Оповідання сьоме (роки 1776—1828)

шукання страченої волі


Після руїни

Як розказав я у шостому оповіданні, Запорозька Січ була зруйнована, і Військо Запорозьке указом цариці Катерини від 3 серпня 1775 року було скасоване назавжди.

Проте ця славна лицарська громада, що більше трьох віків заступала Польщу, Україну й Московщину од татар, ще не хотіла помирати. Дуже ще міцно держались між запорозьким товариством лицарські традиції й перекази про минулу славу Війська та про ту користь, котру мала Росія у війнах од Війська Запорозького. Через те запорожці не вірили тому, щоб надалі у боротьбі з Туреччиною Росія справлялася без них. Вони були певні, що колись російський уряд покличе їх назад, і, мандруючи у далеку чужину, співали:

Ой, не гаразд запорожці,
Не гаразд вчинили:
Степ широкий, край веселий
Та й занапастили!
Наступає чорна хмара
І дощик із неба:
Зруйнували Запорожжя,
Буде колись треба!
Ой, чи гаразд, чи не гаразд,
Нічого робити!
Буде добре запорожцям
І під турком жити!

Всі історичні джерела сходяться на тому, що року 1775 з Запорожжя вийшло у турецькі землі біля 5000 запорозьких козаків. Але щоб підняти таку кількість козаків та ще з припасом харчовим, треба було не менш як 100-120 морських чайок, а такої кількості їх Військо Запорозьке не мало за весь час існування Нової Січі, після останньої ж турецької війни їх лишилося у Війську ледве два-три десятки. Через те з певністю треба гадати, що запорожці перейшли у турецькі землі не тільки байдаками, як каже д. Скальковський в історії Нової Січі, а й суходолом. Є відомості, що ікону св. січової Покрови перенесли на Дунай не ті запорожці, що пішли водою під проводом Андрія Ляха, а ті, що йшли під проводом Бахмета суходолом368. Так само й народні пісні згадують про мандрування запорожців не тільки «через море дубами», а й суходолом понад лиманами.

Ой, ішли наші славні запорожці
Та понад Бугом-рікою,
Ой, широкою та глибокою,
Гей, та понад лиманами.
Ой, уже ж наші славні запорожці
Та й невеселі стали:
Ой, облягли їх, облягли москалi
Та всьома сторонами.
Ой, кругом церкви, церкви січової
Ой, караули стояли,
Ой, священику, отцю Владимиру,
Та служити не дали.
Ой, летить бомба з московського поля
Та посеред Січі впала;
Ой, хоч пропали славні запорожці,
Так не пропала їх слава!

Всі окремі ватаги запорожців, певно за умовою, складеною ще на Січі, прямували на Дністровський лиман до турецького города Білгорода (Акермана). Білгородський паша зустрів запорожців сприятливо, допоміг харчами і дозволив стати біля лиману Кошем. Запорожці ж, як тільки трохи упорядкувались і поділились по куренях, не гаючись, за поміччю того ж паші послали до султана депутацію просити, щоб він прийняв їх під свою протекцію і дав землі під Січ і на інші потреби Війська. Хто був старшим представником Війська Запорозького у тій депутації і на яких умовах султан прийняв запорожців під свою руку, буде відомо, мабуть, тільки тоді, коли вийдуть на світ Божий ті документи, що їх року 1827 останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий369 доручив цареві Миколі І.

Хто був кошовим отаманом на Коші біля Акермана, теж невідомо, але є відомість, що вже там Військо Запорозьке поновило свою січову організацію, бо депутація до султана була складена з 40 козаків, а саме: 38 представників од куренів та ще військовий писар і кошовий отаман.

З січової старшини, що разом з Ляхом та Бахметом вийшла на Туреччину, відомі тільки ті, що року 1806, вже дідами, повернулися на Україну, а саме: Іван Губа, Хома Бучинський, Василь Чорнявський, Роман Циганка, Печений, Ломака, Сокіл, Боровик і Чернюга та ще Самійло Калниболоцький, що уславився кривавою розправою за Дунаєм з некрасівцями.

Про те, чого досягла депутація, послана до султана, можна тільки догадуватись з дальших подій. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Св. Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разіна. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали турки, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: булава, бунчук з двома хвостами, печать та корогва, на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена Цареградським патріархом370. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз»371.

З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Сілістрійського пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі — понад річкою Бугом.

Треба гадати, що поки відбулися всі церемонії й умови про перехід Січі за Дунай, минув немалий час, і запорожці, скориставшись дозволом султана, розійшлися з-під Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом, з тією тільки різницею, що до 1775 року вони рибалили й полювали з східного її берега, тепер же почали рибалити з західного. Опріч того, вони осіли своїми паланками біля Хаджибейського та Тилигульського лиманів, а частина товариства, що виходила з Запорожжя пізніше на дрібних човнах, не наважуючись пускатися на них у море, осідала на острові Березані, недалеко Очакова та на пересипу Хаджибейського лиману, де тепер передмістя города Одеси — Пересип.

Увесь край, що року 1775 посіли запорожці, був дуже спустошений під час останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або передалися на російську сторону і були загнані у Ногайські та Кубанські степи. Через те запорожцям було тепер тут велике привілля. Чутка про те привілля хутко досягла Запорожжя й України, бо запорожці, рибалячи по Бугові, мали щоденні зносини із своїми товаришами, котрі лишилися на російській стороні, і от за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запорожжя, так і з України, рятуючись од панщини. Декому щастило рятуватись сюди навіть з жінками і дітьми, і вони осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати.

Щодня за Бугом кількість утікачів з України збільшувалась, і вже через рік у Туреччині їх було біля 7000 душ372, а року 1778 між Бугом та Дунаєм їх рахували на 4000 та за Дунаєм не менше того373. Турецька сторона Бугу стала мрією всього поневоленого кріпацтвом українського люду і почала зватись стороною, де не було панщини. Може, одному з сотні втікачів щастило перебратись за Буг, останні ж ловилися й були тяжко катовані за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову.

Скасувавши Військо Запорозьке і не зумівши вдержати запорожців у російському підданстві, Потьомкін скоро збагнув, що зробив помилку, і заходився викликати їх назад, на східний бік Бугу; та тільки йому хотілося так їх повернути, щоб земель їм не віддавати. Вже 31 жовтня 1776 року Потьомкін подав цариці доклад про те, що після скасування Війська Запорозького південна Росія лишилася беззахисною, а для того, щоб її захистити, він радив скласти на південній Росії 9 полків гусарських, 6 пікінерських та 2 полки з тих запорожців, що лишилися на Запорожжі.

Цариця дала на те згоду, і запорожців силоміць почали брати в пікінери, причому одрізували їм оселедці, одбирали одежу і всяко з них знущалися. Зрозуміло, що тим Потьомкін ще дужче обурив запорожців проти російських порядків і примусив тікати за Буг навіть тих, що вже посідали по селах та хуторах Запорожжя.

Побачивши, що силою з запорожцями нічого не можна вдіяти, Потьомкін почав закликати їх з Бугу й з Дунаю ласкою, і 5 травня року 1779, за його порадою, цариця Катерина II видала маніфест, котрим запрошувала запорожців повернутись безпечно у рідний край, обіцяючи дати усякому з них (але не всьому Війську) землю й службу з російськими чинами й рангами; коли ж той маніфест нікого з Туреччини не повернув, вона 27 квітня 1780 року вдруге його поновила. Але й цей маніфест не мав на запорожців ніякого впливу, бо з переказів втікачів вони добре знали, що на Запорожжі, на їх одвічних землях, губернатори, справники й інші урядові особи робили зовсім не те, що було писано у маніфестах. А робилося там ось що.

Доля запорозьких земель і запорожців

Зимівники й займища військової старшини: Калнишевського — на річці Кам'янці, Павла Головатого — на р. Солоній, писаря Глоби — на р. Малій Тернівці, осавула Якова Качалова в Великому Лузі, полковника Колпака — на р. Багатій та інших були сконфісковані і попродані здебільшого тим самим генералам, полковникам та іншим військовим чинам, що їх цінували і продавали. Військові гурти товару та косяки коней забрано у казну й поділено поміж греками та арнаутами, що були під той час осаджені у Керчі, у Єнікале і по землях Запорожжя. Добро січової церкви, яке лишилося після грабування під час руїни, Потьомкін почасти подарував згодом у собор города Миколаєва, почасти ж забрав собі374.

Землі Запорожжя були поділені між губерніями Новоросійською та Азовською і після того петербурзькі вельможі та сенатори вже не ховалися своїми давніми таємними бажаннями, а почали випрошувати собі у цариці запорозьких земель. Найбільше, а саме 200 000 десятин, захопив генерал-прокурор князь В'яземський. Йому припали обидві Січі з величезною площею степів, лиманів та лугів. Трохи менше, хоч теж немало (біля 150000 десятин), захопив Потьомкін. Околиці сучасного Катеринослава з лісами й островами на Дніпрі були подаровані князю Прозоровському, Гард на Бузі з великою площею земель — князю Поліняку; графу Кирилу Розумовському, останньому гетьману України, було подаровано 35 275 десятин, графу Каменському — 20 000 десятин, графині Браницькій — 21614 десятин, поручику Черткову — 15 570 десятин, а далі почали роздавати запорозьку землю всякому панові, хто хотів, аби тільки він посадив 13 дворів кріпаків на всякі 1500 десятин та платив на рік по 21/2 копійки за десятину, і таким чином до року 1784 було роздаровано панам 4 470 302 десятин запорозької землі375.

Але ще й після того лишилася вільна земля на Запорожжі, і її почали роздавати всяким поселенцям і найбільше німцям. Найперше їм віддали серце Запорожжя — острів Хортицю і західний берег Дніпра, починаючи од кінця порогів, униз за кінець острова. На всяку німецьку душу давалося дурно 65 десятин землі і, крім того, всякі запомоги грішми й лісом на будівлю та господарство.

Така величезна на Запорожжі одміна не могла статися протягом одного року, а потребувала чималого часу, і те запорозьке товариство, що під впливом промови січового панотця Володимира скорилося своїй долі, у перший рік після зруйнування Січі не дуже побивалося про свою долю і не зразу вгадало, що буде далі.

Указом цариці од 1775 року запорозьким козакам дозволялося або йти до своєї родини, відкіля хто прийшов на Січ, або лишитись на Запорожжі, взяти собі од казни під оселю землю і жити з хліборобства. Першим своїм правом майже ніхто з запорожців не скористався, бо всім добре було відомо, що на Україні, як Правобережній, так і Лівобережній, панувало кріпацтво, лізти ж самохіть у ярмо нікому не хотілося. Тільки невелика частина запорозького товариства пішла на межу Слобідської України і осіла там по слободах та побіля річки Береки, всі ж останні запорожці лишилися на своїх рідних, политих кров'ю батьків степах.

Степи Запорожжя ще й під час скасування Січі у кінці XVIII віку стояли майже у первісній своїй красі. Буйні трави ще ховали у собі цілі гурти худоби і, як колись, тільки високі роги волів випиналися з-під трави на світ. Трава по степах щороку росла доти, поки під осінь од вітрів та дощів лягала цілим шаром на землю. Поміж тими високими травами ховалась велика сила дикого звіра й птиці: ще водилися на Запорожжі всі ті породи, що я перелічив у першому оповіданні,— навіть олені та дикі коні ще ходили по степах цілими табунами. Луги Запорожжя ще були вкриті непорушними одвічними лісами, а озера по них кишіли водяною дичиною; лимани й річки ще повні були рибою, по степових байраках ще красувалися зелені діброви, а поміж дубами росла велика сила родючого дерева: груші, кислиці, вишні, барбарис, калина; долини степові вкриті були непролазними терниками... Було ще на Запорожжі де пожити, було й з чого прожити!

Більшість запорожців розійшлися по зимівниках до приятелів, що вже раніше покинули Січ та осіли по захисних кутках Запорожжя. Зимівників під час руйнування Січі було на Запорожжі біля тисячі, тепер же, після руїни, кількість їх ще збільшилась на кілька сот. Багато запорожців прибилось і до запорозьких сіл понад річками Ореллю, Самарою та Протовчою, і такі села, як: Романково, Три-тузне, Таремське, Кам'янка й обидва Кодаки зразу поширились удвічі, а між двома Кодаками виникло нове село — Лоцманська Кам'янка. У тому селі російський уряд оселяв запорожців, котрі добре знали дніпровські пороги, з тим, щоб вони проводили через пороги плоти з лісом та інші судна.

Проте чимало поодиноких запорожців ще довго, як посиротілі діти, блукали по лугах та по степах, як згадує пісня:

В темному лузі явір зелененький,
Під явором коник вороненький,
На конику козак молоденький;
Спинився ж він та й став міркувати,
Взяв бандуру, почав вигравати.
Ой, голосно ж бандуронька грає,
Струна струні стиха промовляє:
Ой, де ж тії козаки гуляють?
А де ж вони слави добувають?

Тільки не минуло й двох років, як запорожцям довелося каятись, що не пішли разом з своїми товаришами за Буг. Роздаючи землі всяким панам та вельможам, російський уряд виключав з одмежованих їм земель тільки ті села й оселі, які були зазначені на генеральних картах, зимівників же на картах не було, і майже всі вони попали разом з землями у панські руки. Нові власники земель не хотіли признавати за запорожцями прав не тільки на землю понавколо зимовни-ків, а навіть на худобу й хати. Вони одбирали запорозькі оселі під казарми для своїх нових поселенців — кріпаків, худобу їхню брали до роботи і навіть забирали у свою власність, самих же запорожців записували у свої кріпаки376.

Зрозуміло, що запорозька сірома не скорилася тому, а, покидавши свої гнізда, почала мандрувати світ за очі: хто за Буг, хто у Таврію до татар, а хто навіть за Кубань:

Ой, у полі криниченька, там дівчина воду брала,
Мені молодому шляхи розказала:
— Ото ж тобі, та добрий молодець,
Ані плакать, ні тужить;
Ото ж тобі, та добрий молодець,
Аж три дороги лежить:
Одна на Дін, друга у Крим,
А третяя на Дунай-річку!

Проте старим запорожцям, що мали вже сімейства, не так-то легко було втікати, і вони разом з дітьми таки й опинилися у кріпацтві. Скарги декого з них до губернаторів, хоч і мали наслідком накази поміщикам не одбирати у запорожців хат і не чинити їм утисків, та ті накази так і лишилися тільки на папері.

Стогін пішов по Запорожжю од утисків поміщиків, і той стогін відбився у народній пісні покликом до останнього кошового отамана Петра Калнишевського і до цариці Катерини:

"Oй, встань, батьку, та встань, Петре, кличуть тебе люде,
Як поїдеш до цариці, по-прежньому буде.
Ой, піди ж ти до столиці прохати цариці,
Чи не вступить царство землі по прежні границі ?
Чи не верне степи й поля, всі клейноди наші?
Ой царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам наші землі з темними лугами!"
— Не на те ж я, запорожцю, москалів заслала,
Ой, щоб твої луги й землі назад повертала!
Не на те я, запорожці. Січ розруйнувала,
Щоб назад вам степи, й луги, й клейноди вертала!
Текла річка із-під саду та й упала в кручі —
Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.
Текла річка невеличка, заросла лозами —
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами:
«Ой, великий світ, царице, і всім ти владаєш.
А вже ж ти нас, запорожців, з місця споміщаєш,
Та вже ти тих вражих панів та все награждаєш».
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все військо запорозьке та на Калниша плаче.
Та летить крячок та на той бочок — де взявся шуліка,
— Ой не буде в Січі города однині й довіку!

Трохи легше було тим січовикам, що прибилися до великих сіл: ті були разом з селами записані у казенні поселяни і жили трохи вільніше за панських, але землі їм було одмежовано небагато і про життя з полювання та рибальства, як за часів Запорожжя, вже не могло бути й мови: довелося братись до коня та плуга і перевернутись у гречкосіїв.

Чутки про те, що недалеко за Бугом товариші їхні живуть вільним козацьким життям, доходили до Запорожжя і викликали у серцях поневолених запорожців пекучий біль:

Ой, як був у мене коняка,
Був коняка-розбишака,
Була шабля і рушниця
Ще й дівчина чарівниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
І рушниця поламалась,
Ще й дівчина відцуралась!
Між Буджацькими степами
Ідуть наші з бунчуками,
А я з плугом та з сохою
Понад нивою сухою!..377

Опріч всяких тягарів, що падали на казенних поселенців, вони ще мусили виставляти рекрутів у пікінерські полки.

Поневолення запорожців разом із зміцненням кріпацтва на Україні народ український оспівав у чудовій пісні про «Правду та кривду».

Нема в світі правди, правди не зіскати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панів у порога,
А щира неправда сидить кінець стола!
Уже тепер правда сидить у темниці,
А щира неправда з панами в світлиці!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє.
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь світ зажерла!
Тільки в світі правди, що рідная мати...
Де б ми її в світі могли одшукати?
Ой орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, ані заслужити!
Коли б тебе, правдо, в світі увидіти,
Орлиними крилами раді б ми летіти.
Ох, як же тим діткам без матері бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже ж бо кінець віку оце приблизився:
Хоч рідного брата тепер стережися.
І з ним на суд стати — правди не зіскати.
Тільки сріблом-злотом панів насищати.

Вісті про таке поневолення запорожців на самому Запорожжі доходили разом з втікачами за Буг та Дунай, і через те не дивно, що всі заманювання Потьомкіна і маніфести цариці задунайські запорожці приймали з великим недовір'ям, як то видно з народної пісні:

Ой, пише москаль та й до кошового:
— А йдіте до мене жити,
Віддам землю по-прежньому:
А по Дністр гряницю! —
«Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю,—
Хочеш піддурити:
Як підемо ми до тебе —
Будеш лоби голити!»378

Всім посланцям Потьомкіна, навіть військовому старшині Сидору Білому, котрий, за наказом Потьомкіна, їздив у 1784 році на Дунайський Запорозький Кіш, запорожці одповідали, що раніше, ніж закликати запорожців вернутися на російську сторону, Потьомкін повинен повернути запорожцям, що лишилися на Запорожжі, військові клейноди разом з військовими землями.

Ой, зібралися пани генерали в сенат сеймувати:
Ой, як же нам се військо, славне запорозьке, зібрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А верніть військові клейноди, то й саме військо прибуде.

(Народна пісня)

Потьомкіну і взагалі Росії запорожці дуже були потрібні — всі тепер зрозуміли, що мати їх під час війни з турками на боці ворогів дуже не корисно, але як же можна було уволити їх волю і повернути їм військові землі, коли сам Потьомкін вже володів величезною площею тих земель? До того Потьомкін залюднював ті землі своїми кріпаками з середньої Росії і поневолив та повернув у кріпацтво у Олександрівському повіті 247 душ запорозьких козаків та 502379 душі колишніх вільних людей, запорозьких підданців. Зрозуміло, що вимоги запорожців про землю Потьомкін не хотів задовольнити, а щоб спинити щоденну втечу кріпаків за Буг, він почав клопотатись про те, щоб одсунути турецьких запорожців далі од російського кордону.

Ще року 1779 російський уряд вимагав од султана, аби видав російських втікачів — запорожців, та султан одповідав на те, що не видасть нікого, а лише згоден дозволити тим із запорожців, котрі самі забажають повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося, то запорожці лишилися у Туреччини й надалі.

На Дунаї

Після того Росія почала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі од російського кордону, покладаючись на те, що запорожці ніби порушували кордон і нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією через запорожців зачіпок, султан справді звелів запорожцям одійти од Бугу на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давніх часів звикли жити не стільки на Січі, скільки на вольностях. Як на Запорожжі у Січі пробувало звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо скупчившись у Січі, запорожці не мали б з чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.

На Дунайських гирлах запорожців зразу зустріли дуже неласкаве. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або липовани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті самі землі, на котрих сиділи донці, міркуючи, що і ті й ті козаки одної віри і житимуть поміж себе лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького був зовсім інший, ніж устрій донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі запорожці дивились на них лихим оком.

Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили запорожців будувати Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою, то липовани послали султанові скаргу і почали одганяти запорожців оружною рукою. Султан дуже здивувався, почувши про заколот між запорожцями й донцями:

«І то урус і то урус, — говорив він. — І не можуть лагідно жити!» Проте у суперечці двох козацьких громад він потяг руку липованів як перших поселенців, запорожцям же наказав шукати собі під Січ іншого місця.

Запорожці неохоче зійшли з Дунавця, бо по інших протоках Дунаю не було сухого високого степу, а скрізь були низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами. Де осіли вони на той час Кошем — невідомо. Дехто говорить, що в Кара-Гармані на острові Св. Георгія, інші історики покладають, що задунайські запорожці зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони збудували-таки її на Дунавці. Остання гадка, на нашу думку, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з 1775 року до 1814, то за такий великий час устрій Війська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, як побачимо далі, не сталося.

У перші десять років життя запорожців в Туреччині Січ у них була, і була десь на дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями та донцями збивалися криваві бійки за лимани, озера й гирла, по котрих рибалили ті й ті, і нарешті року 1778 донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на неї і, повбивавши чимало запорожців, спалили Січ380.

Коли сталась та подія, запорожці почали збиратися до війни, щоб зчинити з липованами криваву розправу, та султан запобіг тому лихові і наказав запорожцям перейти з Кошем вище по Дунаю, у Сеймени — місцевість поміж Силістрією та Рущуком.

Запорожці були з цього дуже ображені й обурені. Отходити так далеко од України їм не хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство з Сеймен у гирла було далеко.

Початок чорноморців

Тим часом два роки до того у Криму збилося повстання татар, і князь Потьомкін року 1783 розіслав по землях бувшого Запорожжя і за Буг до турецьких запорожців заклики, щоб запорожці сходилися у Херсон, де з них будуть складені охочі команди під персональним проводом самого Потьомкіна. З російського Запорожжя зібралось біля тисячі козаків, і Потьомкін призначив їм отаманом військового запорозького старшину Сидора Білого, а у поміч йому бувшого суддю Війська Запорозького Антона Головатого.

Скориставшись нагодою, Сидір Білий 24 жовтня подав Потьомкіну прохання про те, щоб визволити од панів поневолених запорожців і дозволити їм хоч перейти у казенні (колишні запорозькі) села. Потьомкін загадав губернаторам переписати запорожців, котрі опинилися у кріпацтві. Виявилося, що тільки у двох повітах — Олександрівському та Катеринославському — у 116 панів було кріпаками 3735 запорозьких козаків і при них 2175 душ жіноцтва та ще поневолених бувших запорозьких підданців 3650. Тільки з того перепису нічого не вийшло, бо Потьомкін не мав права одібрати од панів кріпаків, та й сам своїх поневолених кріпаків-запорожців не мав ніякої охоти зректися.

Справа з татарами у Криму скоро скінчилася, але Потьомкін лишив тисячний виділ запорожців на службі і 6 квітня 1784 року добув дозвіл цариці на те, щоб поновити Військо Запорозьке під організацією на зразок Війська Донського, а після того послав Сидора Білого на Дунай закликати запорожців повернутись на руську сторону. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що запорожці були незадоволені наказом султана про перехід у Сеймени, вони не схотіли вертатися і дали через Білого таку саме одповідь, що й раніше давали, себто вимагали поновлення Війська Запорозького з його клейнодами й вольностями.

Вихід запорожців на Тису

Майже у той саме час запорожці звернулися через австрійського консула у Яссах до цісаря Йосипа II381 з проханням прийняти їх під свою руку і дати Військові Запорозькому землю під Січ і вольності.

Цісарю бажано було мати проти турків вояків, слава про котрих три віки ходила по всьому світові, і він призначив для Запорозького Війська землю у провінціях Банаті та Бачці, біля річки Тиси, між городами Цента та Панчова.

Місцевість де жили запорожці в Цесарщині (Австрії)

Наприкінці року 1785 у Цесарщину перейшло 8000 душ запорозьких козаків нежонатих, здебільшого бувших запорожцями ще й на Дніпрі, і за умовою з австрійським урядом Військо Запорозьке забезпечило собі:

1) свій стародавній військовий устрій;

2) право вільного обрання військової старшини, причому та старшина визнавалася австрійським урядом: кошовий отаман в рангу полковника австрійської служби, курінні отамани в рангу ротмістрів;

3) свій виборний військовий суд;

4) право щорічного поділу військових земель поміж куренями (як одвіку бувало);

5) право носити свою зброю, яка кому до вподоби;

6) діставати од цісаря жалування нарівні з австрійським військом382.

З свого боку за ті привілеї Військо Запорозьке повинно було під час війни складати з себе окремий полк вершників і виділ козаків на байдаках, щоб випливати ними у Дунай.

Хто був на той час кошовим отаманом Війська Запорозького — невідомо, хоч, певно, по австрійських архівах можна було б знайти більш-менш докладні відомості про життя запорожців на Угорщині.

Хоч, як бачимо, запорожці вийшли на Угорщину в значній кількості, а проте дальніші події виявляють, що і на Дунаї їх лишилося чимало, бо вони брали участь через два роки у війні Туреччини з Росією. Треба гадати, що завдяки втечі за Буг поневоленого люду з Запорожжя й з України, кількість запорожців за Бугом за перші десять років після зруйнування Січі на Підпільній збільшилася з 5000 не менше як до 15 000, і з тої кількості більше половини перейшло у Цесарщину, а біля 7000 лишилося у Туреччині, ставши Кошем у Сейменах.

Чорноморці і дунайці

Тим часом на Дніпрі всі російські урядовці лагодились зустрічати царицю Катерину, що намислила подивитися на нове своє придбання: Запорожжя й Таврію. На Запорожжі, у Новому Кодаці, будувався царський палац, у котрому Катерина мала зустрітись з австрійським цісарем Йосипом II. Людей по Запорожжю зганяли з усього краю до Дніпра, щоб показати цариці, як вже рясно пани залюднили запорозьку «пустиню». Од села Половиці, де мав закладатися город Катеринослав, рівняли шлях до Ненаситецького порога і далі аж до Херсона. Через річку Суру зробили величезний міст, греблі од котрого збереглися й до наших часів. Над усім тим клопотався Потьомкін, щоб показати цариці наслідки своєї діяльності по нових країнах.

Разом з тим Потьомкін хотів показати цариці запорожців і викликав Сидора Білого та Головатого з ватагою запорозьких вершників назустріч цариці у Кременчук. Тепер він мав уже певні заміри піднести наново Військо Запорозьке з умовою тільки, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати землю під Військо або у Прогноях, або на Тамані.

Певно, за згодою Потьомкіна Білий, Головатий, Легкоступ та ще деяка запорозька старшина скористалася випадком і року 1787 подала цариці у Кременчуці прохання про відновлення Війська Запорозького, а під час дальнішої царициної подорожі запорожці складали біля неї почесну варту і гарцювали біля її карети.

Прибувши водою до Романкова, цариця поїхала далі берегом. У Кодаку зустрілась з німецьким цісарем, а заклавши у Катеринославі собор, проїхала до Ненаситецького порога і з скелі Монастирка любувалася, як запорожці проганяли через поріг її флот, дякувала їм і була дуже до запорозької старшини ласкавою. Коли цариця поверталася з Таврії, запорожці знову-таки бігли кіньми побіля її карети аж на Полтавщину.

Тим часом почало складатися на війну Росії з Туреччиною, і Потьомкін, котрому цариця доручила начальство над всім російським військом, зрозумів, як дуже потрібні були для війни з турками запорожці. Тільки вони знали всі річки, байраки й шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала одбуватись війна. Тільки вони знали військові звичаї турків і вміли як вистежувати їх, так і нападати несподівано. Щоб залучити запорожців у російську службу, він оголосив по всіх запорозьких землях, що доручає запорозьким старшинам Сидору Білому та Антону Головатому збирати всіх запорожців на «козацьку» службу.

На заклик Потьомкіна одгукнулося чимало запорожців, і першим прибув до нього у Єлизавет з півсотнею товариства полковник Війська Запорозького Харко (Захар) Чепіга. Потьомкін дав і Харкові одкритого листа на збирання у козацьку службу бувших запорожців і «всяких вільних людей», і не тільки на Запорожжі, а ще й за Бугом; в січні ж року 1788 князь доручив йому полковницького пернача на ознаку його прав. З тим перначем Чепіга їздив за Буг, бачився з своїми колишніми товаришами і умовляв їх переходити на російську сторону. Чи вдалося старому полковникові побувати на Запорозькім Коші у Сейменах — невідомо, але він бачився з військовим осавулом Задунайського Коша і мав з ним більш-менш офіціальну розмову.

Лаштування турків до війни з Росією збентежило задунайських запорожців. їм доводилося битися за бусурманів проти одновірних християн, і це багатьом мучило сумління, коли ж Чепіга ще порозказував, що Потьомкін знову збирає під свою руку запорожців і що таким чином задунайським запорожцям доведеться бити на своїх товаришів, то чимало хто з запорожців почав вагатися, на чий бік стати. Такий настрій запорожців відбився навіть у пісні.

Ой, наробили там славні запорожці та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися — та которому царю,
Ой, поклонилися турецькому — під ним добре жити,
А за все добре, за одне недобре — що брат на брата бити.

До такого настрою задунайських запорожців прилучилася ще й туга за Україною і своєю родиною, бо чимало запорожців, котрі поприходили на Дунай з України й Запорожжя за останні десять років покидали, тікаючи од кріпацтва, своїх милих або жінок та дітей. Про таку тугу народ склав багато пісень, з котрих подаємо дві:

I

Ой, там за Дунаєм —
Крутим бережечком,
Ой, там розмовляє
Сокіл з козаком:
«Ой, ти, соколоньку,
Ти, братику мій!
Чи не був ти, брате,
В моїй стороні?
Чи не був ти, брате,
В моїй стороні?
Чи плаче, чи тужить
Дівча по мені?»
— Не плаче, не тужить,
На ліжку лежить,
Правою рукою
За серце держить!

II

Ой, там за Дунаєм,
Та за тихим Дунаєм
Молодець гуляє.
Молодець гуляє,
Та молодець гуляє,
На цей бік гукає;
«Подай перевозу,
Та подай перевозу,
Я перевезуся,
На свою Вкраїну,
Та на свою Вкраїну
Ще раз подивлюся!»

З таких причин частина молодих задунайських запорожців, маючи надію добути своєю службою собі й своїм поневоленим сім'ям вільне життя, у кількості за півтисячі душ, хто поодинці, хто ватагами почали переходити на східний бік Бугу, а деякі ватаги їх прямо випливали з дунайських гирл байдаками і морем прибували у Прогної, де вже стояв Кошем Сидір Білий з своїм запорозьким товариством.

Проте Кіш Війська Запорозького не дойняв віри Потьомкіну, котрий вже раз зрадив запорожців. На раді січова старшина доводила козакам, що неможливо вірити тому, щоб Потьомкін вернув Війську Запорозькому права, коли він сам держить у кріпацькій неволі кілька сот запорожців. Таким чином біля 6000 задунайських запорожців лишилося на боці турків.

Тим часом Потьомкін справді завзявся, щоб наново підняти запорожців, хоч, може, й не мав думки давати їм колишню волю й права. Головатий, Білий та Чепіга зрозуміли його надзвичайне, честолюбство та гонор і, потакаючи йому та величаючи його батьком і «найсвітлішим», або великим гетьманом і таке інше, випрошували у нього для запорожців все більше прав.

До кінця 1787 року запорожці збирались піші у Прогноях під рукою Сидора Білого, а верхівці на Чичаклеї з Чепігою, у грудні ж, за наказом генерала Суворова383, піші козаки перейшли з Прогноїв у Василькове і, заклавши там Військовий Кіш та поробивши деякі курені, завели на Коші весь січовий лад. На загальній раді вони обрали Сидора Білого кошовим отаманом, Антона Головатого — суддею, а Івана Підлисецького писарем. Разом були обрані й 38 курінних отаманів, «як одвіку водилося в Запорозькому Військові».

Суворов, звертаючись до запорожців, звав їх у своїх листах Військом вірних запорозьких козаків, Потьомкін же слово «Запорозьких» відкидав, а звав Військом вірних козаків.

У січні року 1788 Потьомкін писав цариці, що запорожці просять, аби оселити їх на Тамані, що вони в більшості тепер жонаті і надалі хочуть зректися свого бурлацького розпусного життя. Цариця одповіла, що їй приємно те чути і що вона доручає Потьомкіну задовольнити запорожців землею так, як він сам має за краще. Разом з тим 22 лютого вона радила Потьомкіну одмінити назву Війська Запорозького, щоб, мовляв, народ не зрозумів так, буцімби за потрібне визнали знову піднести Запорозьку Січ.

Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав «Вірного Запорозького Війська Отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: корогву велику білу з синім хрестом, кілька менших корогов для куренів, булаву, бунчук і декілька перначів, а 13 травня Потьомкін прислав ще й військову печать.

Клейноди Чорноморського війська

Запорожці зустріли на Коші військові клейноди дуже урочисто і, вичитавши на раді грамоти й ордени Потьомкіна, послали йому у подарунок дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло384.

Разом з тим Сидір Білий знову вжив заходів, щоб переманити до себе задунайських запорожців. Звістка про те, що Війську Запорозькому повернуті клейноди, справді багато важила в очах запорожців, і, гадаючи, що слідом за клейнодами Війську Запорозькому будуть повернуті і його вольності (землі), чимало запорожців почало переходити через Буг і приєднуватися до Білого й Чепіги, так що врешті задунайців зібралося на російській стороні понад 1000 душ.

Увесь харчовий припас і деяку зброю Військо Вірних Козаків діставало од казни, як і інше російське військо, казенні ж були видані війську й човни, і на весну військо взагалі було добре упорядковане, а на Коші була навіть своя похідна церква.

На самому початку війни виявилося трагічне становище запорожців, котрим доводилося «брат на брата бити», як каже народна пісня. Задунайський Запорозький Кіш виставив на боці турків 4000 козаків почасти піших, почасти на байдаках, риштованих гарматами. При Війську Запорозькому була старшина: кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, військовий суддя Яків Гончар, військовий писар Іван Іванько та військовий хорунжий Грицько Табан. Відомо, що кошовий отаман мав булаву, як і на Січі Запорозькій385. Всі запорожці мали од турків жалування біля 12 карбованців на рік на козака. З того Запорозького Війська на початку війни біля 1000 козаків прибуло у Очаків, і звідтіля вони почали набігати човнами на російські кордони, що стояли понад, лиманами.

У вересні року 1787 турки хотіли захопити Кінбурнську кріпость з моря, а щоб виманити російське військо з Кінбурна у бік озер, вони послали п'ять байдаків із задунайськими запорожцями на схід од Кінбурна, наказавши зробити там висадку. Не знаючи, що то висадились задунайські запорожці, Суворов, побачивши десант, послав «вірних» запорожців вибити з берега ворогів. Запорожці зблизилися з своїми братами, погорювали з свого непевного становища і, зробивши про око Суворова та турків декілька пострілів на вітер, розійшлися у різні сторони: задунайці до турецького флоту, а «вірні» до Кінбурна.

Другий виділ задунайських запорожців набігав на російські кордони з суходолу через річку Буг, і під час одного з таких наскоків на смерть був поранений кошовий отаман Грицько Абдула так, що замість нього запорожцям довелося обирати нового кошового, і вони обрали Гардового, котрий був кошовим до кінця війни.

Травня 21, року 1788 турки підпливли з своїм флотом до запорозького Васильківського Коша і перед світом, коли у січовій церкві правилася служба, почали пальбу по Січі здалечини і палили довго, але ніякої шкоди запорожцям не зробили. Трудніше довелося запорожцям, коли 7 червня великий турецький флот Гашан-Паші у 57 кораблів вийшов з Очакова і напав на запорозькі байдаки та російський флот. Пiд той час була велика хуртовина і російські судна не могли йти проти вітру, так що туркам легко було пробити їх з великих гармат своїх кораблів. Тут-то запорожці й нагадали всьому світу свою давню славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибігли на гребках з своїми байдаками наперед і, зачепивши російські судна линвами, потягли їх на турків. Зчинився бій. Три турецькі кораблі полетіли од вибухів угору, а останні відійшли до Очакова.

Вся слава того бою припала запорожцям, і, мабуть, про цей бій і згадує народна пісня:

Ой, ставали на Тавані проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина із Чорного моря.
Ой, в неділю пораненьку, як стало світати,
Ой, став наш Головатий на хлопців гукати:
«Піднімайте, добрі хлопці, паруси всі вгору:
Ой, б'є турок з Очакова з пушок на тривогу».
Піднімали добрі хлопці всі паруси вгору,
Пішли Дніпром проти води кораблі на воду,
Пішли наші добрі хлопці Дніпром проти води,
Набралися, сердешнії, превеликої біди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу —
«Ой, тепер же вражих турків боятись не буду».

Через десять днів у лимані, біля Очакова, стався другий великий морський бій. Російським суднам, що були далеко менші за турецькі, легше було переходити мілкі місця, триповерхові ж турецькі кораблі зачіпали за дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лиману і бідували. Запорожці зараз же користалися випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке, кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий росіянам: турецький флот через якийсь час почав тікати, але запорожці, що кидалися на ворогів з величезним запалом, мали великі втрати: кошового отамана Сидора Білого на смерть було поранено, і другого дня він помер; побитих запорожців хоч було небагато, та зате аж 235 козаків дісталися туркам у неволю386. Сталося те нещастя від того, що штурмувати турецькі кораблі запорожці кидалися з дуже невеликою силою, і на деяких кораблях турки, почавши одпливати у море, позавозили необачних лицарів у неволю. Таким-чином на запорожців року 1788 впала точнісінько така саме пригода, як під час морського походу року 1625.

Поховавши згідно з запорозьким звичаєм кошового отамана, що не пошкодував свого життя, аби заслужити новонародженому війську козацькому ласку Потьомкіна й цариці, запорожці зібрали раду, щоб обрати нового кошового. Голоси на раді поділилися надвоє. Перші гукали: «Виберімо Антона Головатого! Він з біса мудрий — буде добре правити кошем!» Інші сперечалися: «Що ваш Антін! Хоч і розумний, та школяр, військові ж треба ватажка. Харка (Чепігу) настановимо кошовим — він б'є і в полон бере бусурманів!» — «Та не дуже харкайте... — гукали знову перші — Головатого кошовим!» Скінчилося все-таки на тому, що обрали Чепігу, і Потьомкін затвердив те обрання.

В липні Чепіга приїздив на Кіш і передав там старшинування над пішим військом та байдаками Антону Головатому. На раді, що при ньому відбулася, Чепіга почув чимало нарікань на російських генералів за те, що не постачають припасу, не додають жалування і таке інше. Проте кошовий зумів заспокоїти товариство і, забравши клейноди, поїхав до Коша свого комонного війська. З своїм виділом війська Чепіга весь час ходив поперед російським військом на чатах, а коли Потьомкін наблизився до Очакова з усім військом російським і почав його облягати, Чепіга чатував з боку Хаджибея і, наблизившись уночі потайно до самого турецького замчища, сам-один захопив у бранці двох турків і привіз їх до Потьомкіна. Після цієї події козаки ще дужче почали шанувати Чепігу і навіть дивитись на нього, як на характерника.

Поки російське військо стояло біля Очакова, до задунайських запорожців доходили вісті про те, що у російських запорожців справді заведено всі стародавні запорозькі звичаї, а позаяк Військові Запорозькому були повернені й клейноди, а в військових клейнодах запорожці вбачали ознаку автономних прав війська, то у багатьох задунайців, навіть у старшини, виникло питання, чи не час справді покинути ворогів хреста та приєднатись до своїх братів? Задунайці почали шукати випадку, щоб перебалакати з кошовим Чепігою.

Вистеживши з такою метою у вересні місяці на березі бекет «вірних козаків», задунайці підпливли до них байдаком, браталися і просили викликати до Аджеяс кошового Чепігу, щоб перебалакати про приєднання задунайських запорожців до своїх братів російських.

Чепіга, за згодою Потьомкіна, приїздив в Аджеяси і передав задунайцям од Потьомкіна листа, у котрому той ім'ям цариці обіцяв всім турецьким козакам ласку, аби тільки поєдналися з своїми «вірними товаришами». Та треба гадати, що й у тому листі Потьомкіна не було певних обіцянок про землю й права, бо задунайці перше сказали, що передадуть листа до своїх комонних товаришів на Дністр, щоб порозумітись всім купно з старшиною, а 28 вересня сповістили, що комонні запорожці застерігали своїх російських товаришів, щоб не зближалися з ними понад Чорним морем, щоб, бува, не пролилася братня кров. Скоро після того 2 жовтня року 1788 — задунайці з дністрянського виділу набігли на Балту і зчинили у ній погром.

Очаків довго не здавався, одбиваючи всі штурми російського війська. Йому дуже допомагав турецький флот, підвозячи під захистом кріпості на острові Березані припас і військо. Щоб перетяти тому флоту шлях до Очакова, обов'язково треба було добути Березань. Потьомкін ще в липні наказував Суворову добути той острів, та російський флот, хоч і атакував його, та нічого не зміг з ним вдіяти, бо на острові була міцна кріпость з великими гарматами. Тоді вже восени, коли турецький флот через хуртовину одійшов до Очакова, Потьомкін прикликав до себе Головатого і звелів йому добути Березань своїми козаками.

Листопада 7 Антін Головатий взяв на дуби, узброєні дрібними гарматами, 800 запорожців і прямо серед дня рушив до Березані. Береги того острова були дуже круті, а понад берегами було так мілко, що навіть дубами не можна було близько під'їхати. Серед острова була кріпость, а понад кручами берега були покопані окопи і пороблені батареї, узброєні гарматами. Головатий направив байдаки прямо на батарею, під котрою береги були трохи нижчі. Турки почали палити на запорожців з гармат, та запорожці, незважаючи на те, хутко підбігли на гребках до мілкого місця, пострибали у воду, підтягли байдаки ближче до скель, забрали на плечі рушниці й гармати і подерлися на кручі.

Коли запорожці ще тільки наблизилися до берега, то вже туркам незручно стало стріляти у них, бо запорожців захищав високий берег і вони, влізши без перешкоди на скелі, кинулися штурмувати батарею. Оборонців турків було там мало, так що козаки зразу вибили їх з окопів і, захопивши батарею, погнали ворогів до кріпості. Але добути кріпость було не так-то легко, бо турки палили на козаків з гармат і рушниць. Щоб полегшити штурм, Головатий завернув запорожців назад і, повернувши турецькі гармати, що були на батареї, жерлами на кріпость та поставивши ще на березі козацькі гармати з байдаків, зчинив по кріпості велику пальбу. Туркам стало скрутно, а тут ще наблизився російський флот і почали громити Березань з другого боку так, що коли запорожці налагодились до нового штурму, то турецький паша Осман здався Головатому з усім військом у бранці.

В Березані запорожцям дісталося 11 турецьких корогов, 21 гармата і чимало зброї й припасу. Стеряв же Головатий при тому славному штурмі одного полкового старшину та 24 козаки, між котрими було й декілька курінних отаманів.

Потьомкін дуже радів тому, що добув Березань: почепив Головатому на груди Георгіївського хреста і дякував усій козацькій старшині й козакам. Поки Головатий добував Березань, Чепіга підкрався з частиною своїх запорожців до Хаджибея і попалив у самому городі гамазеї з борошном та іншим військовим припасом.

Скоро після штурму Березані, а саме 6 грудня, російське військо разом із запорожцями штурмувало й добуло Очаків. Під час того штурму задунайські запорожці, підпливши до Березані, почали палити у неї з байдачних гармат, а далі, приставши до берега, хотіли штурмувати острів, але роздивившись, що на острові свої ж брати, посідали на байдаки і попливли у море. Все-таки під час гарматної пальби з обох боків було по кілька вбитих та поранених козаків.

Участь запорожців у подіях під Очаковом згадується у народній пісні, у котрій разом чогось іде розмова про козацьку одіж. Треба гадати, що до того часу запорожці так обідралися, що у російських генералів встало питання, чи не видати їм солдатську одежу.

Хвалилися запорожці Очаків дістати,
Щоб з мурованих колодязів коней напувати.
Очаків дістали, і сам хан нам здався,
Вже па наших запорожців весь москаль піднявся.
Зібралися генерали ситку ситкувати:
— Яку будем запорожцям одежу давати:
Чи козацьку, чи гусарську, чи третю — солдатську?
— «Хоч ми будем, братці, канави копати,
А не будем солдацької одежі приймати,
Бо солдацька одежа куца ще й погана,
Нехай наша не загине запорозька слава!»

За послуги запорожців у війні 1788 року на Чорному морі і побіля нього Потьомкін, виконуючи волю цариці, звелів Війську вірних козаків зватись надалі Військом вірних чорноморських козаків. Проте, як тільки на зиму припинилась війна, про чорноморців зараз же й забули: Чепігу з вершниками направили зимувати на Громокдію, де не було й оберемка сіна, так що він, щоб зрятувати коней, мусив розпустити козаків іти до весни, хто куди знає; на острові Березані запорожці трохи не пухли з голоду, бо їм не підвозили припасу, а од морозу козаки зрятувалися тільки тим, що попалили кріпосні будівлі; з Васильківського Коша чорноморцям наказано було вийти, а курені віддати під турецьких бранців. Довелося б козакам загинути од морозів, та старший на Коші не виконав того наказу генерала Хрущова і зимував з козаками на Коші, на дрова розламав цілий поверх фрегата «Василій Великий», що стояв у Бузькому лимані, затертий кригою.

Чорноморець перших часів

У Бузькому лимані у ту зиму взагалі було багато суден затерто льодом і, щоб рятувати з них всяке приладдя, Потьомкін звелів вирядити 300 чорноморців, наказавши генералу Суворову постачати на них теплу одежу, видавати харчі і платити за роботу по 12 карбованців на місяць. Але Суворов нічого того не зробив, через що багато козаків, працюючи на воді і на льоду, покалічились, а коли вони звернулися до генерала Фалієва, що завідував роботами, щоб зарадив лихові, то той пригрозив, що як козаки не будуть робити, то будуть «вистріляні й виколоті».

Що мали робити чорноморці? Сорок вісім душ з них одвезли на Кіш з помороженими руками та ногами; декілька позамерзало на смерть, а останні втекли, мабуть, на Дунай. Замість втікачів та покалічених. Кіш вислав інших 300 козаків, але й ті або скоро похворіли, або невідомо де поділись, бо хоч і дуже чорноморці хотіли заслужити царицину ласку, а робити при таких умовах було неможливо. Всього рахують, що за зиму 1788—89 років з голоду, холоду й важких робот померло біля 500 чорноморців387.

Немало набралися за сей рік запорожці лиха і на колишній власній землі Запорожжя. Коли за наказом Потьомкіна Чепіга, Сидір Білий та Головатий, ще по весні року 1788, почали збирати під бунчук кошового всіх запорожців, то більшість поміщиків, незважаючи на наказ Потьомкіна, котрим до відома поміщиків доводилось, що запорожці збираються з волі цариці, силоміць не пускали запорожців од себе, вважаючи їх своїми кріпаками. От що пише П. Короленко про те, що довелося перетерплювати запорожцям у 1788 році388: «Щоб не пустити запорожців на військову службу, поміщики мало що чинили всякі до того перешкоди, а примушували їх до тяжких без спочинку робіт і, що найголовніше, одрізували у козаків оселедці, ознаку козацької честі. Були випадки, що поміщики примушували козачу сім'ю удень робити без спочинку,а на ніч забивали у колодки, щоб не втекли з панщини, і те мордування робилося не один раз; інших після тяжких поденних робіт увечері сікли різками і вкидали на ніч у ями, щоб не втекли, а один пан, довідавшись, що од нього втекло декілька бувших запорожців до кошового отамана, замкнув їхні сім'ї у пастку, не давав їм їсти і по три рази на день бив батогами не тільки жінок втікачів, а навіть недолітніх дітей».

Послані з Коша запорозькі старшини нічого не могли поробити з панами, бо їх руку тягли, незважаючи на накази Потьомкіна, всі повітові урядовці, і навіть траплялися випадки, що ті запорозькі старшини, котрих Чепіга посилав визволяти своїх товаришів з неволі, самі не знали як зрятуватись од цупких панських пазурів.

Боліючи серцем за покривджене запорозьке товариство, Чепіга в жовтні 1788 року написав про всі ті кривди Потьомкіну, просячи його дати військові свою землю, на котру можливо було б виселити родини запорожців з поміщицьких земель. Треба гадати, що сам Потьомкін до того часу випустив уже на волю тих запорожців, котрі були у кріпацтві у нього самого, бо він видав новий наказ про те, щоб урядовці пильнували, аби бувшим запорозьким козакам не чинилося ніяких перешкод до переходу у Військо вірних козаків і щоб родини тих козаків ніхто у неволі не затримував і кривд їм не чинив.

Незважаючи на такий наказ, справники не тільки не визволяли з кріпацтва тих запорожців, що ще не були у Чорноморському війську, а навіть тих козаків, котрих Чепіга розпустив на зиму по домівках, вони арештовували і передавали поміщикам, як втікачів-кріпаків, а вже пани та їх управителі немилосердно козаків катували і знову повертали у кріпацтво. Кошовому отаманові знову довелося розсилати по поміщиках козацьку старшину, та траплялося, що й тих старшин справники брали під варту, а бумаги, видані їм од кошового, з глузуванням рвали на шматки.

Через таке становище по весні козацтво збиралось до кошів дуже мляво. У місяці травні Головатий перейшов з своїм Кошем з Василькова на устя річки Березані; Чепіга ж був у дуже непевному становищі, бо вершників у квітні було біля нього лише 130 і ледве до 10 травня зібралось 570 душ, останні ж ніяк не спромоглися вирватись од панів. Нарешті після нових наказів Потьомкіна до губернаторів та справників до кінця травня їх зібралось коло Чепіги біля 1000 душ, з котрими він, за наказом Потьомкіна і під рукою Кутузова389, почав наступати чатами на Бендери.

Випередивши виділ донських козаків та російську кінноту, що йшли поруч чорноморців, Чепіга недалеко од Бендер, на перевозі через Дністр, натрапив на 3000 турків і зчепився з ними у бій, сподіваючись скорої помочі од донців. Але донці чогось забарилися, і тисячі чорноморців довелося п'ять годин битись з утричі сильнішим ворогом. Козакам довелося скрутно, і навіть самого Чепігу у бою було поранено кулею в плече. Нарешті надійшли донці й драгуни, і турків було добре побито.

Зважаючи на свою тяжку рану, Чепіга викликав з Березані Головатого і передав йому клейноди, Потьомкін же звелів всю чорноморську кінноту перевести на річку Березань, щоб Головатому зручніше було керувати всім військом.

До осені військо Чoноморське ще збільшилося, бо Потьомкін посилав визволяти козаків од поміщиків вже не козацьку старшину, а особливих чиновників-засідателів. До серпня зібралося під руку Головатого вершників 2000 і піших 5000.

Разом з тим Потьомкін робив заходи й до того, щоб побільшити Чорноморське військо ще й за кошт задунайських запорожців, і першого вересня послав із старшиною Чорноморського війська Черновим до них листа, у котрому ще раз умовляв запорожців передатись на руську сторону, погрожуючи, що як не покаються й на цей раз, то звелить розправлятись з ними, як із злодіями й ворогами хреста. Тільки й цей раз його заходи не мали наслідків. Задунайці мали певні відомості через чорноморців, що повтікали до них, як про важкі роботи, до котрих примушували запорожців російські генерали, так і про брак у чорноморців харчів, і про невиплату жалування. У Туреччині вони не знали такого лиха, про яке чули од чорноморців, і через те не мали охоти зраджувати султанові, которий досить правдиво піклувався про них.

В серпні чорноморцям було наказано з частиною їхньої сили, а саме: з трьома комонними полками та трьома пішими, всього на 3000 козаків, добути Хаджибей390. Перед тому військові вів полковий осавул Кіндрат Табанець, який зовсім несподівано для ворогів наблизився до Кривої Балки, що за 7 верст од Хаджибея. З 11 на 12 вересня туди ж прибув генерал де Рібас391 з російським військом і серед ночі вирядив два полки чорноморців та один батальйон російської піхоти на штурм кріпості. Той штурм якнайкраще вдався, причому, хоч турки й оборонялись, але чорноморці не мали майже ніяких втрат.

Після Хаджибея чорноморці брали діяльну участь у добуванні Акермана, Паланки і в під'їзді до Килії.

Захопивши берег Чорного моря, Потьомкін направив все своє військо на Бендери. Першого листопада чорноморці, кількістю 2298 козаків, були вже під Бендерами разом з Чепігою, що вже одужав од рани; Головатий же, випливши з моря Дністром на п'ятдесяти байдаках, наблизився теж до кріпості. Чорноморці були тут дуже корисні, і під час штурмів турки одбивалися доти, поки Головатий не в'їхав з байдаками Дністром у самий город, колишню Тягиню, котру запорожці не один раз добували ще за два з половиною віки до того часу; а як тільки чорноморці почали палити на город з байдаків, турецький паша зразу ж здав кріпость.

За участь у війні 1789 року кошовий отаман Чепіга отримав армійський чин бригадира. Головатий — полковника. Проте у внутрішнім житті війська справа стояла погано. Хоч Потьомкін і щиро піклувався про чорноморців, та підручні йому генерали не слухали його наказів: жалування козацькому війську задержувалося, сукна на одіж не давалось, харчів теж не можна було допроситися, найбільше ж дошкуляли запорожцям всякі важкі роботи.

За наказом адмірала Войнова, запорожці змушені були витягати з дна лиману з потоплених суден гармати, ядра й інші важкі речі. В липні, за наказом самого Потьомкіна, кошовий вислав 500 чорноморських козаків у Херсон, щоб гнати відтіля плоти до устя річки Інгулу; Головатому ж Потьомкін наказав піднімати з козаками потоплені турецькі кораблі.

Чорноморці, хоч і робили ті роботи, але були дуже ображені з того, що їх повертають на робітників. У Херсоні козаки навіть зовсім покинули роботу, почали розходитись, так що з 500 їх ледве вдержалось на роботі 300. З Коша вислали у Херсон новий полк козаків, але й той почав розбігатися. Всякий з російських генералів вимагав прислати йому на роботу козаків, неначе невольників, а ніхто не клопотався про те, щоб їх одягти, обути й нагодувати. Над осінь козаки не витримали голоду і почали розбігатись та шукати собі заробітків. На той саме час російське військове начальство хотіло порушити запорозький устрій тим, що загадало обрати сотників. Проти цього рішуче повстали всі курінні отамани і сказали, що як у війську будуть обрані сотники, то вони всі зречуться своєї служби. Головатий хотів, було, покарати двох курінних отаманів за непокору киями, та козаки підняли справжній бунт, так що довелося ту новину одкласти надалі.

Після того піші козаки вирядили депутацію до Чепіги з скаргою на Головатого, що він не дбає про козаків, а вони босі, голі й цілий рік не дістають платні. Разом вони погрожували, що як ще якийсь час не дістануть платні, то подадуться на Дунай.

Чепіга не мав сили нічого зробити, і незадоволені з нього козаки, зібравши раду, постановили скинути Чепігу з кошевства, та тільки через військовий стан не наважилися того зробити без згоди Потьомкіна і подали йому листа, скаржачись на Чепігу, що той через старість та добуту рану не може до ладу керувати військом. Проте Потьомкін не звернув на прохання козаків ніякої уваги, і Чепіга лишився кошовим і надалі.

Треба гадати, що частина чорноморців таки перейшла за Дунай, проте друга частина, з дозволу Потьомкіна, почала виводити на нові завойовані землі між Бугом та Дністром свої сім'ї і осідати хатами. На зиму чорноморцям було загадано держати кордони по Дністру, і Чепіга заклав військовий Кіш у селі Слободзеї над Дністром, на 20 верст нижче Бендер.

Скоро після нового року цариця Катерина звеліла Потьомкіну зватися «Великим Гетьманом козацьких військ Катеринославських та Чорноморських». Це дуже приємно було Потьомкіну і корисно козакам, бо вимагало од князя піклування на користь Війська Чорноморського.

Запорожжя між Бугом і Дністром

Першим ділом «великого гетьмана» було затвердження Чепіги й Головатого на уряді. Разом з тим він наказав вислати до нього за почесних чатівників 500 найжвавіших чорноморців і нарешті 1 березня сповістив кошового, що, піклуючись про Військо Вірних Козаків Чорноморських, він клопочеться у цариці, щоб дати сьому війську під оселі землю поміж Бугом, Дністром та Чорним морем, а до того ще землю біля Кінбурна з озерами, які ще не наділені панам. Разом він обіцяв ще дати військові лісу на будівлі.

Треба гадати, що цариця затвердила пропозицію Потьомкіна, бо 19 квітня він прислав на Кіш ордер про те, що вищезазначені землі справді віддаються війську Чорноморському з додачею ще Єнікальської округи з Таманню. Далі 14 липня він наказав генералу Кутузову оголосити всім, хто живе між річками Бугом та Дністром, що вони віддаються під владу Чорноморського війська.

Велика радість охопила всіх бувших запорожців, коли у присутності депутатів од війська почали одмежовувати Чорноморському війську землю. Межа пішла од Чорного моря угору Дністром до Бендер, а од того города через верхів'я річок Кучурган та Куяльник на Тилигул, а від нього на верхів'я Березані та, повернувши тією річкою трохи униз, прямувала до Бугу, а впершись у нього проти Богоявленська, йшла лиманом, поки, обминувши Очаків, виходила до моря.

Прийнявши одмежовані землі, Чепіга наказав всім полковникам пильнувати, щоб ніхто не рубав на військовій землі садів та лісу, та переписати всі рибальські заводи й брати з них на військо мито.

Цілі сотні родин бувших запорожців прибували тепер у Слободзею і направлялись Чепігою по паланках на місця, призначені Кошем під оселі, так що новий край, незважаючи на війну, хутко почав залюднятись. Паланок було уряджено три: Подністрянська, Березанська та Кінбурнська. У Слободзеї зараз же почали будувати церкву та військову паланку — будинок для кошового отамана й канцелярії.

Карта земель, одмежованих Війську Чорноморському року 1790.

Таким чином російським запорожцям року 1790 були віддані ті самі землі, котрі року 1776 були віддані султаном турецьким запорожцям. Рік 1790 дуже сприяв козакам до того, щоб перевезти свої родини на нові землі, бо війна поновилася тільки вже під саму осінь. Оселялися запорожці здебільшого у хатах тих молдаван, котрі повтікали за Дністр, хоч немало було й таких, що будували власні хати українського вигляду. Коли ж восени пішли походом на Дунай, то біля упорядкування осель зосталися батьки та жінки козаків.

В жовтні чорноморські козаки билися під Килією, а байдаки їхні плавали по гирлах Дунаю і допомагали російському флоту побити у гирлах флот турецький і добути Тульчу й Ісакчу. Плаваючи по гирлах Дунаю, чорноморці щодня зустрічалися з задунайськими запорожцями, що з турецького боку несли таку саму передову службу, як чорноморці з російського. Проте кривавих сутичок між ними майже ніколи не траплялось. І ті й інші запорожці обмежувались тим, що передавали до своїх старших звістки про заходи ворогів. Байдаків у задунайців було далеко менше, ніж у чорноморців, і це в очах турків давало їм право одходити перед своїми братами без бою.

Зустрічалися і браталися тут у гирлах не тільки прості козаки, а навіть запорозька старшина обох боків, а щоб виправдатись перед російським та турецьким начальством, вони пояснювали це тим, буцімби умовляли запорожців ворожої сторони переходити на їхній бік. Так військовий осавул Задунайського Коша Стадник перемовлявся на чатах з старшиною чорноморців Реуцем. Коли ж хто-небудь із чорноморців не вертався од запорожців задунайців, то осавули казали Головатому, ніби турецькі запорожці захопили його у бранці.

На початку зими Головатий, за наказом генерала де Рібаса, наблизивсь до Ізмаїла і громив його з гармат, а коли проти Ізмаїла на острові біля Верхніх Чаталів були побудовані російські батареї, то чорноморці напали біля города на турецькі судна: громили їх з гармат, топили і палили. При тому полковий старшина Черниш з своїм байдаком спалив три турецькі судна.

Знищивши турецький флот нижче города. Головатий переплив повз город до другої частини турецьких кораблів, що стояла вище Ізмаїла, і понищив ще й ті. До тих славних подій Головатий додав ще те, що висадив десант і добув фортецю Табія. Зрадівши такій перемозі над турками, він дуже запалився і з своєю невеликою силою пішов штурмувати велику турецьку батарею. У запалі чорноморці таки й добули її, та ні де Рібас з флотом, ні російське військо з поля не подали їм помочі, і турки, виславши з города чимале військо, одбили свою батарею назад з чималими втратами для чорноморців.

Грудня 12 удосвіта почався штурм Ізмаїла. На долю чорноморців припала головна участь у штурмі кріпості з боку Дунаю. Запорожці, не звертаючи уваги на ворожу пальбу, кинулися з байдаків на берег, рубали сокирами засіки і дерлися на турецькі батареї. Чимало їх при тому загинуло, та проте вони піднесли славу козацьку.

Коли чорноморці вже вдерлися у місто, на один з їхніх полків кинувся з яничарами хан Каплан-Гірей і так їх утиснув, що багато козацьких голів покотилося по вулицях Ізмаїла. Вже й дві гармати одняли, було, у чорноморців яничари, та тут на поміч чорноморцям наспіли російські гренадери і разом з козаками повистинали й перекололи всіх яничарів так, що і сам Каплан-Гірей загинув тут разом з п'ятьма своїми синами.

З народної поезії до наших часів дійшли про цю подію лише уривки одної, мабуть, довгої пісні:

Від Килії до Ізмаїлова покопані танці,
Ой, вирубали турки Новодинців у середу вранці.
А чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,
Вони ж тую проклятую змаїлівську орду з батареї збили.
Ой, дали ж, дали змаїлівські турки Надольському баші знати,
Що не мусиш, Анадольський баше, проти чорноморців стояти.
Ой, став же Змаїловський баша білий флаг викидати,
Ой, тоді стали славні запорожці запаси й ружжя відбирати.
Ой, брали ружжя, брали коні й сукна дорогії...
Котрих порубали, у острові поховали,
А котрі поранені — у Килію одправляли.

Під час штурму Ізмаїла чорноморці захопили 26 турецьких прапорів і багато здобичі. Проте втрати козаків були чималі: вбито й поранено було 24 військових та полкових старшин та 388 козаків.

За лицарські вчинки чорноморців Чепіга дістав Георгія III класу, а Головатий — хреста Володимирського.

Перебувши перші місяці року 1791 почасти на своїх землях, почасти біля Ізмаїла, чорноморці у березні вже знову зібрались на Дунаї. Там знову почалися зустрічі та братерські зносини запорожців обох ворожих сторін. Наприклад, 5 травня запорожці-задунайці, наблизившись до Тульчі, закликали до себе на бенкет чорноморців з полку Давида Білого. Білий дозволив хорунжим Сербину та Харченку поїхати з товаришами до запорожців. Інші козаки Білого позаздрили тому, і дехто з них, посідавши у другий байдак, теж поїхали з осавулом Яновським гостювати під Тульчу. Запорозький осавул Іван Сутика з товаришами братерськи приймав чорноморців і так частував їх, що ті через якийсь час, де бенкетували, там і полягали. Білий мусив послати за своїми козаками полкового старшину Лисицю, і вже тому, хоч і над велику силу, вдалося привезти своїх гультяїв, та й то не всіх, бо частина не схотіла вертатися і лишилася з задунайцями. Коли Чепіга довідався про цей випадок, то одняв у Білого пернач.

Проте цей рік між запорожцями та чорноморцями траплялися і криваві сутички. Одного разу задунайські запорожці напали на чорноморців, коли ті їхали з Килії до Ізмаїла міняти паперові гроші на срібло, і, примусивши тих вилізти на берег, одняли їхнього байдака разом з усім, що у байдаці було. Другим разом ті ж запорожці підстерегли полкового старшину чорноморців Строця, коли той, вертаючись з 19 козаками з Галаца в Килію, спинився на ніч біля одного острова. Запорожці раптом серед ночі напали на чорноморців, одного з них вбили, трьох поранили, а десять захопили у бранці. Тільки Строць з п'ятьма товаришами заховався в очереті і зрятувався. Ранком, коли підпливли до того місця ще декілька чорноморських байдаків і, розпитавши Строця, попливли шукати першого байдака, то знайшли його аж біля Ісакчі вже спаленого.

З приводу цього останнього випадку Чепіга видав наказ, щоб козаки чорноморці не вважали турецьких запорожців за християн, а при зустрічі вбивали б їх, як ворогів і гнобителів віри христової. Проте козаки чорноморські мали ці нечисленні випадки ворожнечі з боку запорожців за герці і, здибавши їх між очеретами, часом не тільки любенько розмовляли з ними, а навіть переходили на бік турків. Таке відношення чорноморців до запорожців занепокоїло Головатого, і він пустив поміж козаками чутку, ніби турецький султан, коли буде замирятись, то буде примушений віддати всіх запорожців Потьомкіну.

Та чутка збентежила як чорноморців, так і запорожців: перші перестали перебігати на турецьку сторону, а останні навіть нахвалялися побусурманитись, щоб тоді вже султан не зміг їх видати.

У травні місяці російське військо мало переходити за Дунай, і чорноморці з своїми байдаками дуже тому сприяли. До червня вже й Чепіга з чорноморцями був за Дунаєм, і тут під Бабадагом здибався з чималим турецьким військом, у складі котрого було й декілька тисяч задунайських запорожців. Тут, серед бою, зустрілись у двох ворожих військах не тільки товариші, а навіть рідні брати. Задунайські запорожці у цьому бої взагалі не били на своїх товаришів-чорноморців, а задунайський козак Помело, побачивши свого брата-чорноморця, навіть перестеріг його, щоб чорноморці не заганялись за турками, бо вони заманюють їх на татарську залогу.

Завдяки застереженню Помела Чепіга не пішов у розставлену турками пастку, а зайшов татарам у бік і разом з донцями погромив як татарське, так і турецьке військо, а на другий день добув і сплюндрував Бабадаг.

Від Бабадага чорноморці пішли разом з російським військом генерала Рєпіна392 під Мачин і брали там участь у великому та славному бойовищі 23 червня. На тому бої й скінчилася війна з турками, бо 31 липня у Галаці була підписана між Росією й Туреччиною згода, за котрою межею між цими державами став Дністр, інші ж повойовані Потьомкіним городи до Дунаю були повернуті султанові.

Тим часом Потьомкін захворів і поїхав з Дунаю у Миколаїв, але одїхавши од Галаца лише 40 верст, почув собі смерть і попросив чорноморців, що бігли кіньми обабіч карети, винести його з карети й покласти на землю, щоб йому вмерти. спокійніше. Чорноморці прослали йому на траві килим, і він уночі на 5 жовтня 1791 року помер.

Смерть Потьомкіна дуже занепокоїла чорноморців. Тільки Потьомкін, звучись Великим гетьманом, мав силу й бажання підтримувати чорноморців і примушувати російських генералів більш-менш признавати козацьку старшину за офіцерів, а поміщиків — визволити хоч невелику частину поневоленого запорозького товариства; тепер же, після його смерті, за чорноморців не було кому заступитися, бо всі останні російські генерали, за винятком дуже небагатьох, дивились на козаків майже з презирством.

Старшина Чорноморського війська найбільше занепокоїлася за права війська на землю, бо хоч на Коші і мався указ Потьомкіна про надання Чорноморському війську земель між Бугом та Дністром і по Кінбурнській косі і та земля була навіть одмежована, та царської грамоти на неї військо досі не мало.

По скінченню війни більшість Чорноморського війська зимувала на Дунаї. Тільки Чепіга та Головатий з невеликими виділами війська повернулись за Дністр на козачі землі. Тут зразу ж вони почули непевні вісті. Російські урядовці з посміхом перестерігали чорноморців, щоб не розташовувались на Дністрі, бо все одно землі між Дністром та Бугом так само роздадуть панам, як роздали і землі Запорожжя; генерали ж російського війська не в жарт гомоніли, що Чорноморське військо буде повернуте у звичайні полки московського війська.

Клопіт про кубанські землі

З приводу таких чуток військова старшина радилась, міркувала і врешті рішила послати у Петербург Головатого з шістьма депутатами просити царицю про видачу грамоти на землю. Головатий перший зрозумів, що на Дністрі чорноморцям не вдержатись, і через те, за його порадою, старшина рішила просити у цариці землі тільки на Тамані, аби тільки найбільше. 29 лютого на раді старшин було складене прохання до цариці. Хоч і скорочене, а ми його наводимо, бо те прохання подає цікаві відомості про склад і справи війська Чорноморського:

1) З початку останньої турецької війни ми, по волі Вашої імператорської Величності, були зібрані небіжчиком Великим Гетьманом Потьомкіним з бувших запорожців, кількістю 12 622 козаків, щиро служили В. І. В.393 кінно, пішо і на флоті.

2) З наказу найсвітлішого князя між нами уряджена була старшина: суддя, писар, хорунжий, пушкар, довбиш та курінні отамани. Дав нам покійний булаву, 17 перначів, знамено (корогву), прапорів 14, військову печать і гармати, а під оселі обіцяв дати нам землю, одібрану од ворогів між Бугом та Дністром, та ще на Кінбурнській стороні.

3) З його ж, небіжчика, наказу ми вже оселили на тих землях сім'ї наші, кількістю 1759, а з них чоловічого коліна 5068 душ та жіноцтва 4014 і позаводили собі хати, млини, вітряки й господарство з хліборобством, скотарством, садівництвом, виноградарством, пасіками та рибальством.

4) Багатьох з нас, бувших запорожців, ще пани поміщики та їхні прикажчики держать у підданстві і мордують під вартою, а жінок та дітей гнітять роботою. А коли б усіх тих запорожців з їхніми сімействами визволити, то було б нас самого тільки чоловічого коліна тисяч на двадцять п'ять.

5) Багато між старшиною й козаками таких, що коли переселялись з сім'ями на нові землі, то пани й їхні прикажчики безвинно пограбували і нашого добра не вертають.

На підставі всього того чорноморці просили: «Насъ, войско, въ своe монаршеe благоволеніе матерски принявъ для поселенія насъ на Тамани съ окрестностями оной, милостиво повелить отвесть выгодныя земли такі достаточно, чтобы имЪющее быть преумноженіе сему войску безнужно поміщаться могло й на вЪчно спокойное, потомственное онаго владЪніе отправленному съ симъ избранному отъ насъ войсковому судьЪ Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорскаго Величества милостивую грамоту выдать, такъ же о випускахъ, съ губерній служившихъ В. I. В.393 старшині й козаковъ съ семействами и имЪніемъ и о возратЪ заграбленаго въ таковыхъ имЪніяхъ учинить всемилостивЪйшее разсмотрЪніе»394.

Виряджаючи Головатого до столиці, військова рада одночасно послала військового полковника Гулика з півсотнею товариства оглянути Тамань і весь край між річкою Кубанню та Азовським морем.

Головатий поїхав у Петербург, а тим часом з Дунаю почали повертатись на Дністр піші чорноморці і їхній флот у 50 байдаків. Козаки мало що знали про заходи своєї старшини щодо переходу на Кубань і, повернувшись до своїх осель, почали щиро припадати до свого господарства. Проте вся їхня праця була даремна, бо ще раніше, ніж чорноморці вирядили Головатого у столицю, саме 29 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що «добута од Порти Оттоманської земля між Бугом та Дністром прилучається до Катеринославської губернії». Звістка про цей указ дійшла до Слободзеї в квітні, коли Головатий ще був у Петербурзі і військо ще не знало про те, що йому будуть надані землі на Кубані, а через те, почувши про такий указ, чорноморці були приголомшені тяжким розчаруванням. Всі розуміли, що указ цариці матиме ті самі наслідки, що й указ про скасування Січі року 1775, і козацтво заздалегідь почало лагодитися тікати туди, куди під час скасування Січі повтікали їхні товариші, бо сподіватись собі вільного життя, коли за Буг пустять панів, вже всі сказали — «годі». Більш рухливі козаки, не обтяжені ще хатами та сім'ями, зараз же почали тікати на Дунай, як згадує пісня:

Ой, ходімо, пани-брати,
Царицю просити:
А чи не дасть же нам
Хоч віку дожити.
Дарувала землю
Од Дністра до Бугу,
Аж по ту границю,
По Бендерську дорогу.
Дарувала землю
Ще й сухі лимани:
«Ловіть, хлопці, рибу
Та справляйте жупани».
Дарувала, дарувала
Та й назад одняла.
І жалю печалі
Козакам завдала.
Тепер, пани-браття,
Не думай, не думай:
Сідаймо на човни
Та й махай за Дунай.
Ой, гукнули, миле браття,
Ой, гукнули, гукнули,
Як сіли на човни
Та й за Дунай махнули.
Тепер, хлопці, молим Бога
За царицю небогу,
Що нам показала
Та й за Дунай дорогу.

Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичні і навіть придворні порядки і звичаї, дуже вміло придбав собі ласку впливових у цариці осіб і 1 квітня, бувши з своїми товаришами на прийомі у цариці, звернувся до неї з промовою, котра цариці сподобалась. Під час прийому Головатий та інші депутати чорноморців мали такий вигляд: голови у всіх були виголені чисто, як долоні, а на маківці у кожного був довгий оселедець, закручений кілька разів за ліве ухо; довгі, пишні вуса надавали козакам суворий вигляд. Одягнені всі були в стародавнє запорозьке вбрання й обуті в щиро червоні сап'янці на високих підковах395. Таким чином, у 1792 році чорноморці ще міцно додержувались запорозького вбрання.

Незважаючи на всю царську ласку і всі заходи Головатого, справу чорноморців продержали у Петербурзі три місяці, і тільки 30 липня 1792 року було видано такий царський указ:

«Войсько козачье Черноморское, собранное покойнымъ генерал-фельдмаршаломъ, княземъ Потемкинымъ Таврическимъ изъ вЪрнихъ козаковъ бывшей СЪчи Запорожской, в теченіе послЪдней нашей съ Портой Оттоманской войны многими мужественными на сушЪ и водахъ подвигами сказали опыты ревностного къ службі нашей усердія и отличной храбрости. Въ воздаяніе таковыхъ сего войска заслуг ВсемилостивЪйше пожаловали Мы оному въ вЪчное владЪніе состоящій въ области Таврической островъ Фанагорію, съ землею между рЪкою Кубани и Азовскаго моря лежащею и простирающеюся отъ Фанагоріи къ морю до Ейскаго городка: по рЪкЪ же приближающейся къ устью Лабы».

Того ж дня була підписана й грамота Чорноморському війську на володіння зазначеною в указі землею і пожалувані війську клейноди: корогва та срібні литаври, і надано право користуватись тими клейнодами, що видані були військові раніше року 1788, а саме: корогвою, булавою, перначами та військовою печаттю.

Дозвіл користуватись клейнодами мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свій суд і взагалі самоврядування. Ще другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця наказувала повернути чорноморцям, що служили раніше у запорозькому військові, затриману на землях Запорожжя їх маєтність.

15 серпня Головатий з товаришами нарешті наближався до Слободзеї. Чутка про щасливий кінець прохання чорноморців вже розійшлася поміж козаками, і військо з Чепігою на чолі урочисто зустріло своїх депутатів хлібом-сіллю. За містом, на зробленому високому помості, вкритому килимами. Головатий доручив кошовому отаманові царицину грамоту, хліб-сіль од цариці і царицин подарунок: шаблю, оздоблену самоцвітами.

Після того у кошового отамана був для всієї військової старшини сніданок, а у військового судді обід, просте ж козацтво частувалося на майдані. Радіючи з того, що скінчилося непевне становище війська, військова старшина й козаки весь день співали пісню, складену Головатим:

Годі, годі журитися!
Пора перестати, —
Діждалися від цариці за службу заплати:
Дала хліб-сіль і гармати за вірнії служби!
Ой, тепер ми, миле браття, забудем всі нужди:
В Тамані жить, вірно служить, границю держати,
Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті.
Да вже треба женитися і хліба робити,
А хто йтиме із невірних — як ворога бити.

Перехід Чорноморців на Кубань

2 липня 1792 року було видано царський указ про те, щоб флот Чорноморського війська негайно рушав на Тамань. Чепіга зараз же звелів скликати піших козаків в Акерман, де вже стояли запорозькі байдаки. Почалися збори, про котрі згадує пісня:

Ой, тисяча ще й сімсот дев'яносто другого року
Прийшов указ від цариці, аж із Петербурга-города.
А щоб пан Чепіга та пан Головатий
Усіх запорожців зібрали та на Кубань вайлували.
Ой, пора нам, братця, в поход убираться
Та з Дністром прощаться.
Ой, прощай ти, Дністре, ти, річенька бистра!
Та поїдем на Кубань пить водиці чистої.
Ой, прощайте, курені любезнії,
Треба від вас повалити на чужі землі.

Коли в Акермані зібралось біля 4000 козаків, за дорученням Коша полковник Сава Білий посадив їх на 50 байдаків та одну яхту і перейшов морем у Очаків, а полагодивши там деякі байдаки, рушив далі навкруг Криму на Тамань, куди й прибув 25 серпня. При ньому було: полковників 4, осавулів 4, хорунжих 4, квартирмейстерів 4, сотників 51, отаманів 20, пушкар 1, гармашів 124, всієї ж старшини й козаків 3847 душ.

Слідом за флотом Чепіга вирядив на Тамань через Керч 600 піших козаків з полковником Кордовським, котрі так само благополучно туди прибули. Казна видала чорноморцям на новому місці 1000 колод лісу, і вони зараз же почали будувати на руїнах давніх городів Тамані та Темрюка курені й інші військові будівлі, а після того взялися до рибальства.

2 вересня кошовий отаман Чепіга, зібравши у Слободзею комонних козаків і одправивши молебень, рушив у похід суходолом з 2000 вершників, з військовими клейнодами і похідною церквою. Він повів військо на Сокільський перевіз на Бузі, а далі через все Запорожжя за Дніпр і за Дон. Йдучи Запорожжям, не впізнавали вже старі січовики своїх степів, і мимоволі на старі очі їхні набігали сльози: коли замість безкрайого степу вони бачили витолочені поміщицькими отарами трави, стріхи панських будинків і багато сіл з чужесторонніми людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та олені за 17 років зовсім зникли з степів і перейшли за Дон — туди, куди тепер ішли й запорожці.

Тільки 23 жовтня Чепіга прибув до межі земель війська Чорноморського і став на зиму у покинутому Ханському городку, на правому боці річки Єї, біля її устя. З ним прибуло 2063 козаків та старшини.

Найбільш тяжке завдання досталося Головатому. Треба було підняти і перевезти у новий край жонатих козаків з їхніми родинами. Плач лунав поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли покидати осель, до котрих за три роки вже звикли і біля котрих чимало попрацювали. Коли Головатий послав переписати, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишитись на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися йти на Тамань, всі ж, що набралися з запорозьких поселян, не хотіли покидати свого господарства. А до того часу між Бугом та Дністром вже було 25 козацьких сіл, не лічачи окремих хуторів.

Та не вспіли ще сімейні чорноморці попродавати свої хати й худобу, як на Подністров'я, як колись на Запорожжя, набігли пани з грамотами на вічне володіння землями, а на чиїй землі траплялись люди, то і їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином дуже багато сімей запорожців, що тільки недавно над велику силу вибилися з неволі од панів, тепер знову опинилися в неволі, а на Кінбурнській стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців — Забаринську, у котрій було навіть паланочне управління Кінбурнської паланки Чорноморського війська, і проголосив, що всі люди, хто живе у слободі, разом з усім їхнім добром та господарством є його власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланки до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги і нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералу Коховському, та та скарга не дала наслідків396, так всі сімейні козаки Кінбурнської паланки й лишилися у кріпацтві разом зі своєю старшиною. Так само вчинили й граф Безбородько397, генерал де Рібас, Державін, Глинка й інші. Просто кажучи, року 1792 вдруге одбувалося все те, що робилося 16 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали у колодки, замикали по льохах, однімали од них жінок та дітей, а хто, незважаючи на все те, намагався тікати, у тих одрізували оселедці.

Кого з сімейних чорноморців не вспіли захопити пани, ті почали випродувати свої хати й маєтки, а скупали їх за безцінь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань, і умовляла всіх кидати Дністр:

Харко листи засилає,
На Кубань річку закликає:
Дарує лісами, вільними степами
І ще й рибними плесами...

Нарешті 26 квітня року 1793, після останнього молебня у Слободзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшин та козаків, не лічачи їх сімейств. Перевізшись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дністр у Бериславі. Головатий поділив переселенців на дві частини і послав одну на Керч та Тамань, а другу через Дон до Єї.

Це останнє переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову було те саме, що й під час «згону» після руїни Чигирина:

Течуть річки із-за гори мутні,
Ідуть люде із городів смутні,
Покидають вжитки, пасіки любезні
І предорогії грунти.

Чорноморські кордони (бекети) на Кубані

Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань з Савою Білим, Кордовським, Чепігою і Головатим, то виходить усього біля 8.200 душ, а проте у проханні, що возив Головатий у столицю, Кіш рахував, що під час війни з турками чорноморців служило 12.622. Куди ж поділися останні 4.400 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталась на заробітках по південному краю, поки осавул Черненко, зібравши їх у Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не нараховується чимало чорноморців, і через те треба гадати, що під час згону з Дністра, чимало-таки козаків пішло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нічого дивного, бо козацтво Чорноморське не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, примушування козаків до казенних робіт і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:

Дарувала нам цариця землю
І всі чотири лимани:
Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу
Та справляйте жупани.
Ми думали, миле брaття,
Що ми жупани справляли,
А ми собі, миле браття,
На ніженьки кайдани заробляли.
Ой, ходімо, браття, до церкви
Та помолимось Богу,
А чи не дасть нам, братця, Господь
Аж за Дунай дорогу.
Ой, устали раненько,
Та важкенько зітхнули,
Та підняли паруса вгору,
Та за Дунай махнули,
Ой, спасибі тобі, Катерино,
Та за твою ласку,
Що ти спекла на Великдень
Нам гречану паску398.
Ой, спасибі, Катерино,
Та за твою волю,
Що нам показала
За Дунай дорогу...

Тяжко довелося запорожцям-чорноморцям у перші роки на своїй новій Україні. Одночасно доводилось і будувати оселі, й оборонятися від нападів черкесів. Прикубанські степи у той час були такі самі, як етапи Запорожжя сто літ до того. Такі самі росли на Чорномор'ї височенні й рясні трави, ті ж самі водилися по степах породи птиць та звірів, навіть дикі коні (тарпани), а по лиманах та озерах була така ж саме сила риби. В одному тільки степи Чорномор'я були гіршими за степи Запорожжя: вони були дуже низько над морем та над річками, мали багато боліт, особливо на Тамані, не мали чудових, глибоких, скелюватих байраків Запорожжя, майже зовсім не мали лісу, а замість того мали занадто багато очеретів по розлогих, болотяних берегах річок; вода побіля річок стояла на цілі версти, і від того козаки хворіли на пропасницю, що зводила з світу навіть літніх, крем'язних, як дуби, січовиків.

Головний Кіш війська Чорноморського став біля річки Кубані у Карасунському Куті, курені ж осіли всякий окремою слободою, або станицею. Місця для станиць оглядав та намічав сам Чепіга з представниками куренів; якому ж куреню де осісти, брали жеребки. До 38 куренів, що завжди були у Війську Запорозькому, на Кубані
Карта земель Чорноморського війська
додали ще два: Катерининський та Березанський. Нежонаті бездомівні козаки (бурлаки) могли й не йти у станиці, а жити у Катеринодарі, і для них там були побудовані курені, або, по-новому кажучи, — казарми.

Ми не будемо торкатись розселення чорноморців на нових землях, бо відомості про те належать вже не до історії Війська Запорозького, а до історії козачого війська Чорноморського. Для нас більш цікаво простежити, як запорозький військовий устрій перетворився в устрій Чорноморського козачого війська.

Найбільш тяжка руїна запорозькій регулі вийшла од тих самих людей, котрі двадцять років клопотались над поновленням Війська Запорозького. У січні 1794 року Чепіга, Головатий та військовий писар Котляревський видали й оголосили уклад Чорноморського війська під назвою «Порядокъ общей пользы». Зроблено те було без обмірковування нового укладу на козацькій раді і навіть без відома й бажання козаків. Затверджені на своїх посадах владою Великого гетьмана Потьомкіна, підвищені російськими чинами та обдаровані званням кавалерів, привідці Чорноморських козаків вже не хотіли радитись з товариством, маючи його за щось нижче од себе, і ще більше не хотіли мати під своєю діяльністю контролю й з боку військової ради.

У виданому зазначеним тріумвіратом «Порядке общей пользы» зовсім не згадано про військову раду, так неначе її ніколи й не було на Запорожжі. Така одміна цілком стосувалася до поглядів російського уряду, котрий ще з часів царя Олексія Михайловича неприхильнo дивився на існування у запорожців військової ради, і через те, можливо, що Головатий своїм «Порядкомъ общей пользы» скасував військову раду через домагання того з боку вищого російського уряду.

Далі той саме «Порядокъ» забезпечив військовій старшині, «яко вождямъ наставниками», право на «вЪчное спокойное владЪнiе» землями, себто затвердив приватну власність на тій землі, котра по царській грамоті була призначена всьому Війську. Зрозуміло, що з цього почався поділ чорноморців на панів та козаків, як повелося з часів Мазепи й на Україні. Ті пани, або старшина, почали добиватися російських армійських чинів, а чимало їх вже й мали такі чини ще за часів турецької війни — із того пішов поділ козацтва, як у регулярному російському війську, на офіцерів та нижніх чинів. Зрозуміло, що про запорозьке товариство при таких обставинах вже годі було й згадувати.

Нарешті, порушена була запорозька регула щодо жіноцтва. Січі, або Коша, на Кубані вже не було. Катеринодар, у котрому жила козацька сірома, не був Січчю, а був городом, у котрому жило й жіноцтво. Та й взагалі сірома, котрої прибуло на Кубань біля 6000 душ, хутко почала зменшуватись у своїй кількості, почасти вимираючи, почасти женячись. Про останнє, себто про
Чорноморці через кільканадцять років після переходу на Кубань
одруження, дуже дбав тепер військовий уряд, бо навіть у «Порядке общей пользы» на окружні правління накидався обов'язок:

«Для распространенія семейственнаго житія холостыхъ ко женитьбе побуждать». Сімейні податки, зрозуміло, зробили великий вплив на склад козацького життя, хоч, на нашу думку, менший, ніж перші три причини.

Таким чином, дякуючи «Порядку общей пользы», на Чорномор'ї через кілька років од запорозьких звичаїв лишились самі згадки.

Тільки один раз запорозька сірома раніше, ніж повимирати або занепасти душею, захвилювалась і зробила спробу підняти з домовини стародавні запорозькі звичаї. Ця хвилина відома в історії під назвою «Персидського бунту».

В липні року 1794 два полки чорноморських вершників під бунчуком самого кошового отамана, старого Харка Чепіги, були вислані у Польщу, де, між іншим, брали участь у штурмі Праги та Варшави. Не вспіли вони в останні дні року 1795 повернутися з далекого походу у Катеринодар, як у лютому року 1796 кошовому знову наказано було два полки одбірних козаків вирядити в Астрахань для війни з персами.

Полки ті повів військовий суддя Головатий. Увесь похід перський склався невдало. Вже в Астрахані чорноморці од незвичного повітря почали хворіти, коли ж їх перевезли морем у Баку, то хвороби між козаками дуже збільшились, і вони почали мерти. З того хворіння козаки занепали духом, а тут ще й війна тяглася дуже нудно, бо ніяких боїв не було, а замість того козаків примушували до всяких тяжких робіт. Незадоволені козаки почали тікати. Але куди було тікати з такої далекої сторони?

Почули чорноморці, що у грузинського царя є вільні козаки — 800 душ з кошовим отаманом Розтрьопою — і що цар Грузії платить тим козакам добре жалування; тієї чутки було досить, щоб козаки з околиць Баку почали тікати понад річкою Курою у Грузію. Втекло козаків, мабуть, не більше сотні, а чи знайшли вони у Грузії Козаків, чи загинули у чужій стороні з голоду, чи дістались татарам та персам у неволю, невідомо.

Почав хворіти біля Каспійського моря й сам Головатий, і 28 січня року 1797 помер. Трохи раніше нього, а саме 14 січня, помер у Катеринодарі Чепіга, так що старшим у війську лишився військовий писар Котляревський, та й той скоро поїхав на коронацію царя Павла399. Там Котляревський сподобався царю, і 27 липня 1797 року, без вибору й бажання Війська Чорноморського, був призначений військовим отаманом. Таким указом царя Павла І зрештою скасувалися виборчі права козаків і сама назва кошового отамана.

Закони на Кубані

У травні року 1797 перська війна скінчилася, і чорноморці з полковником Чернишовим пішли на Кубань, Стерявши у поході половину товариства і натерпівшись всякого лиха, чорноморці повернулись у Катеринодар у кількості всього 504 козаки, друга частина козаків загинула під час війни. Козаки мали себе покривдженими своєю старшиною і хотіли поскаржитися Котляревському, але той був на Тамані. Тоді козаки зараз же після зустрічі їх та молебня, коли їм наказано було розходитись по куренях, заявили старшому після Котляревського полковникові Кордовському, що не підуть по куренях, поки не задовольнять їх за кривди, зроблені їм під час походу. Вони стали Кошем на майдані і сказали, щo дожидатимуть, поки повернеться отаман.

У старі часи на Запорожжі козаки зараз витягли б довбиша, вдарили б у котли, зібрали б раду, поскаржилися б на старшину товариству, погомоніли б — от би й одлягло козакам од серця. Тепер же, хоч цариця Катерина й подарувала Війську Чорноморському котли, навіть срібні, та старшина далеко ті котли заховала, щоб козаки не тільки не почули вже їхнього дзвону, а навіть і їх самих не побачили. Та й товариства у Катеринодарі було обмаль — всі сиділи по станицях або чатували по кордонах — аж курені бур'яном поросли.

Старий військовий собор у Катеринодарі

Міркували, міркували покривджені та й подали у військову канцелярію писану скаргу на ім'я «Чорноморського військового общества»400, себто звернулися з своєю скаргою до всії козацької громади. У тій скарзі вони жалілися на кривду, яку робила козакам військова старшина, а саме:

1) Як ішли козаки походом у Астрахань, то Головатий наймав чумаків, щоб везти козацьке збіжжя, та не заплатив за хури з військової казни, а вивернув з козацького жалування по 50 коп. з козака.

2) В Астрахані посилали козаків на роботи, а гроші за ті роботи, козаки чули, старшина забрала собі.

3) У Баку козаків примушували складати у бунти лантухи з усяким припасом, даючи одпочинку тільки по дві години на день. За ту роботу було призначено по 5 коп. за четверть, але козаки не дістали й шага.

4) Під час війни ще багато козаки мусили робити всякої роботи, та нічого за те їм не дісталося, а чули вони, що старшина затаїла 10 000 карбованців, виданих за ті роботи од казни.

5) У Баку козацька старшина продала 64 четверті військового борошна за 660 карбованців, а гроші затаїла.

6) На переселення козаків з Дністра було видано од казни 30 000 карбованців, козаки ж не дістали нічого.

7) Горілку, що видавалася з казни для хворих козаків, старшина козацька продавала на свою користь401.

Пізніше до тих пунктів обвинувачення старшини козаки додали ще чимало оповідань про попередні неправдиві вчинки старшини, зроблені ще під час турецької війни і після неї, й кінчали свої скарги на тому, що козача старшина розібрала собі у власність найліпші на Чорномор'ї землі й рибні лимани та плеса402.

Нема чого й казати, що таких вчинків з боку старшини не могло б бути, коли б у Чорноморському війську, як колись у Запорозькому, щороку збиралися б ради, на котрих всякий старшина повинен був би одповідати перед товариством за свої вчинки.

Діставши звістку про незадоволення козаків, Котляревський, пригадавши, мабуть, що бувало неправдивій старшині запорозькій у Січі, не насмів і очей показати у Катеринодар, а лехкодухо втік у кріпость Усь-Лабу просити російського війська, щоб вгамувати, як він говорив, бунт козаків.

Наказний отaман Чорномор-ського Війська й український письменник Кухаренко, 1852 р.

Тим часом чутка про те, що у Катеринодарі козаки почали шукати правди, розійшлася й по станицях, і незадоволені козаки почали й звідтіля сходитися у Катеринодар. Найбільший вплив на незадоволених козаків робив нестарий ще козак завзятої вдачі Дикун. За наказом Котляревського Дикуна було арештовано, але товариші його одбили й визволили і, зібравшись на раду, рішили скинути всю старшину, котра од них ховається, а обрати нову.

Прибувши випадково на Кубань, генерал Пузиревський на прохання Котляревського вислухав козаків і, довідавшись, що вони хочуть обирати нову старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений військовим отаманом од царя. Тоді козаки Дикун, Шмалько, Собакар, Половий та інші сказали, що згоджуються коритись Котляревському, але всю останню старшину зараз же поскидають. І таки й вчинили так на своїй раді — обрали нову старшину, а між нею Дикуна — військовим осавулом, Шмалька — пушкарем, а Собакаря — полковником на соляний двір.

Тоді Пузиревський пішов на хитрощі. Він порадив козакам написати скаргу цареві й послати її з депутацією у столицю, а поки депутація повернеться з Петербурга, лишити на уряді стару старшину. Щирі серцем козаки згодилися й на це і, не сподіваючись провокації, обрали депутатами всіх тих, хто найбільше обстоював їхні права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового і ще до десяти душ. Всіх тих депутатів, як тільки вони прибули у Петербург, було арештовано; у Катеринодарі ж тим часом почали арештовувати останніх непокірливих. Позаяк острогів у той час не було, то арештованих спускали у глибокі ями, з котрих неможливо було вилізти. З одної ями, котра була близько од берега Кубані, козаки підкопались до річки і 30 чоловік з них втекло на Дунай однести своїм товаришам звістку, що загинула вже зрештою на Кубані запорозька воля. З інших арештованих, котрих було біля двох сотень, 50 душ померли до скінчення суду через неможливі умови життя у неволі. Багатьох же, кого хотіли арештувати, зовсім не розшукали — треба гадати, що хоч і далеко був Дунай, а чорноморці знаходили до нього стежку: просто сідали на човники і, покладаючись на козацького заступника св. Миколу, перепливали Чорне море до Дунаю.

Довго мучились по тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, поки нарешті повезли їх назад у Катеринодар, де мало відбутися катування їх. Тільки Дикун та Шмалько не дожили до катування — Дикун помер по дорозі до Катеринодара, а Шмалько помер у тюрмі, як уже привезли його у Катеринодар; Собакаря ж та Полового у Катеринодарі перед військом було катовано батогами, а далі їх потаврували, обірвали їм ніздрі і заслали на кріпосні роботи у Сибір403. Так була похована на Кубані запорозька воля, виборче право і військова рада.

Задунайська Січ

Більш уперто змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунаї. Я вже згадував, що року 1785 більша частина задунайських запорожців перейшла у Цесарщину на річку Тису. Там запорожці перебули всю війну Туреччини з Росією років 1787-1791 і, запевне, повинні були брати у ній участь проти турків, бо у перші роки тієї війни цісар австрійський був у спілці з царицею Катериною. На жаль, взагалі про життя запорожців у Цесарщині історія досі не знайшла майже ніяких відомостей. Нема сумніву тільки у тому, що пробули вони на Тисі біля 20 років і покинули австрійські землі біля року 1804-1805.

З яких причин покинули запорожці Австрію, теж невідомо, хоч можна гадати, що те сталось через земельну тісноту. Долина річки Тиси в ті часи була вже рясно залюднена, і запорожці неодмінно повинні були щодня, щогодини змагатись за одмежовані їм землі, а при тому змаганні можливі були й криваві сутички з угорцями, за котрі австрійський уряд, запевно, обвинувачував і утискував запорожців. До того ж не було тут того, що так любили запорожці: розлогих степів, рясних дібров та рибних лиманів. Згадки про минуле знову поманили запорожців на Дунай — ближче до рідної України, до того ж всім стало ясно, що відірване од рідного краю запорозьке товариство ще через кілька десятків років вимре зрештою. Щоб не допустити до того, запорожці, за згодою турецького султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем і їхні задунайські брати.

При тому переході якась купа запорожців, що мали за гріх служити бусурманському царю проти християн, одкололася і подалася через Венецію на острів Мальту, де в ті часи ще животіли мальтійські лицарі, схожі за завданням свого життя з запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не одшукали, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана у пізніші роки на Дунайських гирлах:

Ой, повійте, вітри, та все низовії,
Та на наші лодки — та все дубовії,
А на наші реї — та все кедровії,
На наші паруси — та все шовковії!
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бідна наїла, наша головонько,
А що не вкупі наші брати сіли.
Наші брати сіли та й пісні запіли —
Один у москаля, другий у турчина,
Третій у малтиза служить за одежу.
І той гірко плаче за польськую межу:
Ой ти москаль, ой, єретичний сину,
Запропастив Польщу — ще й нашу Вкраїну404.

Од скінчення війни Росії з Туреччиною, себто з року 1791, і до початку нової війни між цими державами, року 1806, історія не дає майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте дальніші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю і свої стародавні запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов'язково з окопами і куренями, може, у Сейменах і не було405; може, справді, запорожці жили там, як кажуть народні перекази, по землянках та бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, котра й не допустила запорозької громади до розпаду і запорозьких звичаїв до занепаду. Була, запевне, й своя церква, котра не допустила запорожців до потурчення.

Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Січі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки у чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од котрого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше на Дунай до запорожців.

Найбільше втікачів давала Правобережна Україна, де після поділу Польщі й одібрання Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено таке саме тяжке кріпацтво, як і на Лівобережній Україні. Ту тяжку добу народ український згадує, між іншим, у такій пісні:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива,
Була Польща, була Польща та й стала Росія:
Женуть батька в степ косити, сина — молотити;
Третю дочку, паняночку,— тютюну садити,
А невістку з свекрухою на лан жито жати,
Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,
Озирнуться назад себе — аж економ їде.
Під'їжджає пан оконом, канчук розпускає:
«Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!»
— Окономе, добродію, що маєм робити?
Покидали малі діти, нікому глядіти.—
«А я звелю ваших діток в ставках потопити,
Да всім же вам, вражим людям, в роботу ходити!»
Ходить попок по церковці — у книжку читає:
— Ой чом же вас, добрих людей, у церкві немає?
— «Ой як же нам, добродію, у церкву ходити,
Од неділі до неділі кажуть молотити!»

Чимало доброго і загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо, навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать як народні перекази, зібрані д. Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одібрання земель по Дністру:

Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,
А границею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одібрали,
А нашу землю на вражих панів роздали.
Дарували, дарували та й назад одібрали,
А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали,
А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити.
Посідали на човники та й за Дунай махнули.

Участь запорожців у війні 1806-1811 років

Року 1806 починалася нова війна Росії з Туреччиною, і задунайським запорожцям знову доводилося «брат на брата бити». За наказом силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два виділи: перший з кошовим отаманом Самійлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук, під бунчук його доброго приятеля Омера-паші, другий же, невідомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його од російського війська, починаючи од Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати на запорожців якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашею, написав візиру, наче їх удвічі більше, ніж було справді, а коли той прислав когось перевірити, то Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця по двічі й по тричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати «християнську кров», а дві-три сотні запорожців віддалися навіть під час боїв у бранці. Тих бранців російський уряд вирядив було у Сибір, але поки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запоржці перебували там два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що вийшли у Київ ще під час руйнування Січі на Дніпрі, Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя запорожців на Дунаї, київські товариші передали з ними гостинця для січової церкви — ризу, хреста та євангеліє.

Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо. До того часу вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, котра була далеко трудніша, ніж колишня боротьба з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у тій боротьбі або вимерли. Флот Чорноморського війська занепав настільки, що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на байдаках, а вирядив пішки через Керч у Херсон, а вже в Херсоні їх посадили на незграбні судна, що звалися «канонерськими лодками», і послали на Дунай. Травня 12, року 1807 полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано погромити своїми канонерськими лодками турецькі батареї на південному березі Дунаю недалеко Верхніх Читал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до призначеного місця, та тільки тут зразу виявилося, що по-скільки запорожці й чорноморці добре і з славою вміли битись на своїх чайках-байдаках, настільки ж невміло вони керували канонерськими лодками. Хуртовиною козачі лодки порозкидало в усі боки, а самого Паливоду з його судном викинуло на мілке під самими ворожими батареями. Ранком турки його судно розбили з гармат, самого Паливоду і чимало козаків вбили на смерть, а решту побрали у бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, поки од них майже нікого живого не лишилося, і тільки кілька десятків з них повернулося на Кубань раніше, ніж скінчилася війна.

Хоч всі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було «під турком жити», а проте не один з запорожців виховував у серці надію повернутись на «тихі води, на ясні зорі», як зазначив народ у пісні:

Летів орел понад морем та й став голосити:
«Ой, як тяжко козакові на чужині жити!»
Летів орел понад морем та, летівши, крикнув:
«Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув».

І от, ще перед початком війни, декотрі запорожці почали передаватися на російську сторону, а коли генерал Міхельсон406 наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська — Іван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бачинський були з тих запорозьких дідів, що тридцять років до того не стерпіли неправди, не схотіли стратити козацької волі і перейшли разом з найбільш завзятим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кості просились у рідну землю, воля ж через старість була вже їм непотрібна, і вони рішили просити російський уряд прийняти їх у свою ласку і пустити у рідну Вкраїну доживати віку.

На перший час з тих запорожців, що передалися з Губою, і тих, що попереходили на руську сторону окремо од них, російський уряд склав окреме військо. Всіх запорожців набралося на Буджаку біля п'яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм кошовим отаманом, Бучинського суддею, Романа Циганку, Печеного та Ломаку осавулами, а Олексу Сокола військовим писарем. З сього видно, що запорозькі втікачі, незважаючи на свою невелику кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І407 з 20 лютого року 1807 зібраним запорожцям звелено було зватися Усть-Дунайським військом, проте невідомо з яких причин те військо проіснувало недовго, і ще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, клейноди ж його були одвезені у Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського (або Буджацького) війська перейшла теж на Чорномор'я, друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик на урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тої ж назви.

Чим же пояснити те явище, що у той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці передавалися на російську сторону? Ми гадаємо. що це робилося через змагання до своєї страченої волі. Не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, поки один по одному не поскладала своїх костей, де кому Бог судив.

По скінченню війни, року 1811, по Румунії робили перевірку народу, бо там набралося дуже багато всяких забіглих душ, найбільше з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку робили комісари російські, турецькі й молдавські, і під час перевірки російські підданці, щоб не дістатись знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів ту рецькі комісари брали під свою оборону і висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців зразу збільшилася.

Війна запорожців з некрасівцями

Почувши в собі силу завдяки переходу старих січовиків з Цесарщини, запорожці рішили вибити з дунайських гирл некрасівських козаків408 і осісти на їх місці. Вимагання запорожцями Дунайських гирл і Дунавця з степовими околицями цілком зрозуміле. Перш за все там були найкращі місця для рибальства, і за них запорожці завжди ворогували з некрасівцями; друге, що туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я; третє, що на південь од Дунайських гирл був добрий степ, де могли б випасатись коні й худоба, і нарешті запорожці не забували свого права на дунайські гирла, бо султан ще року 1776 подарував їх запорожцям, і тільки через некрасівців запорожці не змогли тим подарунком скористатися.

Задунайський запорожець

Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий отаман Самійло Калниболоцький поїхав до турецьких пашів у Тульчу, Сулину та Бабадаг409 і почав їм доказувати права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то він року 1811 рушив з частиною війська з Сеймен у Килійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липованів з їхніх осель. У Вилкові він прилучив до себе запорожців, які були там на рибальстві, і разом з ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній виділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір з боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках, але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були побиті, запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Липовани тут не змагались, а одійшли до головного свого города Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов з останніми (певно, знову-таки морем та Дунаєм) у Тульчу і зчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї живі на Дунаї й досі.

Але головні сили некрасівців ще не були побиті і завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями тяглася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і нарешті наприкінці юго ж року запорожці, покинувши Сеймени, рушили всім Кошем униз до моря, але, не доїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози вкрили Дунай кригою.

Весною 1813 року запорожці попливли далі у Георгіївське гирло і стали Кошем на усті його у Катирлезі. Надзвичайно уперте обстоювання некрасівцями у попередні роки свого обгородженого окопами й засіками города Дунавця і всього високого степового кряжа, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунавцем і півдня лиманом Разіним, неначе примусило запорожців зректися думати про добування Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як була зроблена церква й на Підпільній, але високі води у Дунаї, що мало не заливали Коша, і головним чином брак після Катирлеза степу, таки примусили запорожців знову добиватись свого.

Того ж літа вони пішли війною на некрасівців, розкидані од Тульчі до Дунавця. Змагання колишніх спільників — козаків запорозьких та донських — було надзвичайно уперте та криваве. Іноді донці вистежували валку запорожців і, напавши на неї ненароком, вирізали всіх до ноги; зате, коли й запорожці вдерлися у якусь липованську слободу, то не лишали живими не то що козаків, а навіть ні жінок, ні дітей. Запорожцям була потрібна земля, де жили донці-некрасівці, ті ж не хотіли сходити з давнього свого гнізда, і через те змагання мало скінчитися лише смертю слабшого.

Турецький уряд зовсім спокійно дивився на боротьбу поміж себе руських людей і запорожцям говорив: «Маєте силу, то бийте й вигоньте липованів». Некрасівцям на їхні скарги одповідав: «Маєте силу, то не пускайте запорожців, а не маєте, то просіть собі у султана іншої землі».

Лютість запорожців під час війни ще збільшилася після того, коли донці, піймавши одного з завзятіших запорозьких розбишак, козака Притику, розіп'яли його на кількох дошках і пустили так плисти по Дунаю. Запорожці знайшли Притику біля моря вже мертвого і дали клятву не милувати липованів ні одного.

Два роки протяглася війна запорожців з некрасівцями, і врешті у 1814 році запорожці добули штурмом Дунавець, решта ж липованів втекла у Бабадаг, а звідтіля турецький уряд через який час переселив їх у Малу Азію, у город Майнос.

Задунайська Запорозька Січ

В яких саме межах признав турецький уряд за запорожцями завойовані ними землі, певних відомостей ми не знаємо, старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті розказували д. Кондратовичеві не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадазький лиман, річкою Тойця до якогось стовпа, що був вкопаний на березі Дунаю між Тульчею й Ісакчею; другі проводили її од Кам'яного лиману біля того ж гирла Дунаю і теж до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів Св. Георгія до Чорного моря. Опріч того, запорожці, хоч і перейшли всім Кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали своїх рибальських заводів у Вилкові та Катилезі, маючи там військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці упорядкували Січ, в усьому схожу до останньої Січі на Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі йшли од поля окопи, у дві версти завдовжки. Ті окопи роблені були ще у давні часи італійцями, потім були поновлені некрасівцями і, нарешті, ще підправлені запорожцями. З півдня й зі сходу Січ була захищена річкою Дунавцем, зі сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу до Січі морських суден та військових байдаків на Дунавці, знову-таки так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що кошовий отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а з старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу у 40 років, що одмежувала Покровську Січ од Задунайської, і вся старшина останньої Задунайської Січі ще була з старих січовиків, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий устрій.
Задунайське Запорожжя
Тільки й одміни було у Дунавецькій Січі проти Січі на Підпільній, що шинок січовий стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега Дунавця у самій Січі.

Життя січове за Дунаєм мало у чому одрізнялося од життя на Дніпрі. Так само жіноцтво у Січ не допускалось, всі ж сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили у хутори та слободи. Недалеко од Січі на північ було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили у Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Приславі, Тульчі і подекуди окремими хуторами. На острові ж Св. Георгія було велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки у Івончі, Горгові та Катирлезі.

Військова рада й обрання військової старшини одбу валися щороку, а коли саме — кажуть різно: добродій Скальковський в історії Нової Січі каже, що, як і на Дніпрі, старшина за Дунаєм обиралася на новий рік, а д. Кoндратович з народних переказів передає, що те обрання одбувалося на Покрову, у день престольного свята в січовій церкві.

Так само, як і два віки до того, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби у церкві на січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. До столу підходила військова старшина і складала свої клейноди, і після того козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину одвертими вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалися всяка за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років до ряду, — наприклад відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814; недбалих же скидали з кошевства навіть серед року, як, наприклад, року 1816 одмінилося четверо кошових. Те ж саме, як ми бачили, траплялось й у Січах на Дніпрі.

В останні роки існування Січі права брати участь у обранні старшини почали домагатись і жонаті козаки, але перша ж участь їх у раді була дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого)410, котрий сам, своєю волею скасував Запорозьке Задунайське військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, щоб старі поважні козаки кінчали своє життя по монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було свого монастиря, яким на Запорожжі був Самарський монастир; із Задунайської Січі старим козакам доводилось іти спасатись або на Святу Гору (Афон), або у Молдаву, у монастир, котрий запорожці звали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати на байдаки. Кінноти за Дунаєм запорожці мали небагато, певно, через те, що після згону з Буджака під час російсько-турецької війни 1787-1801 років, вони більше, як 15 років, не мали степу. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не вспіли придбати великих табунів.

Під час виходів запорожців у походи військом керували наказні отамани, обрані тими самими козаками, що вибиралися у похід. В далекі походи запорожці, як і за часів Нової Січі, брали з собою церкву й священика.

Войовничий хист у запорожців за Дунаєм занепав. Це так і повинно було статись, бо зникла та провідна мета, котра породила на світ Військо Запорозьке — боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер запорожцям доводилось боротись не з бусурманами, котрі вже нічим не зачіпали України, а за бусурманів проти християн, і така супереч дійсності з ідеєю не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад войовничого хисту у задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі Коша козакам наймати
Січ Наддунайська
за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, така полегкість дозволялась тільки тим козакам, котрі вже раз побували на війні.

Старі дніпровські запорожці після переходу Січі на Дунавець хутко вже почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом з старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї, нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом все міцнішало, а землі між Дніпром та Дністром залюднювалися, втеча за Дунай робилася все більше трудною. По дорозі таких втікачів ловили пани і забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром велося прямо полювання на таких втікачів, та й у Молдаві втікачі ще не були у безпеці, бо молдаванці й турки, що жили по Молдаві, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само робили їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6—7 років блукання од одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож на Дунай, Запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих «вожаїв». Ті «вожаї» звичайно йшли у Київ або у Почаїв на прощу, а повертаючися назад, підмовляли по дорозі людей тікати од панів і йти разом з ними за Дунай на Січ. Такі «вожаї» приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких «вожаїв», бо їм з Січі видавалися пашпорти як турецьким підданцям.

Про трудності переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

I

Ой, да Дунай річка та широка
Та на перевозі все глибока,
Да луги із лугами,
А береги з берегами...
Ой, там запорожці проїжджали
І молодих бурлак проводжали
А тепер не проходять
І бурлак не проводять
За превражими панами!
Ой, да наші пани всі поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
"Да коли б нам їх піймати,
Да кого б нам оддати
Да у ті нещасні солдати".

ІІ

Там стояли все могили
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
І луги з берегами...
Там чумаченьки проходили
І бурлаченьків провозили,
А тепер не проходять
І бурлак не провозять —
Все за вражими панами
Наші бурлаченьки догадались,
Через Дунай-річку перебрались.
Та Дунай річка-мати,
Та не дай погибати
Нам безщасним сіромахам.

Суд у Задунайській Січі був такий самий, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки була, як і на Запорожжі, шибениця.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав як служити, і після того висвячував і постригав.

Земля у Дунайському Запорожжі була так само поділена, як і на Дніпрі. Всякий, хто будував собі оселю, мав право орати землю і засівати стільки поля, скільки мав сили обробити. Дозволялося обробляти землю й робітниками, так що й за Дунаєм скоро почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби у дунайських гирлах була надзвичайна сила, і всякий курінь мав свого окремого гармашного завода, а то так і декілька заводів. Збували рибу запорожці у великі городи по Дунаю: Галац, Бранлів та інші. Надзвичайна сила була на дунайських гирлах та островах і дичини. Тут ще ходили в ті часи табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби411. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й з капканами та іншими приладдями.

План Задунайської Запорозької Січі

Опріч рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. На заробітки вони вільно ходили по всій Туреччині і заробляли досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно який-небудь єврей, але сам не торгував нею, а здавав відрами на Кіш; торгували у шинку самі запорожці, всякий курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Од турецького султана запорожці одержували платню й «таїну», тобто припас. З припасу їм видавалось: борошно, чечевиця, оцет, олія, порох та оливо (свинець). Скільки од султана видавалося на всякого козака таїну — невідомо; платні ж давалося біля 12 крб. на рік на всякого козака.

Скоро після упорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошовому Рогозяному Діду. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба ж гадати, що через хворість Калниболоцького або й смерть, бо після року 1814 про нього вже ніхто не згадує. Рогозяний Дід був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, і, як побачимо далі, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим Рогозяний Дід недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього кошовим був Лях. Треба гадати, що то був не той Лях, котрий виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і був у 1815 році живий, то був би занадто старий.

Певно, що Лях був добрим кошовим отаманом, бо його обирали на уряд два чи три роки по ряду. Слідом за Ляхом, року 1816, козаки обрали кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про того кошового збереглося таке оповідання. Січовий панотець Лук'ян Куліш сказав при ньому у церкві промову, у котрій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. «Церква у нас, — сказав він, — вся в золоті, а по вікна у крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!»412. Вражений промовою панотця, Литвин, по його пораді, пішов у монастир Мирнопоянський і там скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина протягом кінця року 1816 та у 1817 перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, треба гадати, були досить нікчемні люди, і їх скоро скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного було скинуто та ще й побито киями за те, що він по ночах навідувався у Райю до молодиць.

Під час кошевства Олекси Рясного запорожці, за наказом султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони яку-небудь участь у боях, невідомо.

Після Рясного, року 1817 та 1818, кошовим був Семен Мороз, людина, як побачимо далі, завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом. Кіш посилав 600 козаків у Стамбул робити на якійсь річці «муругілі», чи «заставки» (шлюзи). Бувши на тих роботах, запорожець Коломієць розказував року 1881 дoслідовачу д. Кондратовичу про ці роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: чпо три хліби на день давали» і платили добре: «паша, було, приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота».

Переставши бути кошовим. Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці і навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів, з чого треба дійти до думки, що Мороз був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білюгу та Грицька Головатого. У ті роки греки, наміряючись підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета413, щоб умовити запорожців не допомогати туркам. Філарет говорив у січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й умовляв запорожців повернутись у Росію, даючи поруку у тому, що всім запорожцям будуть подаровані всякі провини і вони не будуть знедолені. На богобоязких запорожців промови архімандрита робили великий вплив, і між козаками відбувались наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час напрочуд добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї.

Закричала ластівонька,
Зо дна моря виринаючи,
Гомоніли запорожці,
Та й по Січі походжаючи:
«А що будем, брати, робити,
А що будем починати?
А чи будем на Русь іти,
Чи будемо у турчина проживати?»
— А чом же нам на Русь іти?
Вже ж нам, браття, з родиною
Та й до віку не видатися!

Справді, де б старі, одинокі діди знайшли б собі притулок на Україні, коли батьки їхні давно вже були на тім світі, брати ж і сестри або так само повмирали, або були вже немічними? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших втікачів з України. Більшість з них покинула в рідному краї жінок та дітей, і надія на нове спільне з ними життя не могла не манити втікачів назад, на Україну.

Скінчилося на тому, що якась частина запорожців414 разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чорнявським виїхала з Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно і наділив його золотим наперсним хрестом, доля ж запорожців невідома — більшість їх розійшлася на заробітки.

А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афона, бувший кошовий отаман Мороз. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі і, скинувши з себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до боку шаблю.

Запорозький Кіш, за наказом султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Семена Мороза. Є деякі відомості про те, що запорожці брали участь в облозі Місолонги, але доля їхня була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на котрому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком дуже небагатьох, загинули у морі.

На все запорозьке товариство те нещастя зробило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як Божу кару за пролиття християнської крові.

Року 1825 кошовим отаманом за Дунаєм був Василь Чернюга, а 1826 та 1827 Василь Незамаївський. При останньому кошовому австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа од російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. Той комендант повідомляв, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю і передатись на російський бік.

Становище запорожців справді було ніякове. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть встояти проти Росії. Можливо було побоюватись, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятись кудись далеко у Туреччину, де не буде вже ніяких зв'язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів з російської сторони, і про тих земляків, котрі жили слободами і не мали можливості переїхати на російську сторону разом з козаками.

«Не я на Дунай козацтво заводив, — говорив Незамаївський, — не я й виводити буду». А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827 зрікся наново бути кошовим.

Останній кошовий отаман Йосип Бондар (Гладкий)

Треба гадати, що охочих брати булаву кошового під такий час було небагато, і козацтво довго сперечалося, кого настановити кошовим. Почувши про такий нелад на Січі, підняли голос селяни і почали галасувати, що хочуть мати кошовим Йосипа Бондаря. Той Бондар, а по-письменному Гладкий, був родом з козаків Золотоноського повіту Полтавської губернії. Біля року 1820 він, покинувши свою сім'ю, пішов у Одесу на заробітки і там вчинив щось таке, що примусило його втекти на Дунай до запорожців. Приписавшись на Січі у Платнирівський курінь під прізвищем Бондаря, він брав участь у війні турків з греками, а 1827 року був отаманом Платнирівського куреня. Які зв'язки мав Гладкий з задунайськими селянами і з яких причин вони хотіли мати кошовим отаманом саме того, хто через півроку віддав їх на поталу туркам, — невідомо, але треба гадати, що Гладкий був людиною хитрою й потайною, що, незважаючи на недовгий час свого пробування на Січі, зумів запобігти ласки на Коші і по селах.

Козаки не сперечались з селянами, і Гладкого було проголошено кошовим. Зараз же після обрання, а можливо, що й раніше того, Гладкий почав зносини з генералом Тучковим, забезпечивши собі з боку російського уряду панське становище та добру платню, а всім козакам і втікачам з України — амністію і волю разом з родинами до кінця життя, він згодився передатись на бік Росії. Проте, коли він почав потроху підготовляти до своїх замірів запорожців, то побачив, що старе козацтво не поділяє його думок і не хоче відкидатись од підданства турецькому султанові. Це примусило Гладкого бути обережним і ховатися з своїми замірами од усіх. З метою ж зчинити між козацтвом замішання він пустив чутку, ніби султан, сподіваючись війни на Дунаї, хоче переселити всіх запорожців, разом з райєю (селянами), у Єгипет. Та чутка, справді, дуже збентежила багатьох і сприяла тому, що частина козаків прихильніше почала ставитися до переходу за Дунай, на російську сторону.

З початку року 1828 великий візир прислав на Січ наказ наготовити козаків до війни, на страсному ж тижні він ствердив, щоб негайно 10 000 запорожців було вислано у Силістрію. Почувши, що треба йти «бити брат на брата», багато запорожців розбіглося по плавнях, маючи надію уникнути тим гріха. Це дуже сприяло заходам Гладкого. Він рішив просто зрадити старих козаків і послати їх у Силістрію, щоб вони не могли перешкодити йому передатись на російський бік, хоч і міг передбачити, що гнів султанський за його зраду впаде на тих козаків, що будуть в турецьких руках у Силістрії.

Набравши 2000 неприхильних до його думок козаків. Гладкий хотів вирядити їх у Силістрію, але старі козаки, певно, передбачаючи зраду, примусили його самого йти з ними. Щоб заспокоїти козаків. Гладкий пішов разом з ними, та, прибувши у Силістрію, упевнив візира, що йому треба вернутися на Січ для того, щоб зібрати ще по плавнях козаків, а далі, щоб підняти Кіш і перевезти його на час війни у Ядерне (Адріанополь). Такі заходи кошового в усьому були бажані візиру, і він пустив Гладкого з Силістрії на Січ.

Зрада Гладким запорожців

Прибувши на Дунавець, Гладкий уже не ховався зі своїми замірами і, побоюючись, щоб старі діди, між котрими ще був живий і грізний Рогозяний Дід, бувший кошовий, не подали звістки про його зраду у недалеку Тульчу, він похапцем склав на байдаки церковний престол, образи, корогви, військові клейноди та дещо з військового добра і з своїми прихильниками кількістю біля 200 душ сів на байдаки і поїхав Георгіївським гирлом у Катирлез, а далі морем у Вилково.

Гладкому було байдуже до того, що з 13 000 Війська Задунайського Запорозького при ньому було лише двісті козаків, зате він віз з собою військові клейноди і, значить, стане перед царські очі не як втікач з Туреччини Осип Гладкий, а як кошовий отаман Задунайського Війська Запорозького. Проте йому все-таки бажано було збільшити кількість своїх товаришів і, проїжджаючи повз Катирлез та Вилково, він приєднав до себе з кількома байдаками тих козаків, що завжди стояли там, оберігаючи рибальські заводи, хоч і не сказав тим козакам, для чого бере їх з собою. Тільки підпливаючи Килійським гирлом до Ізмаїла, він оголосив всім козакам, чого веде їх в Ізмаїл. Вертатись назад було вже неможливо, і всі 500 козаків, що були біля нього, передалися комендантові Ізмаїла.

У той час в Ізмаїлі був уже й цар Микола415, і після недовгого карантину Гладкий з запорожцями став перед очі царя і доручив йому військові клейноди й грамоти турецького султана" та німецького цісаря. При тому, як одноголосне показують всі джерела, сам Гладкий і козаки були у смушевих шапках з кольоровими верхами, у жупанах з «чотирма рукавами», себто з вильотами, широких кольорових штанах та шкурятяних чоботах, себто у такій саме одежі, у якій запорожці ходили в урочистий час і два віки до того.

На прохання запорожців прийняти їх у свою ласку цар одповів: «Бог вас простить, батьківщина прощає, і я прощаю!»

Саме під той час російське військо вишукувало місця, де б перевезтися через Дунай. Гладкий, добре знаючи весь низ Дунаю, похвалився цареві показати таке місце. Недалеко Ісакчі через плавні йшла до Дунаю якась стародавня гребля, захована деревами й очеретами. Турки не знали про неї і лишили те місце без оборони, а Гладкий саме туди й повіз переднє російське військо. За переднім почало переправлятись і головне військо, а коли на турецькому боці була вже чимала російська сила, цар загадав Гладкому і себе перевезти на той бік. Гладкий сів на стерно байдака, а на гребки посідали курінні отамани та військові старшини і перевезли царя на запорозькому байдаці через Дунай до війська; згодом же так само перевезли його й назад, в Ізмаїл. Задоволений цар дав Гладкому чин полковника і нагородив як його, так і всю старшину, Георгіївськими хрестами.

Після того Йосип Гладкий брав з своїми запорожцями дальшу участь у війні з турками і дістав за те генеральського чина.

Коли війна скінчилася, російський уряд хотів оселити запорожців біля Анапи, на південному боці річки Кубані, та Гладкому це не подобалося, він боявся, щоб його Задунайських запорожців не приєднали до Чорноморського війська, бо од нього тоді одібрали б булаву. Йому хотілося бути не нижче того, чим він був за Дунаєм, і він випросив у царя Миколи, щоб з Задунайських запорожців було уряджено окреме козацьке військо, похвалюючись, що тоді він зуміє зібрати ще багато запорожців з турецької сторони.

Цар Микола І взагалі ставився до Гладкого дуже прихильно. Він задовольнив його бажання і, призначивши для виходців з-за Дунаю землю біля Азовського моря, звелів звати їх Азовським козачим військом, а Гладкого призначив наказним отаманом того війська. Поки те військо вийшло з Буджака на нову землю, минуло чимало часу, але Гладкому не тільки не вдалося збільшити кількість підвладних йому козаків, але й ті козаки, що він хитрощами взяв з Катирлезу та Вилкова, побачивши одміну в Азовському війську запорозьких порядків, один по одному тікали од нього назад, за Дунай. До 1832 року біля Гладкого лишилося лише біля 200 його однодумців, а щоб про те не стало відомо цареві, він мусив записувати у Азовське військо всяких забіглих людей і навіть молдаван та циган.

Нарешті року 1832 Гладкий перевів Азовське військо на землю між річками Бердою й Нальчиком. Там було наділено у власність416: наказному отаманові Гладкому 1600 десятин землі; полковникам та військовим старшинам по 400 десятин, а іншій старшині по 200 десятин. На останніх землях були засновані станиці: Микольська, або Нальчик, Стародубівка. Покровська та Новоспасівка, а далі був переданий військові ще й посад Петровський.

Таким чином ніякої обіцяної запорожцям Січі на Нальчику закладено не було, з запорозького ж товариства, що вийшло з Задунайської Січі, перевернулися: Йосип Гладкий — у генерала й заможного поміщика, старшина — у підпанки, козаки ж — у селян.

Року 1865 Азовське військо було скасоване. Частину козаків переселили за Кубань і розселили між Анапою та Новоросійськом, останніх же повернули у поселенців і почали брати на службу у російське військо, як про те навіть згадує пісня:

«А наш Гладкий-отаман поголив ще й поголить.
А вже ж нам козацькую славу зробить!»

Домовина останнього кошового отамана Задунайської Січі Гладкого
в м.Олександрівську

Під час переходу на Чорномор'я Азовські козаки ще визнавали себе нащадками запорожців і не схотіли виходити з своїх осель на переселення, поки не понесли разом з ними військові клейноди, коли ж на Кавказі побачили, що їх оселяють не як військо однією купою з своїм осередком, а мішають з донцями, терцями і азіатами, то підняли справжній бунт і тільки зброєю примушено було їх розселитись, як наказувало начальство.

Генерал Гладкий помер року 1866 од холери у городі Олександрівську, де на старому кладовищі можна й зараз бачити його могилу, упорядковану онуками. На надгробку такий напис: «Генерал-Майор Осип Михайлович Гладкий. Козак Платниривського куреня. ПослЪдний Кошевой Атаман Запорожской СЪчи. Скончался 10 іюля 1866 года». Нижче на надгробку вибито вірш Т. Шевченка «Б'ють пороги», який найменше личить тому, хто подбав про скасування останньої Запорозької Січі.

За часів царя Миколи І, може, вищому російському урядові, справді, здавалося, що Гладкий, згубивши Задунайське Запорожжя, зробив діло корисне російській державі, за що й був обдарований царською ласкою, але тепер, мало не через сто літ, всім повинно бути ясним, що своїм вчинком Гладкий зробив лихо не тільки своїм землякам, що загинули за Дунаєм од помсти турків, румун та мокан417, а й усій російській державі, бо тепер замість того, щоб мати за Дунаєм українську колонію, Росія має Добруджу, залюднену румунами, між котрими винародовлюються нащадки задунайських запорожців.

Кінець запорожців

Коли звістка про зраду запорозького кошового Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, увесь люд український охопив розпач, бо боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, покинувши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, на запорозькі оселі кинулися молдавани та мокани і почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж з села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусідні українські села, щоб забрати добро побитих собі, та молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, що раніше чимало терпіли од запорожців, тепер почали по всіх плавнях полювати на них. На той час по Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилось турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: бувшого кошового отамана Рогозяного Діда, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалигу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі і всі загинули од турецьких ятаганів. Управившись з тими дідами, турки підпалили церкву й інші січові будинки, лишивши од Січі самі руїни. У Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він зараз же одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав у Адріанополь.

Одібрання од козаків у Силістрії зброї і скасування самого Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки — ворогами його і зовсім не мали на мислі покидати турецькі землі. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх тих запорожців смертю, і тільки через заступництво австрійського посла він згодом помилував їх, хоч і звелів держати до скінчення війни у в'язниці, посилаючи з них щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом при тих запорожцях був старий запорожець Іван Балан, і з ними ж у тюрмі була й похідна церква з священиком о. Устином.

Через якийсь час запорожців з адріанопольської тюрми перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли війна скінчилася, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим тільки, щоб жило воно далі од російської границі, і одмежував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом з священиком пішли, було, уперед оглянути нову землю, і хоч вона дуже їм подобалася, бо, як вони розказували, була з доброю водою й рибними плесами і недалеко од Святої Гори (Афону), та, розміркувавши добре, запорожці не наважилися осісти там через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, і за кілька років всі запорожці мусили там перевестись. Просили вони султана, щоб дав їм землі хоч у Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та невідомо з яких причин прохання їхнє не було задоволене, і випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку як звичайні рибалки. Сюди ж один по одному поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.

Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як співає народна пісня, даремно:

А вже років більше сотні, що козак в неволі!
Понад Дніпром ходе, викликає долю:
«Гей, ти, доле, вийди з води,
Визволь мене, серденько, з тяжкої біди!»
— Не вийду, козаче, не вийду, соколе!
Ой, рада б я вийти, так сама в неволі,
Гей, у неволі, в ярмі,
Під московським караулом у тюрмі418.

 

------------------------------------------------------------------

[368] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 6. (Примітка автора)

[369] Гладкий Йосип Михайлович (1789-1866) - останній кошовий Задунайської Січі. Народився в селі Мельниках на Канівщині. Пішов на заробітки в Одесу, а потім у Задунайську Січ, де його згодом обрали курінним, відтак кошовим отаманом. Зрадивши товариство, з невеликою кількістю козаків у 1828 р. перейшов на бік Миколи I. Після війни сформував Азовське козацьке військо. В 1851 р. звільнений у відставку в чині генерал-майора.

[370] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 7 (Примітка автора)

[371] Кондратович. «К.С.» 1883 р. (Примітка автора)

[372] B. Степовий. До історії Задунайської Січі. (Примітка автора)

[373] В. Степовий. До історії Задунайської Січі. с. 12. (Примітки авторa)

[374] Скальковський. «Ист. Нов. СЪчи... Ч. III, с. 199. (Приміткa автора)

[375] Д. Дорошенко. З минулого Катерииославщини. (Примітка автора)

[376] П. Короленко. Кубанcк. сборн. Т. VII, с. 7. (Примітка автора)

[377] Цю пісню автор багато раз чув у свої дитячі роки в Олександрівському повіті на Катеринославщині — раніше, ніж вона з'явилася у збірнику віршів д. Щоголіва «Ворсклa». (Примітка автора)

[378] Забирати у москалі (Примітка автора)

[379] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VII. с. 7. (Примітка автора.)

[380] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 13. (Примітка автора)

[381] Йoсип II (1741-1790) — співправитель Марії-Терези в 1765-1780 роках, відтак — імператор Австрії. Проводив ліберальні реформи, зокрема частково звільнив селян від кріпосницької залежності.

[382] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 14. (Примітка автора)

[383] Суворов Олександр Васильович (1730-1800) — російський полководець. Походив з Москви, з дворянської родини. Брав участь у численних війнах з Туреччиною та в розборах Польщі, зокрема у війні проти Польщі в 1768— 1772 роках.

[384] Стябло — в риболoвецькому човні поперечна дошка для складання сітей.

[385] П. Короленко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 101. (Примітка автора)

[386] Ф. Щербина. Ист. Куб. Коз. Войска. Т. І, с. 479. (Примітка автора)

[387] П. Короленко. Кубанск. сборн. т. VIII, с. 47 (Примітка автора)

[388] П. Короленко. Кубанск. сборн. т. VIII, с. 44 (Примітка автора)

[389] Кутузов Михайло Іларіонович (1745-1813) — російський полководець, генерал-фельдмаршал, герой війни 1812 р. У 1770 р. брав участь у війні з Туреччиною. в 1773 р. був прийнятий у число товаришів (почесних) Криловського куреня Запорозької Січі. Брав участь у боях під Очаковом (1788), відзначився при штурмі Ізмаїла (1790).

[390] Замок та містo на місці сучасної Одеси.

[391] Де Рібас (Дерібас) Йосип Михайлович (1749-1800) — російський адмірал (з 1798 р.). Походив з Неаполя, за національністю іспанець. В 1772 р. вступив на службу до російського Чорноморського флоту. Брав участь у російсько-турецьких війнах 1768-1774 та 1787-1791 років. Керував російським військом і Чорноморським козацтвом. Був ініціатором створення міста і порту Хаджибей.

[392] Рєпін (Рєпнін) Микола Васильович (1734-1801) — російський генерал. Брав участь у війні з турками 1771-1774 років та в укладанні мирного договору. В 1791 р., після від'їзду до Петербурга Потьомкіна, він очолив усю російську армію у новій війні з Туреччиною. Здобув перемогу при Мачині, яка примусила турків підписати мирну угоду в Галаці.

[393] Вашій Імператорській Величності.

[394] П. Королeнко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 117. (Примітка автора.)

[395] П. Королeнко. Кубанск. сборн. Т. VIII, с. 121. (Примітка автора.)

[396] П. Короленко. Кубанск. сборч. Т. VIII, с. 138. (Примітка автора.)

[397] Безбородько Олександр Андрійович (1747-1799)— державний діяч Росії, дипломат князь. Походив з українського старшинського роду. Брав участь у війні 1768-1774 р. з турками. В 1783 р. добувся визнання Туреччиною приєднання Криму до Росії. В 1791 р. підписав Ясський мирний договір. У 1795 р. уклав конвенцію з Австрією і Пруссією про третій поділ Польщі. З 1797 р.— канцлер і князь. Один із найбагатших на Україні поміщиків.

[398] Головатий виходив зі Слободзеї саме після Великодня. (Примітка автора.)

[399] Павло І (1754-1801) — російський імператор (1796-1801), син Петра III і Катерини II. Роздав на Україні кріпосникам 150 тис. вільних селян, сприяв колонізації Південної України, замість намісництв створив губернії. Був убитий внаслідок змови гвардійських офіцерів.

[400] П. Короленкo. Кубангк. гборн. Т. VIII, с. V, (Примітка автора)

[401] Ф. Щербина. Ист. Куб. Коз. Войска, с. 627. (Примітка автора)

[402] Там же, с. 639. (Примітка автора)

[403] Ф. Щербина. Ист. Куб. Коз. Войска. Т. І, с. 654. (Примітка автора)

[404] Кондратович. Задунайская СЪчь. (Примітка автора)

[405] Кондратович. "Кіевск. Стар.". 1883 р. І, с. 53. (Примітка автора)

[406] Міхельсон Іван Іванович (1740-1807) — російський генерал. Брав участь у турецькій кампанії 1770 р., у воєнних діях проти польських конфедератів. Погромив О. Пугачова. В 1803 р. Призначений білоруським губернатором. У 1806 р. очолив дніпровську армію, спрямовану проти турків. Помер у Бухаресті.

[407] Олександр І (1777-1825) — російський імператор (1801-1825). Спочатку, боячись антикріпосницького руху, проводив ліберальну по літику. Після 1812 р.— жорстокий реакціонер. За його царювання виборні посади на Лівобережній Україні стали заміщатися кооптаційно, на підставі в "установлення про губернії". Переслідував українську мову.

[408] Некрасівці — колишні донські козаки російської національності, які перейшли на бік турків.

[409] Бабадаг — гора на Кавказі, найвища у відрозі хребта, що йде по Ширвану. Вершина протягом 11 місяців покрита снігом. Заувага web-упорядника: цілком очевидно, що автор має на увазі зовсім не гору Бабадаг на Кавказі, але місто Бабадаг в гирлі Дунаю.

[410] Кондратовичъ. "Кіевск. Стар.", 1883 р., Т. II с. 279. (Примітка автора)

[411] Баба — пелікан.

[412] Кондратовичъ. "Кіевск. Стар.", 1883 р., с. 740. (Примітка автора)

[413] Філарет (1779-1857) — митрополит київський та галицький.

[414] Добродій Кондратович на підставі народних переказів рахує їх на 800 душ; добродій же Скальковський в "Історії Нової Січі" — тільки на 100. (Примітка автора)

[415] Микола І (Микола Павлович Романов, 1796-1855) — російський імператор (1825-1855), названий Палкіним за свою жорстокість. Лютий кат України, не визнавав українського народу, розправився з Кирило-Мефодіївським товариством, Т. Шевченком.

[416] Я. П. Новацкий. Народная память об исторических лицах Запорожья. (Примітка авторa)

[417] Моканами на Дунаї звалися гірські племена з Семигородщини, що випасали худобу на низу Дунаю.

[418] Ця пісня стала народною, а слова її написав Анатолій Свидницький.