військо Запорозьке, за наказом Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха у поході на Очаків, друга — повела перед військові генерала Ласія у поході на Перекоп: третя ж попливла байдаками у лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду понавколо Очакова.

Похід на Очаків був щасливий, і російське військо разом з запорожцями добуло його, останні ж два походи не дали помітних наслідків.

Року 1738 знову почалася війна. На цей раз розпочали її татари, набігши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося переймати татар на повороті та одбивати полоняників. Після того Мініх пішов походом за Буг і звелів туди ж іти і Війську Запорозькому. Кошовий отаман Іван Білецький виступив з військом теж за Буг і пробував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного кошового Похволитого почали звертатись інші, опріч Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.

Запорожцям і так уже доводилося дуже тяжко од затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився в Січі, і вони на раді склали листа до Білецького, дорікаючи йому, що покинув Січ: «Кошовому отаманові, — писали вони, — личить доглядати Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях».

Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулось на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739 знову мусило виступати у похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий отаман Яків Тукайло. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами і всією Молдавою. Цьому походові добре допомагала частина запорозького війська, що, випливши у Чорне море, підвозила у Дунай припаси і топила дрібні турецькі судна. Друге запорозьке військо, під проводом полковника Онисима Білого, вело перед армії генерала Ласія, що ходила на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм добути Арбатську кріпость.

Восени року 1739 турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тільки нашкодила. Під час чотирирічної війни запорожців загинуло біля 6000 душ, себто біля половини всього годящого до бою товариства. До того ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, так що товариство мусило розбігатися з Січі і гинуло з безхліб'я по лугах та байраках.

Торгівля Запорожжя спинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба й одежі. Російський уряд при замиренні не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і по пункту IX умови з Туреччиною «морська торгівля між Росією й Туреччиною повинна відбуватись тільки на турецьких кораблях». Щодо земельних меж, то умова 1739-1740 років віддала Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єланця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя перелічених річок оружною рукою.

В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол вступила Єлизавета Петрівна336.

Другий гайдамацький рух на Україні

Увесь час турецької війни народні рухи на Правобережній Україні не вщухали. Люди не хотіли коритись польській владі і гуртувалися по лісах, складаючи ватаги. Тільки на той час поляки мали завзятого собі оборонця у Саві Чалому. З полком найманого польського війська він стояв у Немирові і звідтіля без жалю вистежував і громив ватаги своїх бувших товаришів, а коли ті одного разу почали тікати на Запорожжя, то він скористався з того, що Військо Запорозьке було на війні, вскочив слідом за гайдамаками з полком поляків та волохів у запорозькі землі, зруйнував на Бузі запорозький Гард, не пошкодувавши навіть церкви і рибальських гардів (приладдя для рибальства).

Звістка про цю подію страшенно обурила не тільки гайдамацьких ватажків, а й Військо Запорозьке як громаду, бо зрада запорожця товариству була тяжкою ганьбою всьому Війську Запорозькому... І от один із гайдамацьких ватажків — Гнат Голий завзявся скарати Саву Чалого за його зраду. Взявши з собою десяток найзавзятіших товаришів, він потай пробрався у Немирів, де Сава проживав у доброму будинкові, і однієї ночі вдерся з кількома товаришами до Чалого в хату. Побачивши несподівано давнього свого приятеля на порозі хати. Сава зразу зрозумів, з якою метою той прийшов, і хотів було оборонятись, та Гнат Голий з товаришами поранили його списами і, захопивши живого у бранці, привезли у Січ, а там військовий суд засудив його до смертної кари, і Саву Чалого козаки забили киями.

Зрада Сави Чалого і кара на нього од запорожців зробили на Україні велике враження, оспівані у багатьох народних піснях, що кобзарі й до наших часів співають на Україні.

Ой, був у Січі старий козак, на прізвище Чалий,
Вигодував сина Саву337 ляшенькам на славу.
«Ой, чи бачиш, старий, сідий, а що твій син робить, —
Як полове запорожців — то в кайданах водить?»
Ой, як крикнув старий, сідий, та на запорожців:
— Хіба ж нема поміж вами удалих молодців?! —
Обізвався Гнатко-братко, та ні в віщо вбратись:
«Знаю, знаю пана Саву — можу з ним погратись».
— Ой, як можеш, брате Гнате, з Савою погратись,
Буде тобі, брате Гнате, у віщо й убратись! —
Ой, ще не світ, ой, ще не світ, ой, ще не світає,
А вже Гнатко з кравчиною коники сідлають.
Заїхали в нову корчму меду-вина пити.
Назбігались вражі ляхи, — хотіли побити.
Ой, вдарили запорожці навхрест шабельками,
Повтікали вражі ляхи попід рученьками.
Ой, був Сава в Немирові в тестя на обіді.
Та не знав він і не відав об своїй гіркій біді.
Приїжджає та пан Сава та до свого двору,
Питається челядоньки, чи все гаразд дома?
«Ой, все гаразд, пане Саво, і добра година:
Породила твоя пані хорошого сина;
Ой, все гаразд, пане Саво, та за одно страшно:
Виглядають гайдамаки із-за гори часто».
— Та нехай вони виглядають, — я їх не боюся! —
Єсть у мене війська много, — я з ними поб'юся! —
Ой, сів Сава кінець столу — та листоньки пише,
А Савиха молодая дитину колише;
Сидить Сава кінці столу — листоньки читає»
А Савиха молодая важкенько зітхає:
— Ой, ну, люлі, мале дитя, ой, ну, люлі, спати, —
Наїхали гайдамаки до нашої хати. —
А у того пана Сави весь двір на помості,
Приїхали та до нього козаченьки в гості.
«Здоров, здоров, пане Саво, а що ти гадаєш;
Здалека ти гостей маєш,— чим їх привітаєш?»
— Ой, чим же вас, милі братця, я буду вітати, —
От дав мені Господь сина, — буду в куми брати. —
«Ой, чом же ти, пане Саво, тоді не кумався,
Як у Січі з отаманом у вічі видався?
Та йшов же ти біля його та й не привітався?»
— Піди, хлопку, піди, малий, та уточи пива, —
Та вип'ємо з козаками за малого сина;
Піди, хлопку, піди, малий, та уточи меду.
Трудно-нудно на серденьку: головки не зведу!» —
«Не того ми наїхали, щоб пить, кумувати,
Хочем тебе, пане Саво, із душею взяти.
Було б тобі, пане Саво, Гард не руйнувати,
Коли хотів запорожців в куми собі брати!
Було б тобі, пане Саво, шкоди не робити,
Запорозьким козаченькам голов не лупити,
А піймавши у неволю — в кайданах не водити».
Ой, кинувся да пан Сава до ясної зброї, —
Та підняли пана Саву на ратища вгору.

Помщаючись за Саву Чалого, польські пани з чималим полком війська гнались за ватагою Гната Голого та, не догнавши її, напали на запорозький Гард і вдруге поруйнували його. Запорозький Кіш скаржився з приводу цього сенатові, і російський уряд листувався з польським урядом, та поляки так і одповіли, що Гард поруйновано за те, що запорожці набігали на Немирів і захопили там польського полковника Саву Чалого.

Після того наскоки гайдамаків на польських панів по Правобережній Україні довго не припинялись і викликали з боку польського уряду скарги у Петербург на те, що після війни Росії з Туреччиною не покликали Польщу до межування земель, і через те ніби запорожці захопили біля Синюхи польські землі. З приводу цього наприкінці року 1744 київський генерал-губернатор Леонтьєв наказав кошовому отаманові Якиму Ігнатовичеві розпитати запорозьких дідів і списати для нього, де справді була межа Війська Запорозького з Польщею.

З одповіді Коша Леонтьєву од року 1745 виявилось, що поміж запорожцями добре збереглись перекази про здобутки Війська за часів Богдана Хмельницького і попередніх гетьманів. Перш за все з уст дідів записали, що межа з Польщею була по річці Случі, і всі землі од Дністра до Дніпра складали сьогобочну (Правобережну) Україну. Інші діди, зрозумівши, що мова йде про землі виключно Запорожжя, обмежували їх так: запорозькі землі йшли на заході од устя р. Тясмину у Дніпр через Чорний ліс до р. Вись під Лебедин, далі р. Синюхою та Бугом до Очакова і лиманом, «поки кінь копитами дна достане», до устя Дніпра; до Запорожжя ж також належали Трахтемирів, де був запорозький шпиталь, та Келеберда й Переволочна на Дніпрі.

Суперечки за землі

Біля тих же часів почались суперечки за землі і на сході Запорожжя з донцями. Чим дужче слабшала татарська орда, тим більше татарських земель захоплювали запорожці і донські козаки. Землі по Міусу, Лугані, Бахмутці, Торцю, Кальміусу та Берді обидва війська мали тепер своїми, ворогували за них, навіть бились і скаржились одне на одного до Петербурга. Опріч того, козаки того й другого війська переїздили за Азовське море на рибальство і там билися за коси й лимани.

Року 1745 у змагання Війська Запорозького з донцями встряв нарешті російський уряд і царською грамотою наказав кошовому отаману Василю Сичу, щоб усі побудовані запорожцями на Єйських косах курені попалити і надалі запорожців на той бік Азовського моря не пускати.

Побачивши, як хутко заселялись суміжні з Запорожжям землі, запорожці звертались до сенату з проханням потвердити межі Війська Запорозького, та тільки замість того вони діждали, що на військових землях за наказом цариці Єлизавети знову почали будувати кріпості. Першим був збудований Ново-Архангельський шанець на річці Синюсі, проти української Торговиці. Другим було збудовано Орловський шанець біля Бугу, де тепер Ольвіополь.

Запорожці з колишньої партії Гордієнка почали, було, нарікати на Малашевича, що не обстоює давніх меж Запорожжя, але року 1750 сталася подія, що подала запорожцям надію на краще й заспокоїла їх: указом цариці од 22 лютого було одновлено на Україні гетьманство, причому козацькій старшині було загадано обрати гетьманом Кирила Розумовського, а указом 19 жовтня 1750 року велено Війську Запорозькому бути під рукою гетьмана України, як то у минулі часи було, до року 1708».

Порушення запорозьких вольностей

Тільки скоро Військо знову було пригнічене розчаруванням: гетьман Розумовський не мав майже ніякої влади і не тільки не обстоював запорозьких земель, а року 1751 навіть сам повідомив Кіш, що всі запорозькі землі на південь од Синюхи та Висі на 20 верст, протягаючись од Бугу до Дніпра, разом з устям р. Омельника віддаються під залюднення втікачам з Сербії, що прийшли на Україну під проводом полковника Хорвата338.

Та звістка, мов грім, ударила запорожців, і не вспіли ще вони од неї прочуняти, як року 1753 від запорозьких земель було одмежовано ще землі од устя р. Чорного Ташлику до устя річки Самоткані по Дніпру і розпочато будівлю кріпості святої Єлизавети (де зараз Єлисаветград)339. Одмежовані од запорожців землі було прозвано Ново-Сербією. Та й на цьому ще не скінчилось лихо запорожців, і того ж таки року 1753 на східному краї Запорожжя теж була одмежована частина запорозьких земель по річках Торець, Бахмутка та Лугань і од Донця та до Савур-Могили і теж віддана втікачами з різних слов'янських земель під назвою Слов'яно-Сербії.

Нові поселенці скоро не тільки посіли вищезазначені запорозькі землі, а почали силою зганяти з тих земель запорожців, що хоч і у невеликій кількості, сиділи по тих своїх вольностях зимовниками й бордюгами.

Гардових козаків нові поселенці найбільше утиснули. Пікінерські солдати не пускали запорожців рибалити або однімали наловлену рибу. Біля церкви запорозької пікінери збудували свої кухні, коли ж священик почав сперечатись, то пікінерський капітан заборонив священику без свого наказу правити у церкві службу.

У Січі з приводу цих подій одбувались бурхливі ради, та тільки з того нічого не виходило, і після дорікання старшині та бійок поміж себе товариство заспокоювалося на тому, що пошле скаргу цариці й гетьманові і одібрані землі будуть повернені Військові; ті ж з товариства, хто не знав, куди подіти своє завзяття, йшли у гайдамаки і ватагами набігали на польські й татарські межі.

Серпня 19, року 1753 на Січі було одержано царський наказ про те, що надалі Військові забороняється переміняти військову старшину без відома російського уряду. Тим указом упень руйнувався запорозький звичай обирати старшину щороку наново, а разом з тим одмінялося й право обирати старшину вільними голосами всього товариства, за своїм бажанням, бо російський уряд міг би й не дозволити обрати того, хто був йому небажаний.

Незважаючи на той наказ, 1 січня 1754 року на Січі одбулася рокова рада, на якій кошовим отаманом замість Ігнатовича було обрано Грицька Лантуха (Федорова). Довідавшись про те, що Лантух, не спитавшись російського уряду, взяв булаву кошового, а разом і владу над Запорожжям до своїх рук, гетьман Розумовський, що повинен був би обстоювати права Війська Запорозького, просив у цариці дозволу скинути Грицька Федорова з кошевства і, щоб налякати й інших, завдати йому за неслухняність мордування, та вже сама цариця лишила пропозицію Розумовського без наслідків.

Скоро після свого обрання на уряд Грицько Лантух, зважаючи на скарги поляків і татар на напади гайдамаків, послав військового осавула Петра Калниша340 з полком запорожців вишукувати й винищувати гайдамацькі кубла. Калниш вистежив ватагу гайдамаків на розі біля річки Бугу, і хоч вони завзято оборонялись пальбою з рушниць і навіть з гармат, обгородившись засіками, та запорожці добули їх і декого побили, а більшість порозганяли.

Проте цей погром гайдамаків був ні до чого, бо року 1755 вони так само чинили напади і на польські, і на татарські межі. Тоді Федорів надумав послати до гайдамаків старих дідів, щоб умовити їх покинути гайдамацьке життя. Діди порозшукували всі гайдамацькі кубла по Бугу й по Чуті, розказали їм, що лихими вчинками гайдамаків користуються російські вороги Війська Запорозького, щоб зовсім одібрати от Війська всі землі, а саме Військо скасувати. Гайдамаки разом з дідами плакали над лихою долею українського народу та приборканого Війська Запорозького і врешті, щоб не згубити останнього, пішли своєю волею за дідами на Січ, а у Січі кошовий отаман примусив їх присягнути на тому, що не будуть надалі гайдамачити, і без ніякої кари розпустив по січових куренях.

З цього випадку скористався ново-сербський генерал і наклепав на кошового й січову старшину, ніби вони покривають гайдамаків і поділяють з ними награбоване добро. Цей наклеп дійшов до самої цариці і за її наказом сталася нечувана, відколи існувало Військо Запорозьке, подія: кошового отамана Лантуха (перехрещеного російським урядом у Федорова) та осавула Чорного викликали до Глухова на суд і туди ж було Привезено й кількох запорожців, захоплених у Ново-Сербії на гайдамацтві.

Гайдамаків допитували, чи справді вони гайдамачили з відома Коша запорозького, а награбоване добро привозили на Січ і поділяли з військовою старшиною. Кати завдавали гайдамакам всяких мук, аби вони у тому признались, та тільки, коли гайдамаки, бувші запорожці, побачили, що разом з ними судять і батька кошового, то у розпачі попадали навколішки перед Лантухом і одноголосне ствердили, що гайдамачили проти волі січової старшини своєю сваволею.

Слідство над кошовим Лантухом тяглося цілий рік, і врешті його з пошаною пустили на Січ. Це порушення стародавніх прав Війська Запорозького, що тільки за військовою радою визнавало право судити кошового отамана, засмутило Військо і вкинуло у душу старих січовиків тяжкі передчування.

Найбільше Військо Запорозьке побоювалося за свої вольності, і ще до початку слідства про участь запорожців у гайдамацтві військова рада на початку року 1755 послала до Петербурга і до гетьмана Розумовського депутатів — колишнього кошового отамана Данила Гладкого, військового старшину Петра Калниша (перехрещеного у Петербурзі на Калнишевського) та писаря Івана Чугуївця, наказавши їм домагатись, щоб Військові Запорозькому була видана царська грамота на володіння військовими землями.

Депутатів продержали у Петербурзі цілий рік і, посилаючись на те, що по московських архівах не знайдено універсалу Богдана Хмельницького, рішили, що раніше, ніж розв'язувати питання про запорозькі землі, треба останні списати й перевірити по картах.

Поки та січова депутація оббивала пороги по столичних канцеляріях, генерал Ново-Сербії Хорват там же у сенаті клопотався про те, щоб Ново-Сербським полкам віддали всі запорозькі землі од північної межі униз Дніпром до острова Хортиці. Гетьман Розумовський, згоджуючись без суперечки на передачу запорозьких земель сербам, повідомив про те Кіш, але на Січі лист гетьмана збив таку бучу, що кошовий Федорів 20 серпня 1756 року одповів Розумовському, що коли б од Війська Запорозького одібрали зазначені землі, то воно не мало б рації служити «Всеросійському престолу».

Такою одповіддю Грицько Федорів натякав на те, що у розпачі Військо Запорозьке змушене буде знову передатись під турецьку зверхність, і той лист зробив такий вплив у столиці, що Хорвату було одмовлено у його домаганнях.

Межування запорозьких земель

Року 1757 до кріпості св. Єлизавети почали збиратися уповноважені на списування земель і меж Запорожжя: од гетьмана Розумовського, од Коша і од Ново-Сербських та Слобідських полків; та тільки межування не одбулося, бо російський уряд не прислав інженерів та землемірів, а тим часом поселенці, мов сарана, щодня набігали на запорозькі землі з України й Молдави і, дістаючи листи на володіння землями по річках та байраках Запорожжя, виганяли старих запорожців з їхніх зимовників, одбирали пасіки та худобу і осідали, хто де хотів, між Бугом та Дніпром цілими слободами.

Таке становище примусило запорожців у 1758 році знову послати у Петербург депутатів з проханням, щоб одмежувати запорозькі землі од Ново-Сербії, не дожидаючи того «описанія», а по карті, зробленій року 1740 інженер-полковником Дебоксетом. З цього видно, що Військо Запорозьке вже зрікалося тих великих земель, що од нього одкраяли, а хотіло хоч забезпечити себе од дальніших захватів. Щоб легше досягти якихось добрих наслідків, Калниш, обраний знову депутатом, повіз од Коша на подарунки петербурзьким вельможам найкращих коней, верблюдів, риби, кофію і грошей.

Проте, незважаючи на задобрювання вельмож дарунками, справа запорожців довго не посувалась. Як писав Калнишевський на Кіш, у столиці йому дорікали військовими звичаями, що запорожці «щороку наново обирають кошового отамана й старшину, хоч і попередня старшина була справна». Такі дорікання виявляють, що петербурзькому панському урядові зовсім незрозумілий був демократичний та республіканський запорозький устрій. Тільки наприкінці року 1759 депутати повернулись на Січ, повідомивши товариство, що деякі прохання Війська Запорозького задоволене, що ж до землі, то ніякої обіцянки про те, щоб не віддавати її під нові селитьби, не дано.

Скоро після повороту Калнишевського з Петербурга, на Січі схопилася велика пожежа. Згоріло аж 14 куренів і трохи не згоріла ще й церква. З чого сталася та пожежа, ніхто не знав, і зажурене тим випадком січове товариство почало гомоніти, що та пожежа віщує щось недобре:

Закряче ворон, степом летючи,
Заплаче зозуля, лугом скачучи,
Закрукають кречети сизі,
Загадаються орли хижі,
Та все, та все по своїх братах,
По буйних товаришах-козаках.

Тим часом року 1759 почалося-таки «описаніє земель Війська Запорозького». Представники Війська Косап та Самбок уперто обстоювали права Війська Запорозького на землі до річки Синюхи, Висі та Тясмину до того уперто, що у суперечках з депутатами Ново-Сербії та Ново-Слобідського полку писар запорозький Андрій Товстик погрожував, що як слобідські поселенці й надалі будуть захоплювати запорозькі землі, то Військо Запорозьке змушене буде обороняти свої права оружною рукою.

Тільки Товстик забув, що за Нової Січі вже не ті були часи, що за кошового Івана Сірка, і за ті слова, що він сказав, генерал Муравйов звелів Товстика арештувати та ще й примусив Кіш покарати його.

Списування запорозьких земель протяглося кілька років, а тим часом ново-слобідські поселенці захопили вже землі на південь од Самоткані по Дніпру мало не до Романкова.

Незадоволена на Лантуха за жорстоку розправу з гайдамаками січова сірома року 1759 скинула його з уряду та обрала Олексу Білецького, але через рік на Січі взяла гору військова старшина і знову обрала Лантуха, так що він знову почав викоріняти гайдамацтво. Восени року 1761 гетьман Розумовський прислав на Кіш подяку за кари на гайдамаків і разом потвердив наказ про те, що кошового, суддю, писаря й іншу старшину Війська Запорозького не дозволяється переміняти по своїй волі без дозволу російського уряду.

Під той час, 25 грудня 1761 року, цариця Єлизавета Петрівна померла, і на престол уступив цар Петро ІІІ341. Через невеликий час після того, а саме року 1762, на російський престол уступила цариця Катерина II342. З реєстрів козаків Війська Запорозького, що складало їй присягу, ми бачимо, що військо під той час було досить чисельне. Не лічачи тих запорожців, що сиділи зимівниками, присягнуло їй: у Січі 13.427, Кальміуській паланці 674, Бугогардовській 427, Інгульській 282, Самарській та Орельській 2.323, Кодацькій 840, всього 17.969, та ще жонатих козаків у Самарській паланці присягнуло 1.021 та Кодацькій 1.291.

На той рік кошовим отаманом на Запорожжі був вперше обраний Петро Калнишевський, і 12 вересня року 1762 він, з усією військовою старшиною, був викликаний у Москву, щоб дивитись на коронацію цариці. Цариця Катерина прихильно зустріла запорожців, подарувала Калнишевському велику на шию медаль із своїм портретом і передала через нього Війську Запорозькому нові клейноди.

Оружна оборона запорожцями своїх земель

Після того, року 1763, коли кошовим отаманом знову був Грицько Лантух (Федорів), знову почалося «описаніє» земель Війська Запорозького і нові захвати з боку ново-сербських та ново-слобідських поселенців. Вигнані з зимівників запорозькі діди приходили на Січ, скликали товариство на ради і вимагали, щоб Кіш заступився за них, покривджених. Запорожці хвилювались і, нарешті, на раді 2 квітня 1763 року ухвалили обороняти свої одвічні права на землі Війська Запорозького узброєною рукою і всіх поселенців, що перейшли за межі дарованих указами цариці Єлизавети земель, зігнали з військових грунтів за межу.

Діставши про це од Коша наказ, полковник Бугогардовської паланки Деркач, взявши з собою кільканадцять козаків, почав зганяти всіх поселенців з Лисої гори, що біля Чорного Ташлику, і палити їхні оселі. Генерал Ново-Слобідських полків зараз же поскарживсь на Деркача у Петербург, і там, визнавши вчинок останнього за справжній бунт, довели про нього до відома цариці, а та звеліла полковника Деркача арештувати і послати на суд до гетьмана у Глухів.

Кошовий Грицько Лантух на цей раз не піддався, і хоч викликав Деркача на Січ, але у Глухів до гетьмана не послав, одповівши гетьманові, що військова рада обміркувала вчинок Деркача і визнала його справним паланочним полковником. Щоб виконати царський наказ, Розумовському довелося для слідства у цій справі послати на Січ окремого полковника. Тоді Лантух, маючи за неможливе керувати військом в той час, коли одвічні військові права, як він казав, «топчуть у багно», напередодні року 1764 зрікся кошевства.

На роковій раді 1 січня козаки довго вагались, кого обирати, і врешті обрали старого курінного отамана Канівського куреня Пилипа Федорова. То був видатний січовий дід. Як однодумець і прихильник небіжчика Костя Гордієнка, він брав участь у обороні року 1709 Старої Січі з Якимом Богушем од російського війська і зрятувався тоді од смерті тільки тим, що мав силу переплисти річку Скарбну і заховатись у плавні.

Першим ділом старого кошового було полагодити відносини Війська Запорозького з Кримом, і це йому дуже добре вдалося; далі він звелів полковнику Андрію Порохні об'їхати всю межу Запорожжя, починаючи од Дніпра, до Дінця і далі до устя Кальміусу, і всіх, хто осів там слободами й хуторами без дозволу Коша, зігнати геть за межі Запорожжя. Наслідком такого наказу було те, що деякі оселі були поруйновані, більшість же сіл охоче перейшли у підданство Запорозькому Війську і лишилися на своїх грунтах.

Такі розпорядження Пилипа Федорова у столиці визнали свавільством і змусили його 1 січня 1765 року зректися кошевства. Старий запорозький лицар, подякувавши товариству за хліб та сіль, пішов у Самарську пустинь оплакувати колишнє вільне козацьке життя, на його ж місце кошовим отаманом рада обрала Петра Калнишевського.

Кошовий Петро Калнишевський

Церква св. Покрови у Ромнах, збудована Калнишевським

Калниш, або Калнишевський, родом був з військової старшини Лубенського полку і, незважаючи на те, що зовсім не знав грамоти, був чоловік досвідчений, розумний і дуже побожний. Року 1763 він збудував церкву у Лохвиці, року 1768 — церкву Петра й Павла у Межигірському монастирі і нарешті року 1770 церкву св. Покрови у Ромнах.

Ще трохи раніше обрання Калнишевського на кошевство, а саме 10 листопада 1764 р., указом цариці Катерини II гетьманство на Україні було востаннє скасовано, і знову Україна почала управлятись колегією з чотирьох росіян та чотирьох українців. Фактичним же управителем України, а разом і Запорожжя, став граф Рум'янцев.

Залюднення Запорожжя

Першою подією при Калнишевському було нове «описаніє» земель Війська Запорозького. Воно протяглося весь 1766 та ще й 1767 роки. Калнишевський, який бував уже у депутаціях до Петербурга, знав, що всі сусіди Запорожжя заздряться на вільні запорозькі степи і що єдиний засіб зберегти їх, це залюднити самому Війську Запорозькому, і от він з перших же місяців своєї праці почав приохочувати козаків з України переходити на землі Запорожжя, сам же з депутатами од Війська поїхав у Петербург клопотатися знову, щоб на запорозькі землі була видана царська грамота. Ця неспокійна доба запорозького життя у зв'язку з дальнішими подіями відбилась навіть у народній пісні:

Ой, з-під города з-під Лизавета сизі орли вилітали,
А в городі та в Лизаветі все пани собирались.
Пани сенатори, пребольшиї генерали, вони думали, гадали:
«Ой, як би нам, панам сенаторам, запорозьку землю взяти?
Ой, як би ж нам, ой, як би ж нам їх вольності одібрати?»
Ой, одібрали всі вольиості запорозькі, почали пани ділити.
Ой, одібрали та всю запорозьку землю, тепер самі владають,
А до запорожців, низових молодців, часто листи посилають.
А запорожці та добрі молодці усе теє та гаразд знали,
Посідлали вороні коні та під турка втікали.

Та даремні були заходи Калнишевського й до того, щоб залюднювати військові запорозькі землі. Хоч при ньому понад річками Запорожжя справді з'явилося чимало хуторів, а деякі селитьби, що існували раніше, тепер поширилися і обернулися на села й слободи, як наприклад: Романково, Тритузне, Карнаухівка, Тарамське, Діївка, Половиця, Чаплинська, Кам'янка, Самар або Новоселиця, Кільчень, Чаплі й Микитино, та тільки згодом і це залюднення земель було зараховано у провину Війську Запорозькому: пани сенатори довели цариці, ніби запорожці для того заводять у себе хліборобство, щоб не залежати економічно від Росії і відокремитись од неї.

Нове «описаніє» запорозьких земель скінчилося на тому, що у Запорозького Війська одібрали землі по Орелі на підставі того, що за Прутською умовою ті землі належали до Російської держави. Липня 18, року 1767 Кіш запорозький виряджав у Москву нових депутатів, викликаних туди для участі у складанні «с нового уложенія», і козацька рада надала їм наказ про те, чого вони повинні домагатись для Запорожжя. Ми зазначимо тільки найголовніші пункти:

1) Потвердження прав і стародавніх вольностей Війська Запорозького, наданих од королів польських та князів литовських. Щоб те потвердження записати для «незабвенності» в генеральне «уложеніє».

2) Щоб землі, одмежовані Донському Війську та під Ново-Сербію, Слов'яно-Сербію і Ново-Слобідські полки, були повернені Війську Запорозькому.

3) Щоб кріпості й редути: Старо-Самарський, Ново-Січовий, Кам'янський, Біркутський, Микитин, Кодацький та Єлисаветин були поруйновані, а землі повернені запорожцям.

4) Щоб Військо Запорозьке підлягало не малоросійській колегії, а колегії закордонних справ.

5) Щоб було забрано з запорозьких земель всі команди й виділи військ російських та пікінерських.

Всі ті заходи запорожців пішли нанівець і, як каже д. Скальковський у своїй історії Нової Січі, про запорожців тільки згадується у царській грамоті од 19 грудня року 1768, де сказано: «Щодо суперечок за землю нашого вірного Війська Запорозького з мешканцями Катерининської провінції, то повеліли ми нашому Київському губернаторові Воєйкову відкласти розгляд того до спокійніших часів».

Останній рух українського люду до волі

Мельхіседек Значко-Яворський

Тим часом на Правобережній Україні набув сили новий вибух народного незадоволення. Починалася остання дія трагедії українського життя. До поневолення селянського люду з початку 1760 років на Київщині прилучилося ще й поневолення віри. Поляки добиралися вже до останніх закутків, де ще зберігалася православна віра. Уніатські митрополити укоренились тут, у Радомишлі, завели там свою консисторію і почали поширювати унію до самого Дніпра. Російський уряд не звертав на те ніякої уваги, і знищення православної віри пішло дуже хутко. В оборону її повстав тоді ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський343. Він прилучив до своєї діяльності всі околишні монастирі, а саме: Жаботинський, Мошногорський, Медведівський, Лебединський та інші, й почав умовляти міські і селянські громади, щоб не приймали уніатських попів і давали притулок всім оборонцям православної віри.

Коли Мельхіседек зібрався їхати шукати заступництва у цій справі у митрополита за Дніпром, то поляки зробили на дорозі засідку, щоб його захопити до своїх рук; тільки про це довідався колишній запорожець, а на той час сотник Жаботинської сотні надвірних козаків князів Любомирських, Харко і, одборонивши з козаками ігумена, проводив його за Дніпр. Розлютований з цього польський регіментар Воронич зрадливо закликав Харка у Паволоч і там звелів звести його з світу без ніякого суду. Про цю подію народ український склав і зберіг чимало пісень, хоч розповідають вони про смерть Харка не однаково.

I

Ой, як став сотник, як став Харко у Паволоч уїжджати,
Ой, вийшов же та пан Паволоцький медом-вином частувати.
Ой, як став сотника, а сотника Харка, медом-вином частувати,
У панські палаци до матці хрещеної у гостину зазивати.
Ой, як став же сотник Харко меду-вина напиватися,
А потім став сотник, а сотничок Харко да і став забуватися.
На панські перини став він похилятися.
Ой, тепер же ви, ляшки, ой, тепер ви, пани, ой, тепер ви позволяйте,
Ой, лежить же п'яний Харко да тепер його збавляйте,
Тепер маєте час, маєте годину, тепер його оступайте.
Ой, і заржав коник вороненький, стоячи на стайні,
А скололи Харка, скололи сотника в голубім жупані.

II

Ой, як стали Харка, як стали сотника
Із світу згубляти,
Ой, і став же його коник, коник вороненький
Жалібненько ржати.
Ой, заржав же вороний коник
В стайні на помості;
Та вже вбито Харка-сотника
В Морозівці на мості.

Не захопивши Мельхіседека, уніатське духовенство року 1767 знайшло собі підмогу у Барській конфедерації. Це була спілка польських панів, що збунтувались проти польського короля Понятовського344, ставленика Росії, і силою не дозволяли йому робити полегкості православним. Підтримуючи уніатів збройною
Мельхіседек благословляє коліїв. Малюнок Сластьона.
рукою, конфедерати силою примушували православних приймати унію, мордуючи й караючи непокірливих. Привідцем цієї конфедерації був Осип Пулавський.

Мельхіседек, повернувшись потайно од митрополита, скликав до Мотронинського монастиря декого з православного духовенства на пораду, і там було вирішено вдатись за заступництвом до Війська Запорозького і до російського уряду.

Після наради Мельхіседек поїхав на Січ і, плачучи, розповідав перед скликаною радою про польські кривди і поневолення православної віри, додавши, що навіть сам він уже сидів у в'язниці уніатського митрополита. Опріч Мельхіседека, на Січ прибуло ще чимало православних попів, котрих поляки повигонили з приходів, і вони теж плакались і скаржились козакам на польські кривди.

Запальні промови ігумена дуже схвилювали запорозьке товариство. Козаки плакали, присягаючись стояти за віру батьків до останнього загину, як їхні діди і прадіди стояли, та тільки кошовий Калнишевський, страхаючись за долю Війська Запорозького, вжив усіх заходів до того, щоб стримати козаків од походу на Україну, хоч все-таки кілька сот запорожців пішло до Чути та за Синюху.

З Січі Мельхіседек поїхав у Петербург, доступився там зі своїми скаргами навіть до самої цариці і мав од неї обіцянки про заступництво. Справді-таки, цариця Катерина через свого посла клопоталася у Варшаві, щоб не утискували православної віри, і хоч з її заходів не вийшло нічого, та чутки про заступництво цариці за православну віру розійшлися по Україні та прибули й на Запорожжя. Народ почав завзятіше обстоювати православну віру, поляки ж почали вживати проти православних найлютіших кар. Вони завдавали непокірливим тяжких мук, і випадок з мордуванням мліївського титаря був не вигадкою Т. Шевченка в його поемі «Гайдамаки», а історичною подією.

Тi кари й мордування схвилювали людей на Україні і обурили давніх оборонців українського люду — запорожців. Наслідком вчинків барської конфедерації було те, що у Чорному лісі. Чуті й на Мигеї знову скупчились під приводом бувших запорожців чималі ватаги гайдамаків, що згодом почали зватись у народі коліями.

Тим часом польський король, не маючи сили боротися з сваволею панів барської конфедерації просив російський уряд прислати на Україну для приборкання панів російське військо. Цариця прислала військо, і, як тільки воно почало руйнувати маєтки непокірливих королеві панів, простий люд на Україні зрозумів те так само, як року 1734, що цариця прислала військо визволяти людей од польських панів. Пішли чутки навіть про золоту царицину грамоту, якою ніби наказувалося винищити всіх поляків та євреїв. І от під впливом тих чуток народ почав гострити ножі, дожидаючи тільки привідців, що завжди приходили з Запорожжя.

Зрозуміло, що запорозькі традиції робили неможливим для січовиків спокійно дивитись на те, що діялося на Україні, і найбільш завзяті з них потягли
Максим Залізняк у поході. Малюнок Сластьона.
до Тясмину на Чигиринщину і у квітні 1768 року скупчились у лісі біля Мотронинського монастиря, обравши отаманом Максима Залізняка345.

Максим Залізняк, як згодом посвідчив на Січі отаман Тимошівського куреня, прибув на Запорожжя біля року 1757 і, пробувши кілька років молодчиком, привчився ходити біля гармат і був у Січі гармашем. Проте Залізнякові неначе нудно було в Січі: він часто ходив на заробітки до татарських рибалок на великі лимани, останні ж роки перед повстанням часто пробував у Лебединському та Мотронинському монастирях. Гомоніли люди, що він мав думку навіть лишитись у монастирі назавжди, та промови отця Мельхіседека разом з вістями про нечувані утиски поляків на український люд, збудили у його серці завзяття й рішучість. З вісімнадцятьма товаришами Залізняк, взявши у Мельхіседека благословення, вийшов у ліс за дві версти од монастиря до Холодного Яру і там почав лагодити зброю та закликати до себе людей з усіх околиць. Тут він поєднався з дрібними ватагами запорожців і з гайдамаками, що надходили з Мигеї й з Чути, а під впливом чуток та кобзарських співів сюди ж до нього почала збиратися, тікаючи од панів, і голота з України.

Наприкінці квітня Залізняк вирушив із своїми ватагами з лісу і, як оповідають народні перекази, після посвяти Мельхіседеком козацької зброї, рушив з коліями на Медведівку і, розправившись там з поляками, уніатськими попами та з євреями, пішов далі на Жаботин. По шляху Залізняка і його товаришів народ зустрічав радісно, допомагав побивати команди жовнірів і приєднувався до повстанців. Тодішні думки українського люду можна бачити з уривка народної пісні:

Ой, сів пугач на могилу
Та й крикнув він: пугу!
Чи не дасть Бог козаченькам
Хоч тепер потугу!
Щодень ждемо, щоніч ждемо,
Поживи не маєм.
Давно була Хмельниччина,
Уже не згадаєм.

Про вихід Залізняка з Мотронинського монастиря і перші події коліїв теж збереглися невеликі уривки народної пісні:

Максим козак Залізняк,
Славний, з Запорожжя,
Як виїхав на Вкраїну,
Як повная рожа.
Славний козак Залізняк,
Славний козак і Гнида —
Не зосталось на Вкраїні
Ні ляха, ні жида.
Ой, в городі Мутровичах
Нова новина:
Породила козаченків
Шовкова трава.

Жаботинський сотник Мартин Білуга, що заступив місце вбитого поляками Харка, теж приєднався до Залізняка, і вони разом помстилися за Харка і зчинили у Жаботині різанину полякам та євреям: скарали на смерть навіть самого губернатора Степовського.

Гей, Максиме полковнику, ти славний воїну,
Гей, випусти з Жаботина хоч лядську дитину!
Максим козак Залізняк листи одбирає,
Усіх ляхів із жидами докупи збирає.
Ізігнавши усіх ляхів з жидами докупи,
Оддав ляха губернатора да Білузі в руки.
Білуга Мартин Жаботинський да по ринку ходить.
Свого пана губернатора за собою водить.
І, водючи за собою, та до його й каже:
«Не одного тепер ляха голова поляже!»

Після жаботинської різанини польське панство на Україні разом з католицьким та уніатським духовенством та євреями заметушилось і почало рятуватись. Всі пригадали оповідання дідів про Хмельниччину і, покидаючи все своє добро, кинулись тікати. Та тільки тікати у Польщу було далеко й небезпечно, бо скрізь понавколо вже піднімались месники за польські кривди. Довелося всім рятуватись в Умань, де була міцна кріпость та замок пана Потоцького з чималою військовою залогою.

До Залізняка тим часом приєднався сотник козацький з Сміли Шило. Розправившись із Смілою, Залізняк послав Шила та Білугу з виділами на Богуслав, а сам пішов на Корсунь.

Гей, як вийшов сотник Смілянський з своїми козаками:
Ступай, ступай, Шило сотнику, в Богуслав із нами!
А в'їхали в Богуслав у середу вранці,
Накидали в тій годині жидів повні шанці.

Добувши після того ще й Черкаси та прилучивши до себе кілька загонів інших ватажків. Залізняк підступив під Лисянку, де у замку Яблонівського скупчилося більше 200 панів та євреїв. Поляки почали, було, обороняти замок,
Залізняк записує парубка у колії.
Малюнок Сластьона.
та мешканці українці одчинили Залізняку браму і колії, вдершись у замок, почали лютувати над поляками й євреями, а ще гірше над католицькими ксьондзами.

Скрізь, де колії добували городи, замки й міста, вони руйнували панські оселі й будинки, мордували жидів та ксьондзів і палили костьоли.

Скінчивши з Лисянкою, Залізняк із своїми ватагами наближався до города Умані, куди збіглося багато шляхти та євреїв і де були чималі польські скарби. Оборона міста лежала головним чином на двірських козаках пана Потоцького на чолі з сотником Іваном Гонтою346. Гонта був у поляків у великій пошані, а проте, коли почалося повстання Залізняка, він згадав, якого батька він син, і увійшов з Залізняком у зносини.

Гонта, сотник уманський, поміж військом ходить,
А з Максимом Залізняком листами говорить.
А в неділю рано стали в дзвони бити,
Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.

Коли Залізняк вже зовсім наблизився до Умані, Гонта вийшов із своїми козаками йому назустріч, ніби щоб з ним битись, а проте прилучився до його.

Разом з Гонтою Залізняк добув Умань, а далі й замок, у котрому оборонялася польська шляхта, побив багато поляків та євреїв, поруйнував костьоли та єзуїтські школи і взагалі зчинив погром найбільший з усіх, які досі робив.

Поки Залізняк був під Уманню, інші гайдамацькі ватажки громили польську шляхту по інших місцях. Семен Неживий з-під Мошен хазяйнував по Черкащині, Іван Бондаренко — на Поліссі, а Яків Швачка347 розправлявся з панами та з євреями в околицях Білої Церкви, Василькова та Фастова.

Останнього ватажка коліїв теж оспівала народна пісня:

Ой, не звіть мене Швачкою,
А звіть мене Кійло!
Позаганяв жидів, позаганяв ляхів
В Білу Церкву на стійло.
Ой, вже ж тая да Білая Церква
Да оббитая китайками.
Ой, тепер вона да завойована
Да славними козаками!
Ой, хвалився та батько Швачка
Та до Фастова йдучи:
"Ой, будемо драти, панове молодці,
З китайки онучі".
Та ходить Швачка та по Фастові
Та у жовтих чоботях —
Ой, вивішав жидів, ой, вивішав ляхів
Та на панських воротях.

У ті ж часи стався випадок, що дуже пошкодив і справі народного на Україні повстання, і навіть Війську Запорозькому. Червня 18 гайдамацький загін — козаків у 300 напав на містечко Палієво Озеро біля турецького кордону і почав бити там поляків та євреїв, коли ж ті почали тікати у сусіднє турецьке місто Балту, гайдамаки обложили те місто і почали вимагати, щоб турки видали їм втікачів. Турецький каймакан на те не згодився і вимагав із свого боку, щоб гайдамаки йшли геть до кордону. Тоді гайдамаки вдерлись у Балту силою і побили не тільки поляків та євреїв, а й турків.

Той випадок обурив турецького султана, що тільки й чекав випадку, якби розпочати війну з Росією; російський же уряд обвинуватив у цій події запорожців, посилаючись на те, що запорожці брали участь у гайдамацтві, та й на саме українське повстання глянув вже неприхильним оком.

Щоб виправдати Військо Запорозьке, Калнишевський негайно вислав з Січі з Сидором Білим кілька сот козаків гамувати коліїв, та тільки запорожців попередив російський генерал. Серед літа Барську конфедерацію було придушено, і російський генерал Кречетников у Бердичівському замчищі взяв Пулавського у бранці. Зараз же після того польський король попросив царицю Катерину допомогти йому своїм військом вгамувати «хлопське» повстання. Росії після
Бенкет коліїв
знищення Барської конфедерації народне повстання на Україні було вже непотрібним, і цариця, вдаючи з себе незадоволену з того, що повстання вибухнуло неначе з її дозволу, звеліла начальникам російського війська половити привідців повстання.

На підставі того наказу, генерал Кречетников прибув із своїм військом до Умані і отаборивсь поруч з табором Залізняка, що нічого ще не відав про одміну політики російського уряду, і, вдаючи з себе, як було й до того, спільника козаків, закликав всю гайдамацьку старшину до себе на бенкет. Не маючи в голові гадок ні про що лихе, Залізняк, Гонта й інші гайдамацькі ватажки пішли до намету російського генерала на сніданок, але, як тільки вони підгуляли, Кречетников звелів усіх їх пов'язати.

Проте, мабуть, Залізняк пив, та не упивався, а стежив за всяким рухом Кречетникова, бо коли почали роздивлятись поміж пов'язаними на бенкеті і у гайдамацькому таборі, то виявилось, що хоч всіх ув'язнених гайдамаків було аж 845 і з них 65 запорожців, та тільки Залізняка поміж ними не було. Це ще дужче ствердило народні думки й балачки, що Залізняк був характерник і напустив на москалів ману так, що ті не побачили, як він поміж них виходив з намету Кречетникова і далі з табору.

Після того російські генерали й полковники так само позахоплювали мало не всі інші гайдамацькі ватаги, бо всі вони мали православних росіян за своїх спільників і не стереглися їх. Швачку та Неживого було привезено у Київ і згодом заслано у Сибір, Журба ж не дався у руки живим і був вбитий разом з трьома десятками своїх товаришів. Козака Швачку народ оспівав не менше Харка та Залізняка:

I

Ой, на козаченків, ой, на запорожців та пригодонька стала:
Ой, у середу та у обідній час їх Москва забрала.
Крикнув Швачка та осавулу: «Із коней додолу!
Ой, не дамося, панове молодці, ми москалям у неволю!»
Москалики умні, москалі розумні, розуму добрали:
Ой, наперед Швачку із осавулом докупи зв'язали.
Ох, ізв'язали і попарували й на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви їх у неволю забрали.
Ох, пошлемо галку, ох, пошлемо чорну а до Січі рибу їсти,
Ох, нехай донесе, ох, нехай донесе до кошового вісті.
Ой, уже ж галці, ох, уже чорній та назад не вертаться,
Ой, уже ж нам, панове молодці, із кошовим не видаться!

II

Ой, узяли Швачку та й повезли Швачку
Аж у Київ возами...
Оглянувся назад на Вкраїну
Та й залився сльозами!
Ох, і лети ж, галко, ох, і лети ж чорна.
Аж у Низ до кошового!
Нехай пише листи на білій бумазі
Та дає мені вісті.
Ой, уже ж галці, ой, уже ж чорній
Та й на Низ не літати...
А вже козакові, а вже Швачці
На Вкраїні не бувати.

Куди подівся Залізняк з бенкету генерала Кречетникова — невідомо. Народні оповідання розказують, що він до кінця свого віку блукав по байраках колишнього Дикого Поля — побіля Бугу та по верховинах Інгулу та Інгульця348.

Найбільш дивним і тяжким для коліїв було те, що російські війська, захоплюючи їх, видавали всіх, хто не був родом з Лівобережної України і не був запорожцем, до рук тих самих польських панів, проти котрих вони повставали, а вже пани робили з ними, що знали, вигадували їм таких мук, яких ніхто не чув, поки й світ стоїть. Суд (коли тільки можна назвати судом мордування до смерті) відбувався над гайдамаками у місті Кодні. Там було замучено на смерть і Гонту. З нього та його товаришів. Білуги та Шила, з живих три дні здирали потроху шкіру, і тільки коли ті почали вже помирати, їх було четвертовано.

Уманський сотник Іван Гонта

Мали пани на Вкраїні добрі оборонці:
Звірилися сотникові уманському Гонті.
Мали пани на Вкраїні дуже добрий трунок,
Пани тії розумнії дадуть сі рятунок.
Пани теє зрозуміли, згоду349 учинили:
Підкинувшись під Умань, Гонту ізловили.
Вони ж його насамперед барзо привітали,
Через сім день з нього кожу по пояс здирали
І голову облупили, сіллю насолили,
Потім йому, як чесному, назад положили.
Пан рейментар походжає: дивітеся, люде,
Хто ся тільки збунтував, то всім теє буде.

Біля Кодні було поховано кількасот замордованих на смерть волелюбних українців, а скільки народу розійшлося з Кодні з одрубаними або спаленими вогнем руками, скільком були одрубані на руках пучки, скільком випечені очі, так того ніхто не перелічив би. Народна пісня так згадує сумний кінець останнього українського народного повстання:

Ой, і зв'язали та попарували,
Ой, як голубців у парці,
Ой, засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарці.

Місто ж Кодня з того часу стало на Україні словом прокляття. Кому бажають у житті найгіршого, то кажуть: «Бодай тебе Кодня не минула».

Простий народ на Вкраїні мав у своїх згадках Залізняка за такого ж самого оборонця його прав, як і Богдан Хмельницький, і по одній з пісень він навіть, сидячи у Київській Печерській кріпості, погрожував полякам:

Іди, іди, Залізняку, годі вже гуляти,
Підем в Київ у Печерську Богу роботати.
І говорить Максим-козак, сидячі в неволі:
«Не матимуть вражі ляхи на Вкраїні волі!»
Течуть річки з всього світу до Чорного моря,
Минулася на Вкраїні жидівськая воля.

Замішані у повстанні українські люди, почуваючи за собою правду, мужньо приймали муки і помирали не з каяттям, а з надією, що за їхню смерть помстяться товариші, як казано у пісні:

Гей, котрії козаченьки будуть в світі жити,
Не забудьте козацької смерті відомстити.

Та тільки не сталося того: ніхто не помстився за тяжке мордування гайдамаків. Пригноблений люд скоро зневірився у своїй моці, і тільки руїни панських будинків ще якийсь час нагадували про Коліївщину.

Незадоволення запорожців на Калнишевського

Захоплення гайдамаків російським військом та видача їх полякам на нелюдську розправу страшенно обурила запорожців і проти поляків, і проти російського уряду, і коли 26 грудня 1768 року кошовий отаман Петро Калнишевський став перед радою і вичитав указ цариці про війну з Туреччиною, запорожці почали його лаяти зрадником за те, що лишив Україну під час останнього повстання без помочі. Далі натовпи козаків, розігнавши старшину з майдану, порозбивали старшинські будинки, одімкнули пушкарню й випустили на волю всіх товаришів, засуджених за гайдамацтво.

Переляканий тим погромом, Калнишевський, переодягнений на ченця, втік з деякою старшиною байдаком у Кодак, і тільки січовий панотець вгамував розпалених запорожців і умовив їх знову прийняти Калнишевського на уряд.

З цього випадку видно, яке трудне й складне було становище Калнишевського: з одного боку державний уряд і Київський губернатор докоряли йому за участь запорожців у гайдамацтві, з другого — запорожці не дозволяли карати за гайдамацтво своїх товаришів і дорікали тим, що він не подав помочі повстанцям на Україні.

Калнишевський не зміг вивернутись з того становища і почав, як я казатиму далі, робити великі помилки, підточуючи підвалини давнього січового устрою війська.

Треба зазначити, що скоро після турецької війни 1738-1740 років традиції Війська Запорозького щодо волі, рівності та братерства почали занепадати. Старшина військова почала по облюбованих кутках Запорожжя будувати собі зимівники, пускала у ті зимівники жонатих козаків і під їх доглядом плодила собі коней, товар та овець і хутко почала багатіти. Рівність станів на Січі таким чином порушилася, і між запорожцями з'явились свої дуки-срібляники, як на Гетьманщині: старшина ж військова, обтяжена своїми гуртами худоби, косяками коней та отарами овець, почувала себе залежною од російського уряду, що міг всі ті їхні багатства одняти, а не од товариства, про котре повинна була б дбати. За кошевства Калнишевського поділ запорожців на дуків (старшину) та голоту, або чернь, ще дужче зміцнився і поставив більшість запорожців у залежність від меншості.

При Калнишевському ж занепав і віковічний звичай військовий — обрання щороку вільними голосами кошового отамана. Російський уряд давно лихим оком дивився на те, що Запорозьке Військо на своїх радах старшинує над старшиною і обирає собі нову старшину, скидаючи часом тих, хто був до вподоби російському урядові, і, як я вже зазначив, уряд вже аж двічі наказував Війську, щоб не сміло переміняти старшину без його дозволу. Калнишевський же був відомий самій цариці Катерині, і це дало рацію січовій старшині пустити поголоску, що Військо Запорозьке тільки й держиться Калнишевським і що коли б Військо скинуло його з кошевства, то зараз же було б скасоване й саме Військо. Через те, страхаючись за долю всього Війська, запорожці, починаючи з 1765 року, не скидали Калнишевського з уряду, хоч на нього й на іншу старшину було між черню незадоволення і хоч він, як побачимо далі, порушував одвічні військові звичаї, за які на Старій Січ кошового вкинули б у річку.

Участь запорожців у війні з Туреччиною

Починаючи з року 1769 нову війну з Туреччиною, цариця Катерина прислала Калнишевському і всьому Війську Запорозькому грамоту, у котрій між іншим було писано: «Ми почитаємо (запорожців) найбільше зичливими нашими підданцями, і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинимо».

Кримський хан Крим-Гірей теж мав надію прихилити запорожців на свій бік, і зимою 1768 року без ніякого окупу пустив на Січ всіх запорожців і чумаків з України, що були під час розмиру захоплені у Криму і вже навіть продавались у неволю.

Заходи хана були ні до чого, бо перш за все Калнишевський був щирим прихильником російської зверхності і міцно держав владу у своїх руках, вдруге ж після виходу з Січі у монастир Пилипа Федорова партія турецької зверхності не мала ні одного видатного представника і не мала ніякої сили.

У січні 1769 р. кримський хан розпочав війну проти Росії і, щоб не зустрітись на поході з запорожцями, обійшов поза Бугом і набіг на Ново-Сербію. Всі ново-сербські й пікінерські полки покидали свої оселі і засіли у кріпості св. Єлизавети, слобожани ж покидали все своє збіжжя і побігли у Чорний ліс. Татари перейшли Буг льодом, попалили всі слободи й запорозьку Гардову паланку і у місяці лютому вже повернулись назад, за Буг.

По весні Калнишевський вислав 38 військових байдаків і 1700 душ товариства під проводом Пилипа Стягайла стежити за ворогами на устях Дніпра й на лиманах, сам же мав думку обороняти південні кордони Запорожжя, та тільки не міг того зробити, бо 9 червня 1769 року він одержав од київського губернатора Рум'янцева350 такого листа: «Вважаючи на рух ворогів до наших кордонів, наказую вам («повелеваю») з усім Запорозьким Військом негайно рушити з Січі битим шляхом на Кріпость св. Єлизавети і поміж річками Зеленою та Жовтою, біля балки Широкої, отаборитися до дальнішого наказу».

Таким чином. Військо Запорозьке, котрому ніколи не сміли наказувати навіть гетьмани і котре за часів Старої Січі листувалося безпосередньо з державцями, діставало тепер накази від губернатора і повинно було виконувати їх, хоч би вони були й зовсім нерозумні, як сталося і цим разом.

Як тільки татари довідались, що кошовий з 7350 запорожцями вийшов з Січі на захід, як зараз же з двома ордами набігли на Запорожжя. Перша орда хотіла перевезтися через Дніпр біля устя Кам'янки, щоб напасти прямо на Січ, та тут Стягайло з військовими байдаками перешкодив татарам на перевозі і навіть потопив деякі їхні судна разом з людьми. Друга орда таки продерлася крізь російське військо генерала Берга, що стояло понад річкою Конкою, наскочила на запорозьку Кальміуську паланку, і хоч запорожці завзято оборонялися, та татари всіх їх побили і, рушивши ще на північ, поруйнували Самарську, Протовчанську і Орельську паланки. Полковник Порохня, що був на лівобережних запорозьких землях, мав по всіх паланках всього 1260 козаків, та й ті були розкидані; через те він не зміг оборонити Лівобережного Запорожжя, і татари попалили багато зимівників та слобід, забрали у неволю більше як 300 душ, і між ними 60 запорозьких дідів-пасічників, та до того ще зайняли 22 000 голів запорозької худоби, з котрої 600 коней самого кошового.

Незважаючи на таку небезпеку для самого Запорожжя, Калнишевський повинен був іти на Буг і відтіля вислати у авангард війська генерала Зорича351 1000 запорожців під проводом старшин Андрія Ляха та Олекси Чорного. У серпні ж місяці, за наказом Рум'янцева, він вислав ще два загони запорожців на поміч генералу Зоричу: один під проводом Павла Головатого під Очаків і другий під проводом Андрія Носача — до Дністра.

Таким чином все Запорозьке Військо було поділено на дрібні загони, воювало без всякої власної ініціативи і було тільки на послугах у війська російського, ведучи йому перед та показуючи шляхи, криниці, місця для таборів і таке інше. Проте всі виділи запорожців воювали сміло і стали російському військові у великій пригоді, а один з тих виділів, що од Носача перейшов до Семена Галицького, повернувся восени на Січ навіть з великою здобиччю, пригнавши 18 бранців, 20 000 коней, 1000 рогатого товару, 4000 овець та 180 верблюдів. Частина тієї здобичі була одіслана Кошем у подарунки Рум'янцеву й сенаторам, остання ж поділена на військо, як звичайно.

Щасливий ще похід зробив у листопаді 1769 року полковник запорозький Колпак. Він вистежив татар біля річки Вовчої, погромив їх упень і захопив корогву та 170 коней.

У листопаді місяці Калнишевський з головним військом урочисто уступив у Січ. Наказний кошовий Іван Бурнос з старшими дідами зустрів військо верхи біля Багнової могили, коли ж військо наблизилось до самої Січі, то на баштах січових почали палити з гармат.

На зиму запорожці розіслали по степах бекети й поставили на могилах фігури. Як відомо з історії Нової Січі д. Скальковського, у ту зиму фігури стояли: 1) біля устя річки Кам'янки; 2) на низу Дніпра в урочищі Скалозубовім; 3) за Дніпром проти Січі, на урочищі Темному; 4) над Дніпром на Лисій горі; 5) на уроч. Городище (Кам'яний Затон); 6) в Голій пристані на Дніпрі; 7) над Дніпром в урочищі Тарасівському; 8) в уроч. Біленькому; 9 та 10) на дніпрових островах Хортиці й Дубовому, що між порогами; 11-16) понад Самар'ю: біля Ново-Богородського ретраншементу, в урочищах Садках, у Вільному, в урочищі Лучині, у Журавському і в урочищі Богдановому. Опріч бекетів, біля фігур, запорожці об'їздили ще сю зиму степи окремими чатами, бо відомо, що вони заїздили на річку Гайчур та на могили Барабашеву й Токмак.

Руїни. Малюнок Сластьона.

Поки військо перебуло зиму на Січі, поміж запорожцями знову вибухнуло незадоволення старшиною, найбільше з приводу того, що військо на війні було на послугах російському війську та генералам, котрі часом поводилися з запорожцями і навіть з їхніми полковниками та старшиною дуже нечемно, та ще з приводу того, що Калнишевський, «підслуговуючись», як казали козаки, «Москві», покинув без війська східні запорозькі землі і попустив їх до руїни, а чимало товариства до загину.

У грудні року 1769 під час обіду у Корсунському курені козак Дорошенко почав дорікати отаманові Петру Остроуху та бувшому отаманові Скапі за те, що вони, прислуговуючись «москалеві», гнітять товариство, і врешті назвав їх обох зрадниками; після обіду ж, коли Скапа почав Дорошенкові погрожувати, козаки Скапу побили, кажучи, що він, їздивши у Москву «складати закони», продав запорозькі вольності за того портрета (медаль), що носить на грудях. Калнишевський звелів Дорошенка і всіх, хто бив Скапу, заарештувати і, всупереч звичаям Війська Запорозького, віддав їх на суд комендантові Ново-Січового ретраншементу. Цим вчинком Калнишевський яскраво показав, яка різниця була між ним та кошовим Іваном Сірком. Той, як ми знаємо, уперто обстоював незалежність військового запорозького суду од російської влади, кажучи: «Як ми видамо одного (самозванця Симеона), то Москва всіх нас поодинці порозтягає». Калнишевський же сам порушив ту незалежність без вимог навіть з боку російського уряду.

Незадоволення на кошового вибухнуло знову, коли Калнишевський у березні 1770 року виступив у похід. Корсунський курінь не схотів виступати слідом за кошовим, вимагаючи, щоб раніше було визволено з в'язниці Дорошенка й його товаришів. Наказний кошовий отаман Косап почав умовляти корсунців, але вони, дійшовши до річки Базавлуку, отаборились там і почали обирати собі нового отамана. Щоб приборкати корсунців, Калнишевський з походу попросив генерала Паніна352 арештувати бунтарів російським військом і заслати їх за непокірність «на Сиберію». Так воно й сталося, і чимало запорожців Корсунського куреня загинуло у Сибіру на каторзі.

З цих випадків яскраво видно, що Калнишевський, як колись Мазепа, Самойлович та Брюховецький, підтримував свою владу на Січі не власним впливом на громаду, а силою російського уряду та війська.

Останній вчинок украй одвернув од нього запорожців, і у березні того ж року Щербинівський курінь змовився, щоб Калнишевського вбити та, обравши кошовим отаманом Пилипа Федорова, передатись під протекцію турецького султана. Змова ця почала поширюватись по Військові, та про неї довідався один з січових священиків і застеріг Калнишевського, а той вжив заходів, щоб той бунт загасити завчасу.

На початку року 1770 все Запорозьке Військо було поділене на три частини. Головне військо — 7352 козаки з Калнишевським — віддане було під команду князя Прозоровського353. Друге військо Низове у 2390 козаків під керуванням військового старшини Третяка на чотирьох десятках байдаків випливло у лиман під Очаків; нарешті третя частина війська — 995 козаків під керуванням полковника Порохні була віддана під команду — генерала Берга, військо котрого протяглося по річці Конці.

З першого війська ватаги комонних запорожців оббігали всі степи біля Очакова, добули передмістя його, причому 10 запорожців було вбито та 27 поранено, і дійшли до Дністровського лиману. Виявилося, що татари поховались по кріпостях та за Дністром і навіть худобу свою позаганяли, так що запорожцям небагато досталося здобичі.

Байдаки запорозькі з полковником Третяком все літо вишукували ворогів по лиманах і мали зачіпку з турками біля кінбурнського замку. Почувши у Кінбурнзі пальбу, з Очакова вибігли 11 турецьких кораблів і погнались за запорожцями. Третяк заманив турків до Дніпрових гирл, зчепився там з ворожими кораблями у бій і невеликими гарматами з своїх байдаків наробив трьом кораблям такої шкоди, що весь турецький флот мусив тікати назад у Очаків. Восени, повернувшись на Січ, Третяк просив генерала Паніна, чи не можна б дати Війську Запорозькому хоч дві гармати, котрі стріляли б так далеко, як турецькі.

У ту ж осінь головний виділ Запорозького Війська ходив під рукою князя Прозоровського під Очаків. Проти нього з кріпості вийшла залога у 5000 душ з гарматами, і запорожці разом з донцями та карабінерами ту залогу погромили і захопили здобич: три мідних гармати, 11 прапорів, пернач і багато всякої зброї. Як виходить, цей бій був нелегкий, бо у запорожців було вбито курінного отамана Якова Воскобойника та поранено курінного Михайла Дегтяря і двох військових старшин — Івана Бурноса та Пилипа Стягайла.

Після того, як турки й татари були розбиті біля річки Ларги, а пізніше біля Кагулу, татари почали тікати з Буджака через Очаків та Кінбурн у Крим. Тут їх вистежив Данило Третяк своїм флотом, погромив деякі їхні загони і одбив 673 душі невольників, здебільшого волохів та євреїв, а пізніше напав на самого хана кримського, коли той переїздив через Кінбурнську косу, і, погромивши військо, що з ним було, одняв дві корогви та срібну з позолотою палицю. Навіть сам хан ледве не достався йому у бранці. З визволених бранців-волохів було оселено на запорозьких землях біля устя річки Сури село Волоське, що існує й зараз. Євреїв же запорожці не схотіли мати на своїй землі і одіслали до кріпості св. Єлизавети до російського начальства.

Заходила вже зима, а проте низовому загонові запорожців накинули ще нову роботу. Побачивши, що розбите турецьке військо пішло за Дунай, а хан кримський ледве зрятувався у Крим, татари буджацькі й едісанські, а далі й едічкулькські та джамбуйлуцькі, побачивши себе покинутими без турецької оборони, піддалися під владу Росії. Щоб забезпечити перші дві орди од впливу та помсти турків, російський уряд надумав перевезти їх на лівий бік Дніпра разом з їхніми гарбами, худобою й збіжжям. Оту тяжку роботу Панін і накинув на Третяка.

У листопаді місяці запорожці серед криги, що йшла Дніпром, мусили перевозити на військових байдаках і людей, і коней, і гарби з усяким збіжжям. Біля Кизикерменя запорожці таким чином перевезли біля 12 000 татар та кілька десятків тисяч коней і худоби, але при тому стратили три десятки військових байдаків і застудили чимало товариства.

За службу Запорозького Війська цариця Катерина 5 січня року 1771 видала указ, котрим «за отличные въ прошлую и нинЪшнюю компаніи отлично храбрые противу непріятеля поступки и особливое къ службЪ усердіе» пожалувала Калнишевського золотою медаллю, обсипаною самоцвітами, з портретом цариці. Такі ж медалі, тільки без самоцвітів, були пожалувані: військовому обозному Павлу Головатому, писарю Івану Глобі, хорунжому Якову Качалову, осавулу Сидору Білому, судді Миколі Косапу і військовим старшинам: Івану Бурносу, Андрію Носачу, Андрію Порохні, Андрію Лук'янову, Макару Ногаю, Софрону Чорному, Пилипу Стягайлові, Лук'яну Великому, Олексі Чорному та Василю Пишличу.

Після цього року при царському дворі стало звичаєм, або, сказати б, увійшло у моду, приписуватись вельможам у запорозькі козаки, і першими записались граф Панін та князь Прозоровський.

Всю цю зиму, як і попередній рік, запорожці мусили держати по степах бекети, по весні ж Військо Запорозьке знову було поділене: Кошовий з 6000 козаків та 12 гарматами пішов під Очаків та Хаджибей і мав там три щасливих баталії з ворогами: 24 червня, 15 вересня та 9 жовтня. Друга частина війська знову мусила йти байдаками на низ і на цей раз не тільки лиманом, а на давній запорозький шлях — на Дунай.

На жаль, тепер у війська знайшлося тільки 19 байдаків, бо останні загинули і зіпсувалися під час перевозу через Дніпр татар. З цими байдаками 16 квітня 1771 року з Січі рушив уповноважений радою полковник Яків Сідловський. Незважаючи на свою невелику силу, запорожці пропливли до Килії, а далі, виконуючи накази генералів російського війська, ходили під Тульчу, Смаїлів (Ізмаїл), Браїлів, Мачин, Гирсово та Сілістрію й інші городи, які добувало російське військо. Під Тульчою запорожці, як колись за часів Сагайдачного, штурмували й добули чотири турецькі кораблі і чимало галер та менших суден, а у гирлах, біля устя Дунаю, добули 8 галер з 26 гарматами. Окрім того, запорожці скрізь вистежували турків, нападали на їхні бекети, чимало захоплювали бранців і піднесли славу Війська Запорозького на таку височінь, на якій вона давно не бувала. На жаль, і втрати Війська під час сього походу були великі, і навіть був поранений і помер од ран сам полковник Сідловський.

Третій виділ Запорозького Війська у 500 козаків під проводом Опанаса Колпака був при армії князя Долгорукова і вів їй перед у поході на Перекоп. 21 травня Колпак перейшов Білозерку і, проминувши Каїрку, Вилівали. Чорну Долину, Зелену Долину, Чаплинку та Каланчак, перейшов недалеко Перекопу Гниле море і сповістив Долгорукова, що татари засіли у Перекопі і не виходять з нього, хоч запорожці й під'їздили під самі перекопські стіни та викликали їх на герць. Опріч того, Колпак дав Долгорукову відомості, де-зручніше штурмувати перекопські стіни і де й які покопані перед стінами рівчаки.

Завдяки таким відомостям російське військо легко добуло стіну, що йшла од Перекопу до Чорного моря, й атакувало хана з його військом позаду Перекопу. У цьому бою запорожці взяли діяльну участь, заманили татарську кінноту на російські гармати, а коли та кіннота замішалася, кинулись їх гнати і побили більше тисячі татар. Коли баталія скінчилась, Перекоп здався, а хан з рештою війська почав тікати, то запорожці ще довго його гнали, захоплюючи бранців та здобич.

Од Перекопу запорожці наступали на Карасубазар, а коли той без змагання піддався, їх було послано через гори на Кафу. У горах запорожці мали гарячі сутички з татарами і, погромивши їх, захопили чималу здобич.

Прибувши з боєм під Кафу, Колпак діждав, поки наблизилось російське військо, і потім взяв зі своїми запорожцями участь у бою під Кафою і штурмі цієї стародавньої кріпості. Бусурмани були побиті. Хан з яничарами і багато турків та заможних татар повтікало кораблями у Туреччину, Кафа ж віддалася на милість побідників.

Під час боїв біля Кафи запорожці захопили три ворожі корогви, булаву і чимало всякого добра, та тільки все те, як і здобич, захоплена раніш, усупереч запорозьким звичаям була од них одібрана за наказом російських генералів. З приводу цього Колпак гірко скаржився у рапортах до кошового.

Після Кафи запорожці пішли на Арабатську стрілку і добули там штурмом Арабатську кріпость. Коли ж весь Крим скорився, Колпака з запорожцями було переведено на устя Дніпра.

За походи 1771 року цариця Катерина знову видала Війську Запорозькому грамоту (22 лютого 1772 р.), у котрій, похваляючи його, писала, що милість і ласка її до Війська не тільки надалі не зменшиться, а навіть збільшиться.

По весні року 1772 Війську Запорозькому знову звелено було вислати байдаки на Дунай і на збори видано було 5000 карбованців. Замість померлого від рани Сідловського привідцем на цей раз військо обрало полковника Мандра. З тим Мандром запорожці, рушивши з Січі 5 травня, щасливо проминули Очаків та Кінбурн, перестояли біля Хаджибею та Акермана хуртовину і наближалися вже до Дунаю, коли у морі знову збилася хуртовина і, розбивши два байдаки куренів Канівського та Вищестеблівського, потопила їх з усім знаряддям і трьома козаками, останні ж козаки ледве зрятувалися на інші байдаки.

Прибувши врешті на Дунай, запорожці зараз почали чинити напади на турецькі судна і у тих боях стратили біля сотні козаків. Тут сталось замирення до березня 1773 року, і запорожці, що були на байдаках, всю зиму пробули на Дунаї.

Головне запорозьке військо з Калнишевським у році 1772 знову стерегло турків у Очакові. На низу Дніпра плавав з 1000 козаків полковник Рубан. У Перевізькій, на усті Інгульця, стояла запорозька залога у 200 козаків, а полковник Колпак з п'ятьма сотнями був то в Олешках, то на Прогноях; одного ж разу князь Прозоровський викликав його у Ахмечеть (Сімферополь), бо хоч татари вже й піддалися під російську протекцію, а все-таки були неспокійні й чинили замішання.

Цього року частина запорожців на Дунаї була під рукою Потьомкіна355 і їхнє життя, звичаї та сміливість так йому подобалися, що він схотів приписатися до запорозького товариства і звернувся з приводу того до кошового листом од 15 квітня 1772 року, у котрому, звучи Калнишевського батьком, просив милостиво приписати його до Кущевського куреня.

Запорожці прийняли Потьомкіна у товариство і дали йому січове прізвище Грицька Нечоси з приводу того, що у князя на голові був пишний парик. Коли Калнишевський прислав Потьомкіну атестата на козацтво, той окремим листом дуже йому за те дякував і дав обіцянку завжди оберігати інтереси Війська Запорозького. Вся Січ була дуже задоволена одповіддю Потьомкіна і, зрозуміло, що нікому під той час і на думку не спадало, що новий товариш Нечоса через кілька років згубить Запорожжя.

Наприкінці року 1772 між російським урядом та Кошем Війська Запорозького сталася суперечка. Будуючи біля устя Московки Олександрівську кріпость, новоросійський губернатор Чертков звернувся до Коша з листом, щоб запорожці не перешкоджали забирати на будівлю цеглу, вапно, камінь та мармур, що мався у Великому Лузі між річками Кушугумом та Конкою на руїнах стародавніх будівель. На це Кіш одповів, що руїни стародавніх храмів невідомих народів по островах Великого Лугу давно відомі Війську Запорозькому і що Кіш має на мислі зараз, як скінчиться війна, скористатись тим матеріалом для збудування у Січі великої церкви, а через те Кіш, мовляв, просить заборонити інженерам ламати ті будівлі і забирати власність Війська Запорозького. Разом з тим Кіш наказав полковнику Велегурі та Пилипу Сніжку збройне обороняти власність та вольності запорозькі побіля кріпостей, що будувались понад Дніпром та Конкою.

Напровесні 1773 року Калнишевський знову пішов під Очаків, тільки повів сим разом всього 5000 козаків, бо за чотири роки війни запорожці чимало вже стеряли своїх товаришів. За літо запорожці мали там кілька невеликих зачіпок з татарами без великих втрат.

Полковник Колпак з своїм виділом був під Кінбурном. Там він воював за стародавніми запорозькими звичаями: вистежував, коли турецькі сандали й галери приставали до берега, кидався серед ночі на них штурмом, побивав турків під час сну і, постягавши з суден гармати й іншу здобич на берег, самі судна підпалював. Так було потоплено й попалено по різних місцях 5 турецьких суден. Траплялися при тому й криваві сутички, коли запорожцям доводилося одверто плече з плечем йти на бусурманів, і запорожці знову тут себе прославили. В одній з таких бійок було поранено полковника Малого у руку, а писаря Маєвського у щоку, товариства ж вбито було 16 та поранено 110.

Коли після останнього бою зайшла ніч, Колпак звелів пішим козакам облягати всю ніч турків, щоб не дати їм втекти, то незадоволена втратами піхота збунтувалася і самого Колпака побила, дорікаючи йому за те, що багато стратив товариства без ніякої користі і що за чотири роки війни козаки украй зубожіли.

Того ж року Дунайський запорозький флот за полковником Мандром багато чинив туркам шкоди під Силістрією, перешкоджаючи їм перевозитись з одного берега Дунаю на другий, коли ж Рум'янцев почав штурмувати Силістрію, то й запорожці, вилізши з байдаків, штурмували її від річки і, побравши декілька окопів, вдерлися у передмістя. При цьому штурмі був поранений і скоро помер полковник запорозький Дукич.

З початком року 1774 Військо Запорозьке знову виступило з Січі кількома виділами: 300 козаків під проводом бувшого судді Івана Бурноса і 2000 під проводом Порохні оточили Очаків і мали там з турками дрібні зачіпки. Серед літа Порохню з його полком та Колпака з кіннотою князь Долгоруков витребував у Крим, бо там турки робили висадки свого війська і баламутили татар. Дунайці з полковником Мандром, як і торік, воювали по Дунайських гирлах.

Незважаючи на те, що війна тяглася вже п'ятий рік, запорожці все-таки воювали рішуче і намагались підтримувати свою стародавню славу, маючи надію, що вірною, кривавою своєю службою вони заслужать од цариці повернення військових, одібраних під слов'янські оселі земель. Ласкаві реляції й листи графа Рум'янцева, князів Прозоровського, Долгорукова, Потьомкіна і навіть самої цариці подавали їм на те певну надію. Потьомкін навіть так закохався запорожцями, що 22 травня 1774 року подарував товариству 38 кашоварних казанів на всі 38 куренів, кажучи у листі, що має надію на те, що ті найкращого виробу казани будуть ознакою його приязні та любові до Війська Запорозького, котра непорушно буде додержуватись їм назавжди.

Розчарування запорожців

Тільки коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кючук-Кайнарджійський356 мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим у повітрі. Всякі компліменти з боку урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Військові не тільки не було повернено його земель, а навіть одібрано од нього Прогноїнську паланку, де запорожці споконвіку не тільки безборонно користувалися сіллю для себе, а навіть продавали її чумакам як свою власність. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та на тому ще лихо запорожців не скінчилося: Кримське ханство було призначене начебто самостійною державою, і до нього були прилучені запорозькі землі по Кам'янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпр, Самару, Солону й Бузулук, що давали головніші прибутки Війську Запорозькому, були одібрані од Війська у казну.

Коли з приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців у війні з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна складена була навіть пісня:

Ой, як дізнали тії сенатори, що запорожці їм вірять,
Ой, да й приказали запорозьку землю всю кругом мірять.
А розмірявши, запорозьку землю на плани знімали,
А щоб запорожці того не дізнали — казани їм в Січ прислали.
Ой, прислали на всі курені міцні мідяні казани,
А за тії казани запорозькі всі лани були побрані.
А це ж тобі, пане кошовий, за всі твої вірні служби,
А як поїдеш в город-столицю, наберешся нужди.

Вересня 9, року 1774 головне Запорозьке Військо з кошовим повернулось з походу у Січ. Його зустріли за звичаєм з гарматною пальбою і молебнем. Військо ще не знало про умови й наслідки миру і раділо, почувши, що товариша курінного — Грицька Нечосу — призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені стародавні їхні права й вольності. Напередодні повернулася на Січ і частина військових байдаків з Дніпра, друга ж частина лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом з Мандром трапилася пригода. Дозвіл вертатись на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбільш бурхливе, і не вспіли вони виплисти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила у морі велика хуртовина і, повикидавши їх на скелі, сім байдаків побила й разом з усім добром потопила, причому чимало загинуло й товариства. Останні байдаки зрятувались в устя Дністра, і Мандро, перестоявши у Акермані, поїхав далі до Дніпра, запорожців же з потоплених байдаків послав з полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами од морозів. Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав серед зими ще більшої біди і тільки 27 січня 1775 року привів на Січ покалічених морозами козаків.

Незважаючи на те, що Військо Запорозьке п'ять років пробувало на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими поселенцями. Року 1772 поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях, незважаючи ні на які протести запорожців. Тоді запорозький полковник Гараджа силою зігнав свавільних поселенців, а оселі їхні попалив. Те ж саме зробили запорожці з поселянами Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.

Зі сходу теж насували на запорозькі землі донські козаки, і кальміуському полковнику Петру Велигурі теж довелося зброєю зганяти їх з кос Азовського моря. Нарешті будування кріпостей Дніпровської лінії чинило Війську Запорозькому великі шкоди, бо москалі вирубували ліси і випасали траву.

Оборона запорожцями своїх земель трактувалася сусідніми російськими губернаторами як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доносилися вищому урядові, і року 1773 викликали з боку сенату застереження й наказ запорожцям: «свавільства пограничні покинути; знайдених у землі речей — каменю, цегли й мармуру собі не присвоювати, полковника ж Гараджу з Орельської паланки викликати на Січ під опаскою «монаршого гніву».

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною року 1774 у Петербург Антона Головатого357 просити царицю про те, про що Військо просило й через попередні депутації, а саме: щоб всі землі, одібрані од Війська під слов'яно-сербські й слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця прийняла Головатого й обіцяла, що всі суперечки Війська Запорозького з сусідами буде розглянуто, а поки що, щоб запорожці сиділи тихо.

Червня 21, року 1774 новий новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди у Петербурзі, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамиту, написавши дуже приятельського листа, котрого закінчив по-українському: «Будь ласкав, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився».

Але, незважаючи на того листа, запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування. Ті передчування, як переказували старі люди вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин понавколо Січі і навіть по стріхах куренів під осінь почалося надзвичайне пу гукання сичів.

— Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! —
«Ой, як мені не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А мені нігде та прожити.
Нігде мені гнізда звити,
Малих діток виглядіти».
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку.

В Січі стало сумно. Запорожці почули небезпеку своїй волі з боку Російської держави, і настрій тієї доби відбився знову в пісні:

Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,
Щось у хмарі гуде!
Ой, щось на нас, хлопці, славні запорожці,
За пригодонька буде.
Ой, заступайтесь, хлопці, славні запорожці,
Плече повз плече.
Та не даймо, хлопці, славні запорожці,
Москалеві Січі.

І справді, через півроку після дзигарика Калнишевський одержав од Потьомкіна листа зовсім іншого складу: про «батька» і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погрожувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логвина Мощенського депутатами у Петербург, де на той час мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців з поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрух 1769 та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не обороняти військових земель збройною рукою і дозволив писарю Орельської паланки Вермінці зігнати поселенську слободу Лиховку, Потьомкін же за це звелів силою захопити Вермінку у бранці і одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів Потьомкіна, В'яземського358, Прозоровського і в інших вельмож, та тільки всі вони у своїх думках вже межували запорозькі землі поміж себе і, протягаючи час, упевняли царицю у тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім непотрібне, і, покладаючись на зачіпки запорожців з поселенцями, умовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати окреме свавільне військо, що не хоче коритись царській владі та царській волі, а під нагоду ще може й зрадити державі.

Врешті цариця Катерина II погодилася з думками вельмож: в квітні місяці року 1775 видала Потьомкіну наказ одібрати од Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди. При цьому цариця висловила тільки бажання, щоб якнайменше чинити бешкету і менше проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому поручив князю Прозоровському.

Тече річка невеличка, підмиває кручі,
Заплакали запорожці, від цариці йдучи.
Ой, не велить да цариця степу оддавати,
Посилає москаликів Січу руйнувати.

Атакування Запорозької Січі

Під руку Текелія було надано велике військо, і він, зібравши його до кріпості Єлизавети, поділив на п'ять виділів: у першому, що Текелій мав вести прямо на Січ, було чотири полки кінноти, шість полків піхоти та п'ять полків козаків донських та інших, всього біля 40 000 чоловік з півсотнею гармат; у другому — під проводом генерала Чорби, що мав наступати степами з півночі, простягшись лавою од самого Дніпра до Бугу, було 26 ескадронів регулярної кінноти та полк донців, всього на 4000 вершників; у третьому, що під проводом генерала Лопухіна мав наступати з півдня, від Александр-Шанця (Херсона), захоплюючи всі степи от устя Інгульця у Дніпр до Бугу, було: полк гусарів, три полки донців та три полки піхоти, всього на 12 000 душ; четвертий під проводом генерала Бальмена359 мав наступати понад Дніпром на Новий та Старий Кодаки і складався з одного полку драгунів, одного — піхоти та двох полків донців, всього біля 6000 душ; нарешті, п'ятий, що під проводом полковника Звєрєва мав захопити запорозький Гард і одібрати зброю у всіх запорожців, що рибалили по Бугу і його протоках, складався
Остання рада на Запорожжі
з двох полків донців, полка драгунів та 13 ескадронів ново-слобідських, всього на 4000 душ.

Всього таким чином проти Війська Запорозького, що після затяжної турецької війни налічувало ледве 10 000 козаків, Текелій зібрав біля 66 000 війська та, окрім того, ще князь Прозоровський послав біля 20 000 війська у лівобережні запорозькі паланки: Орельську, Самарську, Протовчанську та Кальміуську. Таку велику силу державного війська було послано на Запорожжя, певно, з тією метою, щоб знищити у запорожців думку про змагання.

Травня 25, року 1775 всі п'ять виділів російського війська зовсім несподівано для запорожців рушили у запорозькі землі, а серед ночі на 4 червня генерал Текелій наблизивсь до Січі, обложив її своїм військом, повиставляв у кількох місцях гармати і через Шамбаш частиною війська підійшов мало не до самих січових окопів. У Січі ту ніч всі спокійно спали, бо ніхто не сподівався ні з якого боку лиха, і тільки світом, побачивши білі намети російського війська та наведені на Січ чорні пащі гармат, запорожці заметушилися у Січі, мов мурашки у мурашнику. Хто був простіший, той думав, що знову починається війна з турками і запорожці мусять іти разом з державним військом, але старі січовики сумно покивали сивими чубами. «Не на турків дивляться московські гармати», — говорили вони.

Після снідання Текелій прислав на Січ одного з полковників, закликаючи військову старшину прибути до його табору. Коли той полковник, переказавши, що йому було наказано, вийшов з Січі, кошовий отаман Калнишевський вийшов з усією старшиною з паланки на майдан, де стояли натовпи козаків, і, як переказували старі діди, спитав: «А що, панове товариство, будемо тепер робити? От кличе нас москаль у гості, чи йти, чи не йти? Це так, що як підеш, то, може, назад і не вернешся! Чи оддамо Січ москалеві, чи не оддамо?»

Між запорожцями сталось замішання: більшість не хотіла коритись, а хотіла зброєю обстоювати свою волю і свою матір-Січ; старшина ж запорозька і всі, хто мав зимівники, хутори та худобу, — всі січові дуки-срібляники — були за те, щоб скоритись, аби зберегти своє майно.

Зчинилася між двома партіями колотнеча.

Калнишевський умовляв січову сірому не змагатись, кажучи, що хоч би навіть запорожці й побили Текелієве військо, то все одно цариця прислала б ще більше військо і все-таки добула б Січ.

Але промови Калнишевського мало робили впливу: запорозьке лицарство мало скасування Січі за нечувану кривду і хотіло змагатись навіть без надії на перемогу, а лише на те, щоб, як казали запорожці, не затоптати у болото козацької слави.

Вихід запорожців на Дунай

Коли Калнишевський не дозволив одімкнути пушкарню, де переховувались гармати, порох, кулі і всяка зброя, натовпи запорожців розбили у пушкарні двері і почали вже витягати на стіни гармати, коли на майдан вийшов січовий архімандрит Володимир і, держачи у руці хрест, почав запорожців умовляти, щоб не проливали братньої крові, а скорилися Божій волі. За неслухняність та пролиття крові він погрожував запорожцям карою Божою на тім світі, і промова архімандрита на побожних запорожців зробила вплив: запорожці потишились і залишили думку про змагання, а замість того на майдані почулися вигуки: «На Дунай!», «До турка!».

Партія турецької зверхності існувала на Січі ще з часів Костя Гордієнка і навіть раніше. У перші роки існування Нової Січі та партія майже зовсім занепала, але останні 15 років, коли почалося розтягання запорозьких земель, прихильна туркам партія знову почала набувати сили і, як ми знаємо, хотіла навіть убити Калнишевського і перейти у турецькі землі ще за кілька років до руйнування Січі. Тепер, передбачаючи загибель Січі. партія турецької зверхності зразу, за одну годину, значно зросла, зміцнилась січовою голотою, що враз до неї приєдналася, і почала лагодитись до втечі у турецькі землі.

Тим часом Калнишевський вбрався у найкраще вбрання, надів на шию царську медаль із самоцвітами, взяв у руки хліб з сіллю і разом з суддею Павлом Головатим, писарем військовим Глобою і всіма курінними отаманами пішов з Січі до московського стану. Тільки не допомогли Калнишевському ні покірливість, ні зароблені їм од цариці медалі: Потьомкін вже упевнив царицю Катерину, що запорозький кошовий разом з суддею і писарем — злочинці, варті смертної кари. Калнишевського, Павла Головатого та Глобу було у наметі Текелія заарештовано і закуто у кайдани, курінні ж отамани, повернувшись на Січ, проголосили по куренях, що за наказом цариці Військові Запорозькому вже «не бути» і що завтра все Військо, курінь по куреню, повинно виходити за окопи і передавати свою зброю генералам.

Між козаками знову почалося замішання: по Січі пішла чутка, що як тільки одберуть у козаків зброю, то почнуть «голити» їх у москалі, як поголили вже козацтво на Україні, і багато козаків, що раніше згодні були скоритись, тепер рішили не віддавати зброї, а приєднатися до тих, що лагодяться «на Дунай». Як тільки смерклося, всі «дунайці» почали перевозитись за річку Підпільну і обрали там собі наказного кошового отамана Ляха360, а після того всю ніч, певно, перевозили з Січі у плавню всякі припаси й харчі, бо без нічого їхати у таку далеку дорогу було неможливо.

Та меншість запорожців, що лишилася на Січі, очевидно, ставилась до «дунайців» сприятливо, бо дозволила не тільки набрати припасів, а навіть віддала втікачам престольний з січової церкви образ св. Покрови, без котрого, на думку козаків, не могла б існувати на Дунаї сама Січ. Взяли ж так само «дунайці» малу військову корогву і декілька перначів та прапорів. Перед світом тієї ж ночі, а може, перестоявши ще кілька день у плавні, де поміж вкритими лісом островами очі Текелія не могли їх бачити, «дунайці» рушили Дніпром униз, навіки попрощавшись і з Великим Лугом, і з рідною Україною361.

Закованих у кайдани Калнишевського, Головатого й Глобу того ж дня під великою вартою було виряджено до столиці.

Ой, повезли запорозьких панів у Москву-город спішно;
Ой, посадили їх у неволю; сенаторам стало втішно,
Ой, тішились пани сенатори і менчії генерали,
Що одібрали в запорожців землі та володіють самі.
Славно було в Запорожжі всіма сторонами;
А тепер ніде прожити за вражими панами.362

Доля запорозької старшини

Червня п'ятого 3000 запорожців, що не пішли на Дунай, почали виносити й здавати свою зброю. Складали зброю й курінні отамани й інша військова старшина, та Текелій повертав старшинам зброю назад. Не вернув зброї тільки: військовому старшині Андрію Порохні, полковникам Чорному, Степану Делеху, Івану Кулику та Івану Гараджі, курінним отаманам Параличу та Головку і полковому старшині Вермінці. Всю ту старшину було арештовано — кого в Січі, а кого й поза Січчю — й віддано під суд, всіх же останніх запорожців приведено до присяги.

Руйнування Січі

Руйнування Січі

Тим часом у Січ увійшло кілька московських полковників з виділом державного війська. Поділившись на кілька куп, вони винесли з паланки військові клейноди, переписали й вивезли з Січі військову канцелярію, вивезли з пушкарні всю зброю, списували й вивозили зі скарбниці гроші, сукна та всякий військовий припас, а врешті увійшли у церкву і, піднявши св. престол, достали з-під нього шухлядку з найдорожчими військовими документами і понесли її до Текелія.

Побачивши, що начальники винесли з церкви шухлядку, донські козаки зрозуміли те так, що їм можна погріти біля церкви руки, і, вскочивши у неї, позривали з образів понавішувані на них золоті хрести, золоті та срібні медалі, а кому того не вистачило, ті почали здирати з образів срібні ризи, а коли й того не стало — одірвали срібну царську браму і, побивши та порубавши її на шматочки, порозтягали по кишенях. Старі січовики плакали, дивлячись, як гинули їхні святощі, та було вже запізно: спинити чужих людей, що тепер хазяйнували у Січі, вони вже не мали сили.

У народних піснях так оспівано руйнування Січі:

Світ великий, край просторий, та ніде прожити:
Славне Військо Запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько363 пораїв,
Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.
Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,
Славні ж хлопці-запорожці пили та гуляли.
Ой, вже ж москаль Запорожжя кругом облягає,
А наш батько Калнишевський того й не гадає...
Ой, із Низу, із лиману вітер повіває.
А вже ж москаль, а вже ж москаль Січу обступає.
Васюринський козарлюга не п'є, не гуляє
Та свойого отамана рано пробуджає:
«Та встань, батьку отамане, кличуть тебе люди.
Ой, як станеш ти на башті, москаля не буде».
А москалі не дрімали, запас одбирали,
А московськії старшії церкву грабували.
Та беруть срібло, та беруть злото, восковії свічі,
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.
Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору:
«Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!»
Запорозькі отамани, як орли літали,
Свого батька кошового вірненько благали:
— Позволь, батьку отамане, нам на башти стати,
Не одному генералу з плеч головку зняти!
Москва стане лагерями, а ми куренями,
Москва стане із штиками, а ми з кулаками.
Ой, щоб слава не пропала поміж козаками! —
«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:
Однакове християнство — грішно вигубляти!»
А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —
Ой, взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі.
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:
«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік смерті!»
Ой, крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвіниці:
«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та рушниці'»
Ой, пливе щука з Кременчука, розбита із лука...
Ой, тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука!
Ой, пішли, пішли славні запорожці та не пішки — дубами.
Ой, як оглянуться до славної Січі, умиються сльозами.

Запорозький собор у м. Новомосковську (Самарі). Остання пам'ятка запорозького мистецтва у наші часи.

Через кілька днів після одібрання зброї запорожцям звелено було розходитись, хто куди знає, а згодом, коли небораки розбрелись, Текелій, лишивши на Січі полк драгунів, щоб не пускати запорожців назад, пішов зі своїм військом геть, а Січ передав князю Прозоровському. Прозоровський доручив останнє руйнування Січі полковнику Норову, і той догодив йому так, що зоставив на місці Січі самі тільки окопи. Курені він порозламував і деякі з них перевіз до Микитина, побудувавши з них гамазеї, а деякі попродав селянам, запорозьким підданцям, котрі на тому місці, де був Січовий Шамбаш, скоро оселили цілу слободу Покровську, що тимчасово звалася навіть городом Покровським. Пушкарню й Скарбницю було завалено й засипано землею так, що й одшукати їх тепер неможливо, а всю Січ взагалі Норов перекопав, шукаючи грошей, так що запорожці прозвали його Норою. Ківш січовий Підпільня згодом замулила так, що його тепер зовсім немає. Нарешті князь Вяземський, котрому дістались обидві Січі з усіма лугами й степами, почавши будувати собі економії, побив на січовому цвинтарі всі каплички, надгробки й хрести і побрав їх на підмурки до своїх будинків, збереглося тільки небагато запорозьких хрестів, і то не в Січі, а поза окопами на кладовищі.

Скоро од Січі Запорозької лишились тільки оголені та перекопані окопи, і З серпня року 1775 цариця Катерина II окремим маніфестом оголосила по всій Росії, що Січ Запорозька дощенту вже зруйнована і саме ймення запорозьких козаків надалі не повинно вживатись та згадуватись»364.

Доля Калнишевського, Глоби та Павла Головатого була дуже сумна... Продержавши їх рік у московській в'язниці, неначе для слідства, Потьомкін 14 травня 1776 року подав цариці доклад про те, що «віроломное буйство» тих запорозьких старшин «столь велико, что по всякимъ законами они заслужили по всей справедливости смертную казнь»365, а проте, не бажаючи їхньої смерті. Потьомкін радив цариці замість смертної кари завдати їх у неволю по північних монастирях.

З великою таємницею і під пильним доглядом Калнишевського було перевезено до Архангельська, а далі у Соловецький монастир і там вкинуто у вогкий та холодний льох під монастирською баштою366. До стелі у тому льосі було біля дверей три аршини, а у другому кінці тільки 1.5. Світла майже зовсім не було. Утримувати бувшого кошового ігумену було наказано дуже
Надгробок на домовині Калнишевського
суворо, і з льоху його виводили до монастирської трапези тільки тричі на рік: на Великдень, на Спаса та на Різдво, та й у ті дні йому не дозволялось заговорювати з сторонніми людьми.

У такій тяжкій неволі Калнишевський пробув 25 років, і тільки за наказом царя Олександра І од 15 березня року 1801 бувшого кошового отамана було помилувано, та він уже не мав сили скористуватись волею і лишився до смерті у Соловецькому монастирі. Помер він на 112 році життя 31 жовтня 1803 року. Згодом над домовиною Калнишевського покладено надгробок з таким написом: «ЗдЪсь погребельно тЪло въ БозЪ почившаго кошевого бывшей нЪкогда Запорожской грозной Сичи Казаков Атамана Петра Калнышевскаго, сосланнаго въ сію обитель по Высочайшему повелЪнію въ 1776 г. на смиреніе. Онъ въ 1801 г. по Высочайшему повелЪнію снова былъ освобожден, но уже самъ не пожелалъ оставить обитель, въ коей обрЪл душевное спокойствіе смиреннаго христіанина, искренно познавшаго свои вины. Скончался 1803 г., октября 31 дня въ Суб. 112 лЪтъ отъ роду смертію благочестивою доброю. Блаженни мертвіи, умирающіи о ГосподЪ. Аминь. 1856 г. А. А.»367.

Народ український, що протягом кількох віків мав у Військові Запорозькому заступника й оборонця своїх прав, а в часи недолі міцний та захисний притулок, гірко оплакував скасування Січі:

Та ще не світ, та ще не світ, та ще не світає,
А вже ж москаль Запорожжя та кругом облягає.
Ой, облягши Запорожжя, став степ межувати,
Ой, став городи, панські слободи по річках саджати!..

 

------------------------------------------------------------------

[327] Любомирський Антін (1718-1782) — польський військовий та політичний діяч. Походив із старовинного українського, але спольщеного магнатського роду. Чільний представник Барської конфедерації, антиукраїнська діяльність якої розв'язала всенародне повстання — Коліївщину.

[328] Верлан — один із керівників визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти на Правобережній Україні в першій полові.ні XVIII ст. Був сотником надвірних козаків Любомирських у Шаргороді. На початку 1734 р. очолив масове гайдамацьке повстання на Брацлавщині й оголосив себе наказним полковником. Повстання охопило Поділля і Західну Україну. Після придушення повстання відступив у Молдову. Дальша доля невідома.

[329] Великі ліси на захід та південь од Чигирина. (Примітка автора)

[330] Леонтьєв Михайло Іванович (помер у 1753 р.) — російський генерал. У 1735 р. з 28-тисячним військом вступив до Криму, але змушений був повернутись на Україну через нестачу припасів та холод. У 1736 р. брав участь у штурмі Мініхом Перекопу і захопив Кінбурн. Наступного року брав участь у захопленні Перекопу. Пізніше був призначений київським генерал-губернатором.

[331] Чалий Сава (помер у 1741 р.) — полковник надвірного війська магнатів Потоцьких, зрадник-авантюрист. Походив з Комаргорода на Вінниччині. Деякий час був на Запорозькій Січі. Під час гайдамацького повстання 1734 року перейшов на бік полковника Верлана. Після придушення повстання склав присягу на вірність польсько-шляхетському урядові і став прислужником Потоцького. За зраду був страчений гайдамацьким загоном Г. Голого. Заувага web-упорядника: Справа "зради" Сави Чалого не однозначна. Про те див. у дослідженні д-ра Петра Мірчука: "Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.", розділ "Гайдамаччина до 1768 р."

[332] Грива Матвій — запорозький козак, один із керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні у 30-х роках XVIII ст. Очолюючи загін запорожців у 1734 р., захопив Вінницю. Після придушення повстання відступив на Січ. Восени 1736 р. гайдамаки на чолі з Гривою захопили Паволоч і Погребище. Дальша доля невідома.

[333] Медвідь Іван — ватажок гайдамацького загону на Правобережній Україні в 30-х роках XVIII ст. Брав участь у повстанні 1734 р., після поразки якого відступив на Запорожжя. Восени 1736 р. захопив Чигирин, але змушений був відступити до Чорного лісу. Брав участь у захопленні Паволочі та Погребища. Після 1737 року доля невідома. Вважають, що він був схоплений шляхтою і страчений.

[334] Харко (помер у 1737 р.) — запорозький козак Пластунівського куреня, ватажок гайдамацького загону. Брав участь у повстанні Верлана. В 1736 р. з новим загоном гайдамаків захопив Таращу. За деякими даними, загинув у бою проти кримських татар під містечком Переволочиною.

[335] Голий Гнат — запорозький козак, один із керівників гайдамацького руху на Україні в 30—40-х роках XVIII ст. На початку 30-х років організував у Чорному лісі гайда мацький загін, який розправлявся зі шляхтою в околицях Тульчина. Немирова, Звени городки, Липовця. В 1741 р. в с. Степашках скарав Саву Чалого. Уславився хоробрістю, оспіваний у піснях.

[336] Єлизавета Петрівна (1709-1762) — російська імператриця (1741-1761), дочка Петра I. Посаджена на престол дворянським угрупованням антинімецької орієнтації. Посилила кріпосний гніт. У зв'язку з війнами, зокрема Семилітньою (1756-1763), йшла на деякі поступки запорозьким козакам.

[337] Сава був не рідний син Чалому. Чалий знайшов його малям на Україні після татарського наскоку, взяв на Січ і там вигодував. (Примітка автора)

[338] Хорват Іван Самійлович (Откуртач, помер у 1780 р.) правитель Нової Сербії, генерал-поручик. Походив із сербських дворян. У 1751 р. його призначено правителем Нової Сербії. Добився приєднання до своїх володінь значної частини земель Запорозької Січі. Жорстокий здирник. За зловживання в 1762 р. його було позбавлено чинів і заслано у Вологду.

[339] Нині Кіровоград.

[340] Калнишевський (Калниш) Петро (бл. 1690-1803) - останній кошовий отаман Зачорірзької Січі (1762, 1765-1775). Походив з української шляхти Лубенського полку. Брав участь у війні 1768-1774 р. проти турків. 1775 р. царські війська оточили і зруйнували Січ. Калнишевський та інша старшина закликали козаків здатися без опору. Калнишевського заслали в Соловецький монастир. За наказом Олександра І був звільнений 1801 р., але їхати йому було вже нікуди. Помер через 2 роки, маючи 113 літ.

[341] Петро III Федорович (1728-1762) — російський імператор (1761-1762), син герцога Карла-Фрідріха Гольштейн-Готторнського і дочки Петра І Анни. Уклав мир з Пруссією. Засилля гольштинців при дворі викликало невдоволення і призвело до двірцевого перевороту на користь дружини Петра Катерини, за наказом якої його було вбито.

[342] Катерина II Олексіївна (Софія-Фредеріка-Августа, 1729-1796) — російська імператриця, походила з роду німецьких принців Ангальт-Цербстських. Внаслідок двірцевого перевороту проти власного чоловіка стала царицею. Закабалила селян, здійснила три поділи Польщі. Особливо жорстоку політику повела щодо України, ліквідувала гетьманат (1764), Запорозьку Січ (1775), запровадила офіційне кріпосне право (1783), повністю ліквідувала рештки національного самоврядування (1785).

[343] Значко-Яворський Мельхіседек (Матвій Карпович, близько 1716-1809) - український церковний діяч. Народився в Лубнах. Походив з козацької старшини. Вчився в Київській академії. В 1748 р. вступив до Мотронинського Троїцького монастиря. В 1753-1768 роках — його ігумен. Виступав проти унії). Був обвинувачений у зв'язках з Коліївщиною. Судом виправданий, але від керівництва церквою на Правобережній Україні його було усунуто. Після 1768 р. був ігуменом Переяславського, потім Глухівського монастирів.

[344] Понятовський Станіслав-Август (1732-1798) — останній король Польщі (1764-1798). Обраний при підтримці Катерини ІІ та Фрідріха ІІ, проводив політику, що відповідала інтересам російського уряду та польських магнатів. Після зречення останні роки життя провів у Росії.

[345] Залізняк Максим - запорозький козак, один із керівників повстання Коліївщини, родом з Чигиринщини. Навесні 1768 р. зібрав у Холодному Яру загін і дійшов з ним до Умані. Тут до нього приєдналися надвірні козаки. очолені І. Гонтою. Повстання охопило все Правобережжя. і Галичину. Боячись, що повстання перекинеться на Лівобережжя, російські офіцери на чолі з полковником Гур'євим підступно заарештували призвідців повстання і роззброїли значну частину гайдамаків. Залізняка заслали на вічну каторгу в Нерчииськ, але, за деякими даними, він утік і брав участь у повстанні О. Пугачова.

[346] Гонта Іван (помер у 1768 р.) — один із чільних керівників повстання Коліївщини. Народився в с. Росішках на Черкащині в родині кріпака. Служив сотником надвірного війська магната Потоцького в Умані. Перейшов на бік повсталих. Був по-зрадницькому схоплений за наказом царського генерала Кречетникова. Підданий лютим кількаденним тортурам, які він витримав з великою мужністю. Оспіваний у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки».

[347] Швачка Яків (насправді Микита, народився близько 1728) — запорозький Козак, ватажок гайдамацького загону. На початку Коліївщини перебував у повстанському загоні Залізняка. Разом з ватажком Журбою здобув Фастів перетворив його на свій опорний пункт. У кінці літа 768 р. його схопили російські фіцери і заслали на каторгу в м. Нерчинськ. Дальша доля невідома. Т. Шевченко присвятив йому поему "Швачка".

[348] Насправді ж Залізняк був заарештований і засланий до Сибіру.

[349] Згоду з російськими панами-генералами. (Примітка автора)

[350] Румянцев (Задунайський) Петро Олександрович (1725-1796) — російський полководець. З 1764 до кінця 90-х років — президент Малоросійської колегії і генерал-губернатор Малоросії. Проводив колонізаторську політику, викорінював рештки національної автономії України. Командував російською армією під час російсько-турецької війни 1768-1774 років.

[351] Зорич Семен Гаврилович — генерал-лейтенант, один із улюбленців цариці Катерини II. За походженням — сербський селянин, приїхав на Україну в середині XVIII ст. Був ад'ютантом Потьомкіна, а потім флігель-ад'ютантом самої цариці. Був щедро обдарований за рахунок грабунку України. Його прибутки становили понад півмільйона на рік, але і їх йому не вистачало.

[352] Панін Петро Іванович (1721-1789) — російський генерал, граф. У 1769 р. керував військовою кампанією проти Туреччини. Захопив Бендери. Схилив буджацьких, білгородських і едисанських татар визнати зверхність Росії, що прискорило взяття фортеці Акерман.

[353] Прозоровський Олександр Олександрович (1732-1809) — російський генерал-фельдмаршал, князь. Брав участь у завоюванні Криму. Придушив повстання кримчаків, незадоволених ханом Шагинь-Гіреєм, поставленим Катериною II.

[354] Карабінерами звалися колишні козаки з Гетьманщини. (Примітка автора)

[355] Потьомкін Григорій Олександрович (1739-1791) — російський державний діяч, фаворит Катерини II. За його наказом було зруйновано Запорозьку Січ. У 1790 р. дістав звання гетьмана Катеринославського і Чорноморського козацьких військ. Жорстоко колонізував південь України, де одержав 2000 кріпаків.

[356] Кючук-Кайнарджійський мир — цим миром у 1774 р. закінчилася війна між Росією та Туреччиною, що відкрила перед російським урядом можливість ліквідації Запорозької Січі.

[357] Головатий Антін Андрійович (номер у 1797 р.) — кошовий отаман Чорноморського козацького війська (1797). Після зруйнування Нової Січі (1775) дістав від царського уряду звання капітана російської армії. В 1787 р. став формувати «Військо вірних козаків», згодом перейменоване на Чорноморське козацьке військо. Брав участь у боях проти турків.

[358] Вяземський Олександр Олександрович — російський вельможа, генерал-прокурор. У 1775 році очолював комісію по створенню губерній, діяльність якої фатально позначилася на соціальних правах українського народу та його національному самоврядуванні.

[359] Бальмен Антон Богданович (1741-1790) — російський генерал, граф. Походить з аристократичної родини, генеалогія якої сягає Шотландії XII ст. На чолі карабінерського полку брав участь у штурмі Бендер. З 1771 по 1774 рік перебував у Криму, відтак був нанравлений на Україну у зв'язку з операцією по знищенню Січі, а 1776 року — знову в Крим.

[360] Добродій П. П. Короленко у т. VIII, стор. 6 Кубанського збірника за рік 1912 говорить, що частина запорожців вийшла у Туреччину не водою, а суходолом за Буг під проводом Бахмета. Певно, що так воно й було, бо байдаків на Січі не могло вистачити на 5000 козаків, які опинились згодом у Акермані. (Примітка автора)

[361] Сучасник руйнування Січі, запорожець Корж, не так оповідає про цю подію. За його оповіданням, запорожці втекли дубами на Дунай уже після одібрання зброї й після пограбування церкви донськими козаками, і притому не враз, а кількома партіями, беручи у Текелія білети на право переходу до Тилігулу на заробітки. Але таке оповідання суперечить рапорту Текелія до Потьомкіна, у котрому він доносив, що «5 червня всі запорожці, які були у Січі кількістю у 4000 душ, скорилися й видали йому свою зброю, і того ж дня з Січі було вивезено канцелярію. клейноди і списані скарби й гармати». Коли 5 червня на Січі було тільки 3000 запорожців, то очевидно, що ті 5000, котрі опинились у Акермані, вийшли з Січі, раніше 5 червня і до одібрання зброї. Оповідання Коржа суперечить і фактам. Коли б "дунайці" виходили після пограбування церкви, то вони б не мали на Дунаї Січового престольного образу святої Покрови, і коли б прибули у турецьку землю незорганізованими і неузброєними валками, то султан не прийняв би їх, як військо, зі своїм самостійним урядуванням, а повернув би в поселенців. Через це я тієї думки, що оповідання Коржа торкається лише тих запорожців, іцо прибували до Січі з степів та лугів уже після її скасування і, довідавшись, що товариство помандрувало на Дунай, тікали туди ж і самі, слідом за товариством, одпрошуючись на заробітки. (Примітка автора)

[362] Народна пісня. (Примітка автора)

[363] Грицько Нечоса - Потьомкін. (Примітка автора)

[364] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VII, с. 66. (Примітка автора)

[365] Там же, с. 68. (Примітка автора)

[366] Д. Яворницький. Запорожье, Т. ІІ, с.185 (Примітка автора)

[367] Д. Яворницький. Запорожье, Т. ІІ, с.185 (Примітка автора)